Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


ѕон€тт€ та типолог≥€ св≥тогл€ду. —в≥тогл€д ≥ ф≥лософ≥€. 4 страница




Х культурно-≥сторичн≥ Ч —тародавн€ √рец≥€ перебувала в ≥нтенсивних контактах ≥з давн≥шими цив≥л≥зац≥€ми, зверталась до њх здобутк≥в та вм≥ла њх оц≥нити, переосмислити ≥ використати; сама вона у цьому план≥ була "цив≥л≥зац≥Їю другого пор€дку";

Х соц≥альн≥ Ч високий р≥вень розвитку соц≥альних стосунк≥в та д≥€льност≥, багатоман≥тн≥сть напр€м≥в життЇд≥€льност≥; ≥снуванн€ пол≥сноњ (невеличк≥ м≥ста-держави) форми орган≥зац≥њ житт€ та ≥нтенсивн≥ контакти м≥ж пол≥сами; демократичний устр≥й житт€ у б≥льшост≥ пол≥с≥в, що спри€ло сп≥лкуванню м≥ж людьми, культивуванню навичок формуванн€ €сних, виразних думок, њх аргументац≥њ та доведенню (у демократичних пол≥сах найважлив≥ш≥ державн≥ р≥шенн€ приймалис€ на загальних зборах, де вс≥ законн≥ громад€ни мали право висловити свою позиц≥ю);

Х в≥дносна зрозум≥л≥сть античноњ м≥фолог≥њ та њњ близьк≥сть до людини;

- талановит≥сть, активн≥сть та рухлив≥сть стародавн≥х грек≥в. ќтже:

- антична ф≥лософ≥€ Ї першою ≥сторичною формою Ївропейськоњ ф≥лософ≥њ;

- в античному сусп≥льств≥ ф≥лософ≥€ вперше в≥докремилась в≥д ≥нших сфер життЇд≥€льност≥ людини та набула авто≠номного характеру розвитку,

Ц завд€ки спри€тливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ≥де€м ≥ напр€мам Ївропейськоњ науки та ф≥лософ≥њ.

 

3.2. –озвиток ≥дей у натурф≥лософських ("ф≥зичних") школах —тародавньоњ √рец≥њ

 ласичний характер розвитку античноњ ф≥лософ≥њ ви€вивс€, зокрема, у тому, що в н≥й ч≥тко й виразно продемонстровано лог≥ку розвитку людського мисленн€. –озпочинаЇтьс€ антична ф≥лософ≥€ з по€ви натурф≥лософських ≥дей та шк≥л у —тародавн≥й √рец≥њ. Ќатурф≥лософ≥€ Ч це ф≥лософське осмисленн€ природи (УнатуриФ Ч лат.). √рецькою мовою слово природа звучить €к Уф≥зисФ, тому таку ф≥лософ≥ю у —тародавн≥й √рец≥њ називали Уф≥зичноюФ, а ф≥лософ≥в цього пер≥оду Ч Уф≥зикамиФ. —в≥т природи з його масштабом, розмањт≥стю та м≥ццю найперше впадаЇ в око допитливоњ людини, тому й думка, що ос€гаЇ бутт€, розпочинаЇтьс€ з осмисленн€ природи. ƒл€ ранньоњ давньогрецькоњ думки природа поставала €к УвсеФ. ≤з чого ж може розпочати своњ д≥њ думка, €ка хоче охопити УвсеФ? ¬она й повинна розпочати з де€кого УпочаткуФ, тобто з того, з чого може це УвсеФ постати або початис€: з УархеФ Ч найпершого, або давнього.

ќтже, на першому етап≥ розвитку античноњ ф≥лософ≥њ природа постала €к њњ об'Їкт, а першою проблемою ц≥Їњ ф≥лософ≥њЧ проблема пошуку вих≥дного початку бутт€ (УархеФ).

ѕершим ф≥лософом —тародавньоњ √рец≥њ, за загальним визнанн€м, був‘алес ≥з ћ≥лета (м≥сто на узбережж≥ ћалоњ јз≥њ; 624Ч526 рр. до н.е.).

