Сьогодні наука розглядається
насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від різноманітних
сил, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, тяжіє до
компромісів і сама значною мірою детермінує суспільне життя. Тим самим фіксується
двоякого роду залежність: як соціокультурний феномен наука виникла як відповідь на
потребу людства у виробництві й отриманні істинного, адекватного знання про світ, й існує,
помітно впливаючи на розвиток усіх сфер суспільного життя. Наука розглядається в якості
соціокультурного феномену тому що, коли мова йде про дослідження її джерел, межі того, що
ми сьогодні називаємо наукою розширюються до меж “культури”. З іншого боку, наука
претендує на роль єдино стійкого й “справжнього” фундаменту культури в цілому в її
первинному — діяльнісному і технологічному — розумінні.
Наука, як соціокультурний феномен, вплетена усі сфери людських відносин, вона
впроваджується й у