¬≥д нього до нас д≥йшло дв≥ тези: У”се з водиФ та У”се маЇ душуФ. ‘≥лософом ‘алеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток (УархеФ) св≥ту, а насамперед тому, що в≥н почав це обірунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немаЇ житт€, що агрегатн≥ стани води (тверде т≥ло, р≥дина та газ) вичерпують можлив≥ стани природноњ речовини. ƒруга теза засв≥дчуЇ, що ‘алес замислювавс€ ≥ над причинами зм≥н та рух≥в, що в≥дбуваютьс€ у природ≥, ≥ шукав так≥ причини у внутр≥шн≥й природ≥ речей.

якщо пом≥ркувати над тезами ‘алеса, то можна оц≥нити њх п≥знавальне значенн€:

Х вони зводили багатоман≥тн≥сть реального св≥ту до одного початку (води), ≥ тому УвсеФ поставало Їдиним, взаЇмопов'€заним;

Х йдучи подумки за цим Їдиним крок за кроком, ми можемо не просто сприймати д≥йсн≥сть, а й розум≥ти њњ, по€снювати, ≥нтелектуально моделювати.

јле виникають при цьому ≥ запитанн€: що в≥дбуваЇтьс€ з водою, коли вона перетворюЇтьс€ на все? јдже багато речей не схож≥ на воду. “о, може, й першопочаток бутт€ не схожий н≥ на що, але даЇ усьому початок?

Ќапевно, так м≥ркував учень ‘алеса - јнасимандр (610Ч546 рр. до н.е.), стверджуючи, що УархеФ само по соб≥ не схоже н≥ на що; це Ч У апейрон ФЧ невизначене та безмежне. ƒумка јнасимандра була прониклива, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможлив≥сть пересв≥дчитись у реальному ≥снуванн≥ УапейронаФ. ¬насл≥док того трет≥й представник м≥летськоњ школијнаксимен (588Ч525 рр. до н.е.) синтезував ≥дењ своњх учител≥в: початок бутт€ маЇ бути досить невизначений, але доступний дл€ сприйн€тт€, необх≥дний дл€ житт€ ≥ рухливий. Ќа думку јнаксимена, саме таким Ї пов≥тр€, €ке в≥н ≥ визначив €к першопочаток усього.

ƒ≥€ч≥ м≥летськоњ школи висловлювали продуктивн≥ ≥дењ ≥ у сфер≥ ≥нших питаньЧнаприклад, ‘алес був видатним математиком та астрономом. ≤ все ж головний њх здобуток Ч розробленн€ ≥дей про св≥тобудову, таке розробленн€, що ви€вл€Ї рух людськоњ думки в≥д конкретного через абстрактне до поглибленого усв≥домленн€ реальност≥.

ƒо того ж м≥летц≥ п≥дготували ≥дейний грунт дл€ по€ви дуже см≥ливоњ ≥ дуже продуктивноњ дл€ науки та ф≥лософ≥њ тези про те, що Увсе под≥бне до числа або пропорц≥њФ. ÷€ теза вводила в науку математичне обчисленн€, а належить вонаѕ≥фагору (570Чбл. 500 рр. до н.е.). як ѕ≥фагор прийшов до ≥дењ числа €к вих≥дного вим≥ру всього, що ≥снуЇ? якщо виходити з м≥ркувань його попередник≥в ≥ вважати, що УвсеФ Ї щось УоднеФ, то тод≥ св≥т (УвсеФ) стаЇ однор≥дним, тобто постаЇ в одн≥й €кост≥; у такому раз≥ в≥дм≥нност≥ м≥ж речами вже не €к≥сн≥, а к≥льк≥сн≥, усе можна вим≥р€ти числом.

ѕ≥фагор уперше визначив умови застосуванн€ дл€ п≥знанн€ математичного обчисленн€, а також в≥докремив думку в≥д наочного, адже число, хоч воно й пов'€зане з речами, Ї невидиме само по соб≥, тобто абстрактне. ѕ≥фагор визначив також числове сп≥вв≥дношенн€ музичних тон≥в, вв≥в в об≥г так≥ пон€тт€, €к УкосмосФ, Угармон≥€Ф, Уф≥лософ≥€Ф. ƒавн≥ джерела перепов≥дають, що саме ѕ≥фагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрост≥ (ф≥лософом).

¬исокий р≥вень абстрактност≥ вченн€ ѕ≥фагора змушував грецьких ф≥лософ≥в шукати зв'€зк≥в м≥ж абстракц≥€ми ≥ житт€м. —учасник ѕ≥фагора - √еракл≥т ≈феський (544Ч483 рр. до н.е.) використав ≥дењ своњх попередник≥в дл€ побудови ц≥л≥сноњ ф≥лософськоњ концепц≥њ, що поЇднувала високий р≥вень абстрактних м≥ркувань ≥з наочн≥стю.

ќск≥льки до √еракл≥та вже були створен≥ ф≥лософськ≥ вченн€, в≥дм≥нн≥ м≥ж собою, то в≥н вважав за необх≥дне в розум≥нн≥ св≥тобудови перенести акцент ≥з питанн€ "ўо?" (ўо Ї св≥т? ўо Ї початком св≥ту?) на питанн€ "як?" (як сл≥д мислити, щоб мати достов≥рн≥ знанн€?).

ѕитанн€ "ўо?""як?" в≥д час≥в √еракл≥та ≈феського стають основними питанн€ми п≥знанн€ (у т.ч. й наукового), що перебувають в орган≥чн≥й Їдност≥ м≥ж собою.

Ќа думку √еракл≥та, св≥т сл≥д розум≥ти €к пот≥к, що весь час тече: У”се тече, усе зм≥нюЇтьс€Ф. –озгортаючи своњ думки, √еракл≥т даЇ в≥дпов≥дь на запитанн€, що саме тече, €к тече, куди тече7 ” теч≥њ, у становленн≥ перебувають чотири св≥тов≥ стих≥њ: вогонь, пов≥тр€, вода ≥ земл€. ¬они √еракл≥т ≈феський переход€ть одна в одну, але не хаотично, а м≥рами, ≥ загалом виходить, що св≥товий колооб≥г зд≥йснюЇтьс€ через вим≥р€ний рух в≥д протилежного до протилежного: в≥д рухомого, св≥тлого, гар€чого вогню до ≥нертноњ, темноњ, вологоњ земл≥ ≥ навпаки. ≈нерг≥ю усьому рухов≥ даЇ вогонь €к найперша ≥ найдинам≥чн≥ша стих≥€: У¬есь цей  осмос... Ї н≥чим ≥ншим, €к вогнем, що м≥рами спалахуЇ та м≥рами згасаЇФ. ќск≥льки св≥товий рух в≥дбуваЇтьс€ не хаотично, то це св≥дчить про на€вн≥сть Їдиного св≥тового законуЧУлогосуФ. "Ћогос" Ч це слово, мовленн€, х≥д думки, ≥, отже, Ч розумний пор€док. —аме лоіос визначаЇ м≥ри поЇднанн€ протилежностей у св≥т≥: У¬≥йна всьому батькоФ. “акий погл€д на св≥т, у €кому в≥н постаЇ динам≥чним, зм≥нним унасл≥док боротьби та поЇднанн€ протилежностей, д≥став назву д≥алектики. ќтже, √еракл≥т Ї засновником д≥алектичного мисленн€, мисленн€, €ке намагаЇтьс€ багатоман≥тн≥сть сущого звести да певноњ його внутр≥шньоњ енергетики.

” реальному св≥т≥ логос про€вл€Ї себе у вигл€д≥ блискавки Ч особливоњ д≥њ особливого вогню (згадаймо, що «евс керуЇ св≥том за допомогою блискавки). √еракл≥т по€снював д≥Їю вогн€ноњ стих≥њ усе, у т. ч.Чдушу людини (особливий, сухий ≥ чистий вогонь) ≥ роботу ≥нтелекту (просв≥тленн€, УспалахиФ при усв≥домленн≥ й т.≥н.).

ѕ≥сл€ √еракл≥та ф≥лософськ≥ вир≥шенн€ питанн€ про св≥тобудову розвивалис€ через поЇднанн€ питань Уўо?ФУяк?Ф.

ќсобливу увагу в пер≥од подальшого розвитку античноњ натруф≥лософ≥њ сл≥д звернути на чотири школи. ≈лейська школа (за назвою м≥ста ≈ле€). Ќайв≥дом≥ш≥ представники ѕармен≥д (540Ч450 рр. до н.е.) та «енон (490Ч430 рр. до н.е.). ѕармен≥д стверджував, що за належноњ уваги до процесу мисленн€ ми змушен≥ будемо визнати: УЋише бутт€ Ї, а небутт€ узагал≥ немаЇФ. Ѕо про що б ми не мислили, думка буде непорожн€. Ќав≥ть мисл€чи небутт€, ми вводимо його в ранг бутт€, бо воно в цей момент ≥снуЇ дл€ самого мисленн€ €к його предмет. ќтже, усюди Ї лише бутт€, що дор≥внюЇ соб≥ самому ≥ Ї незм≥нне й невичерпне. ѕогл€ди на засади сущого €к у своњй основ≥ на нерухлив≥, незм≥нн≥, самототожн≥ згодом (у н≥мецього ф≥лософа √.√егел€) д≥стали назву метаф≥зичного св≥тобаченн€, €ке за вих≥дними спр€муванн€ми протистоњть д≥алектиц≥. ѕармен≥да вважають одним ≥з зачинател≥в метаф≥зики €к стилю мисленн€.

«енон спр€мував своњ зусилл€ на захист ≥дей ѕармен≥да через розробленн€ ориг≥нальних задач-головоломок (Уапор≥њ «енонаФ), €к≥ доводили немислим≥сть руху ≥ зм≥н.

Ўкола атом≥зму. Ќайв≥дом≥ший давньогрецький атом≥ст ƒемокр≥т (480Ч390 рр. до н.е.) виходив ≥з тези, що Ун≥що не виникаЇ з н≥чого ≥ не перетворюЇтьс€ у н≥щоФ. якщо у св≥т≥ не було б чогось ст≥йкого ≥ незм≥нного, св≥т не утримавс€ б у бутт≥. ћожна д≥лити ≥ дробити речовину, але не неск≥нченно; край, межа можливого под≥лу Ч атом (непод≥льний); його ≥снуванн€ Ч запорука незнищенност≥ св≥ту. « атом≥в утворюютьс€ св≥тов≥ стих≥њ, а з останн≥х Ч усе, що ≥снуЇ. ј. ≈йнштейн назвав ≥дею атом≥зму одн≥Їю з найпродуктивн≥ших в ≥стор≥њ науки, бо вона справд≥ даЇ можлив≥сть по€снити багато €вищ.

Ўкола еволюц≥он≥зму. –озробив њњ ≥дењ ≈мпедокл (483Ч423 рр. до н.е.), €кий вважав, що вс≥ процеси св≥ту можна по€снити через взаЇмод≥ю чотирьох стих≥й, або елемент≥в (вогонь, пов≥тр€, вода й земл€), та двох сил протилежного спр€муванн€ (любов ≥ ворожнеча). ѕ≥д д≥Їю любов≥ под≥бне з'ЇднуЇтьс€ ≥з под≥бним, а п≥д д≥Їю ворожнеч≥ навпаки Ч у св≥т≥ панують роз'Їднанн€, розпад. Ћюбов та ворожнеча почергово встановлюють своЇ пануванн€ у св≥т≥, а останн≥й перебуваЇ у пер≥одичних станах пр€муванн€ або до досконалост≥ (так виникають  осмос ≥ вс≥ форми житт€), або до розпаду (€кий неминучий п≥сл€ пануванн€ любов≥).

Ўкола ноолог≥њ, або концепц≥њ всесв≥тнього розуму. –озробив њњ јнаксагор (500Ч428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що ≥снуЇ, складаЇтьс€ з частинок, €к≥ м≥ст€ть у соб≥ вс≥ €кост≥ та властивост≥ св≥ту, Ч ≥з гомеомер≥й (частково под≥бних до всього). “ому ми й бачимо багатоман≥тн≥сть св≥ту. јле конкретне поЇднанн€ гомеомер≥й зумовлене д≥Їю св≥тового розуму Ч Ќуса, або Ќооса; саме в≥н постаЇ м≥рою дл€ усього сущого. Ќа початку XX ст. ¬олодимир ¬ернадський використаЇ терм≥н УноонФ дл€ позначенн€ ноосфери Ч т≥Їњ частини б≥осфери «емл≥, що створюЇтьс€ завд€ки культуротворч≥й д≥€льност≥ людини.

ќтже, давньогрецька натурф≥лософ≥€ розвивалась динам≥чно, демонструючи при цьому де€к≥ загальн≥ законом≥рност≥ руху людського мисленн€ Ц в≥д простого до складного, в≥д конкретного до абстрактного, в≥д недиференц≥йованоњ проблематики до диференц≥йованоњ, в≥д неусв≥домленого до усв≥домленого, висунувши ц≥лу низку продуктивних дл€ Ївропейськоњ цив≥л≥зац≥њ ≥дей ≥ теор≥й.

3.3. ≤дењ та представники високоњ класики в розвитку античноњ ф≥лософ≥њ

” пер≥од високоњ класики об'Їктом осмисленн€ дл€ ф≥лософ≥њ стають ус≥ сфери людськоњ життЇд≥€льност≥.

ѕершими поверненн€ проблематики в≥д п≥знанн€ природи в напр€м≥ людини та реал≥й њњ бутт€ зд≥йснили соф≥сти Ч платн≥ вчител≥ мудрост≥. Ќагромаджене у ф≥лософ≥њ знанн€ вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументац≥њ та доведенн€ виправданост≥ власноњ позиц≥њ. ѓх б≥льше ц≥кавило саме це, а не пошук ≥стини, але вони спри€ли поширенню знань ≥ поглибленню людських у€влень про сусп≥льство, державу, людську доброчесн≥сть. “езаѕротагора (481Ч411 рр. до н.е.) Улюдина Ї м≥рою ус≥х речейФ вважаЇтьс€ €скравим ви€вленн€м суб'Їктив≥зму та рел€тив≥зму (принцип Увсе Ї в≥дноснимФ) у позиц≥њ соф≥ст≥в.

 

—аме проти цих принцип≥в виступив—ократ (469Ч399 рр. до н.е.), €кий вважав, що людина повинна ірунтувати свою повед≥нку на над≥йних знанн€х, а останн≥ повинн≥ бути остаточними, незм≥нними та завершеними; м≥нлив≥ ж у€вленн€ нашоњ душ≥ сл≥д вважати гадкою, але саме через њх м≥нлив≥сть вони не можуть бути п≥дставою дл€ виправданого життЇвого вибору та повед≥нки людини. —правжн≥ знанн€, за —ократом, сл≥д шукати в соб≥ (Уѕ≥знай себе!Ф), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло Укосм≥чних перевт≥леньФ, потенц≥йно знаЇ усе. —л≥д примусити њњ згадати забуте внасл≥док вмирань та нових народжень, а дл€ того треба поставити людину в ситуац≥ю суперечност≥ ≥з самою собою. ÷е й робив —ократ у своњх неск≥нченних бес≥дах ≥з сучасниками (Усократичн≥ бес≥диФ), бо вважав, що людина, €ка через власн≥ м≥ркуванн€ зайшла в суперечн≥сть ≥з самою собою, буде змушена в≥дчувати внутр≥шню напружен≥сть, прагнути розв'€зати цю суперечн≥сть. ” бес≥дах —ократ, €к звичайно, ставив запитанн€, а сп≥вбес≥дник на них в≥дпов≥дав. «адл€ дос€гненн€ своЇњ мети —ократ розробив спец≥альний метод УмаЇвтикиФ Ч пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. ÷ей метод мав к≥лька особливостей. ѕо-перше, —ократ включав до нього ц≥лу низку методик та прийом≥в (упод≥бненн€, посиланн€ на авторитети, аналог≥њ, ≥ндукц≥€ ≥ дедукц≥€ та ≥н.), €к≥ були спр€мован≥ до одного: привести людину до самосперечанн€ (тепер це маЇ назву Упроблемноњ ситуац≥њФ). ѕо-друге, роздуми —ократа, €к звичайно, стосувалис€ пон€ть, що позначали принципи, засади, ор≥Їнтири людськоњ повед≥нки (справедлив≥сть, знанн€, доброчесн≥сть, прекрасне). ÷≥ пон€тт€ не мали чуттЇвих аналог≥в (не можна вказати пальцем на Усправедлив≥сть €к такуФ), а тому переводили м≥ркуванн€ у русло духовних пошук≥в. Ќарешт≥, €к неодноразово в≥дзначали досл≥дники ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ, метод —ократа м≥стив у соб≥ досить в≥дчутний елемент ≥рон≥њ Ч прихованого кепкуванн€. ≤рон≥€ —ократа значною м≥рою була зумовлена його вм≥нн€м побачити за очевидним ≥ н≥бито зрозум≥лим дещо зовс≥м неочевидне, але важливе, глибинне.  р≥м того, —ократ натрапив на один ≥з парадокс≥в людського бутт€: досить часто люди не лише не прагнуть мати ≥стину, а й в≥двертаютьс€ в≥д нењ, затуливши њњ чимось прийн€тним, простим, зручним. ≤рон≥€ —ократа, за його власними словами, була спр€мована на доведенн€ тези: справжньою мудр≥стю волод≥Ї лише Ѕог. Ћюдська ж мудр≥сть обмежена, а ≥нод≥ Ч ≥ самообмежена. “ак ≥ не знайшовши належного знанн€ у своњх сп≥вбес≥дник≥в, —ократ проголосив: Уя знаю лише те, що € н≥чого не знаю, але ≥нш≥ не знають нав≥ть ≥ тогоФ. Ѕуло би помилкою вважати дану тезу —ократа ви€вленн€м його тотального скепсису (сумн≥ву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починаЇтьс€ ствердно Ц Уя знаюФ. јле про що знаЇ —ократ? Ц ѕро своЇ незнанн€, а це св≥дчить, принаймн≥, про те, що у нього Ї критер≥й дл€ того, що в≥др≥знити справжнЇ знанн€ в≥д незнанн€; цей критер≥й ми вже позначили вище ≥ також зазначили, що —ократ не зустр≥вс€ ≥з такими людськими знанн€ми, €ки б витримали належну перев≥рку на над≥йн≥сть. ѕроте вимогу ставитись до знанн€ приск≥пливо, виробл€ти критер≥њ його оц≥нки, - все це можна вважати важливим ≥ виправданим.

—ократа вважають уособленн€м ф≥лософ≥њ, ≥ не лише тому, що в≥н був виразником невпокореного духу, ≥ також не т≥льки тому, що в≥н шукав неочевидного, глибинного, початкового. —ократ жив так, €к ф≥лософствував, а ф≥лософствував так, €к жив. …ого непохитне служ≥нн€ вищим принципам, демонстрац≥€ сп≥вв≥тчизникам несправжност≥ њх знань призвели до того, що за хибним звинуваченн€м в≥н був засуджений до страти. ” в'€зниц≥ —ократ в≥в своњ останн≥ бес≥ди з учн€ми; смерть в≥н прийн€в мужньо ≥ спок≥йно. ƒе€к≥ культурологи й ≥сторики схильн≥ бачити у страт≥ —ократа певну аналог≥ю з невинною жертвою ≤суса ’риста. ” будь-€кому раз≥ ми можемо стверджувати: житт€ ≥ смерть —ократа постають колосальним чинником морального ≥ культурного розвитку людства.

ѕлатон (427Ч347 рр. до н.е.), кращий учень —ократа, под≥л€ючи вих≥дн≥ думки останнього, вважав, що вимогам —ократа щодо справжн≥х знань можуть в≥дпов≥дати ≥дењ Ч незм≥нн≥ сутн≥сн≥ основи бутт€ усього сущого. –еч≥ течуть ≥ зм≥нюютьс€, м≥ркував ѕлатон, але св≥т не зникаЇ; отже, в основ≥ речей лежать де€к≥ ≥деальн≥ незм≥нн≥ сутност≥. ѓх не можна побачити, але можна ос€гнути розумом, адже, розум≥ючи сутн≥сть речей, ми можемо вп≥знати њх у зм≥нних образах та з'€вленн€х. ≤дењ постають €к умови переходу в≥д сприйн€тт€ речей до њх осмисленн€.

„им Ї ≥дењ за зм≥стом? Ч ÷е миттЇво схоплена повнота та Їдн≥сть кожноњ реч≥ (УейдосФ Ч вигл€д). ћожна було б сказати, що це Ї сукупн≥сть елемент≥в, необх≥дних ≥ достатн≥х дл€ ≥снуванн€ певних речей, €кщо, знову-таки, побачити њх у необх≥дн≥й Їдност≥. У™динеФ у ѕлатона Ї синон≥мом ≥дењ. ѕродовжуючи л≥н≥ю м≥ркувань своњх попередник≥в, ѕлатон в≥дд≥лив справжнЇ бутт€ в≥д того, що надано нам у сприйн€тт€х. —в≥т ≥дей Ч це особлива, надчуттЇва реальн≥сть, €ка своЇю повнотою ≥ досконал≥стю перевищуЇ усе чуттЇве. –еч≥ Ч лише т≥н≥ ≥дей.

јле вже сучасники ѕлатона почали справедливо вимагати показати њм ≥дењ (Уст≥л € бачу, але не бачу н≥€коњ ≥дењ столовост≥Ф, Ч закинув ѕлатонов≥ один з його сучасник≥в). ƒе ≥ €к ≥снують ≥дењ? „ому ми можемо зруйнувати ст≥л, €кщо в основ≥ його бутт€ лежить в≥чна ≥де€? ” €кому сп≥вв≥дношенн≥ перебувають ≥дењ та реч≥? ÷≥ проблеми дл€ ѕлатона ви€вилис€ невир≥шуваними до к≥нц€, хоча в≥н ≥ запропонував к≥лька вар≥ант≥в њх вир≥шенн€.

1-й вар≥ант: ≥дењ ≥снують €к вих≥дн≥ вз≥рц≥ дл€ Ѕога Ч дем≥урга Ч творц€ та оздоблювача св≥ту. ¬≥н €к митець у своњх д≥€х керувавс€ ≥де€ми Ч вз≥рц€ми. Ћюдина, п≥знаючи реч≥, повинна за допомогою розуму п≥днестис€ над чутт€м, що лише затемнюЇ п≥знанн€, до спогл€данн€ (в ≥нтуњц≥њ) ≥дей.

2-й вар≥ант: у п≥знанн≥ д≥йсност≥ людина повинна поступово сходити в≥д часткових ≥дей до б≥льш загальних, поки не п≥дн≥метьс€ до першоњ ≥дењ, або У≥дењ ус≥х ≥дейФЧ це ≥де€ Ѕлага, повного, досконалого завершеного бутт€. —кладаЇтьс€ вона з ≥дей ƒобра, ≤стини та  раси. ќтже, в усьому, що ≥снуЇ, повинн≥ бути закладен≥ ц≥ три хоронительки бутт€, а саме бутт€ Ї Ѕлаго. ћ≥ра прилученн€ до бутт€ ≥ Ї м≥рою блага.

¬≥дпов≥дно до теор≥њ ≥дей ѕлатон розгл€дав людину (т≥ло Ч в'€зниц€ дл€ душ≥), сусп≥льство, мистецтво ≥ т.≥н. ѕлатона вважають одним ≥з фундатор≥в утоп≥чного мисленн€, бо в≥н розробив проект У≥деальноњФ (а тому Ч ≥ неможливоњ) держави, в €к≥й, пор€д ≥з культом вищоњ мудрост≥ (правити державою повинн≥ ф≥лософи, бо вони здатн≥ спогл€дати ≥дењ), в≥н вводив певн≥ елементи казарменногоЧ тотал≥тарного правл≥нн€ (наприклад, кращою музикою вважались в≥йськов≥ марш≥, воњни та службовц≥ жили в загальних прим≥щенн€х та ≥н.) ¬ ус€кому раз≥ можна стверджувати, що саме ѕлатон в≥дкрив св≥т умогл€дного (теоретичного) баченн€ реальност≥, багато зробив дл€ розум≥нн€ п≥знанн€ та людськоњ д≥€льност≥.  р≥м того, ѕлатон у 386 р. до н.е. в≥дкрив в јф≥нах јкадем≥ю Ч перший вищий навчальний заклад.

јр≥стотель (384Ч322 рр. до н.е.) пров≥в в јкадем≥њ ѕлатона близько 20 рок≥в ≥ мав славу одного з найкращих його учн≥в. јле, прийн€вши ц≥лу низку думок учител€, јр≥стотель не прийн€в його теор≥њ ≥дей (Уѕлатон м≥й друг, але ≥стина дорожчаФ). јр≥стотель прого≠лосив, що ≥де€ та р≥ч Ч це те ж саме, т≥льки р≥ч ≥снуЇ у реальност≥, а ≥де€ Ч у нашому п≥знанн≥ ≥ позначаЇ передус≥м не Їдине, а загальне в р≥зних речах. якщо ≥де€ ≥ р≥ч тотожн≥, то п≥знанн€ сл≥д спр€мувати на вивченн€ внутр≥шньоњ будови речей та њх причин ≥ д≥й. «а своЇю будовою реч≥ склада≠ютьс€ з матер≥њ ≥ форми. ћатер≥€ Ї пасивним мате≠р≥алом; поза формою вона лише чиста можлив≥сть; разом ≥з формою матер≥€ постаЇ у визначеност≥ матер≥алу (субстрату) дл€ певноњ форми (€к м≥дь, глина, мармур дл€ скульптора). ќтже, д≥йсн≥сть речей б≥льше пов'€зана з формами, що њх продукуЇ Уформа вс≥х формФ, або св≥товий розум, €кий, мисл€чи себе самого, й утворюЇ ус≥ можлив≥ форми. Ѕутт€ ж конкретних речей зумовлене д≥Їю чотирьох причин: причина матер≥альна, формальна (вже згадан≥), причина д≥йова (з'ЇднуЇ форму та матер≥ю) ≥ ф≥нальна, або ц≥льова причина. ќстанн€, за јр≥стотелем, Ї найважлив≥шою, бо вона визначаЇ м≥сце конкретноњ реч≥ в ун≥версум≥, тобто њњ сенс та виправдан≥сть. –ух речей зумовлений насамперед тим, що вс≥ вони прагнуть виконати своЇ призначенн€.

ќтотожнивши р≥ч та ≥дею, јр≥стотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певн≥ знанн€ про реальн≥сть, оперуючи лише ≥де€ми ≥ не звертаючись до речей. ¬≥н створив науку про закони та форми правильного мисленн€, назвавши њњ лог≥кою. ¬ основу лог≥ки покладено вченн€ про три форми (пон€тт€, судженн€ та умовиводи) та про три закони мисленн€ (закон тотожност≥ предмета думки, неприпущенн€ суперечност≥ та виключеного третього).  р≥м того, јр≥стотель розробл€в етику, пол≥т≥ю, поетику, вченн€ про душу. ” 335 р. до н.е. в≥н в≥дкрив в јф≥нах свою вищу школу п≥д назвою Ћ≥цей.

ѕлатон ≥ јр≥стотель Ч неперевершен≥ мислител≥ античноњ ф≥лософ≥њ, њхн≥ думки багато в чому визначили ≥ визначають духовну атмосферу ™вропи, а њх ученн€ окреслюють гранично в≥дм≥нн≥ ор≥Їнтири Ївропейського мисленн€: ѕлатон розробив екзистенц≥ально-м≥стичний тип мисленн€, багато в чому образний, символ≥чний, јр≥стотель Ч стиль рац≥онально-лог≥чний, ч≥тк≥ший та детально продуманий.





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 369 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

“ак просто быть добрым - нужно только представить себ€ на месте другого человека прежде, чем начать его судить. © ћарлен ƒитрих
==> читать все изречени€...

2283 - | 2028 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.025 с.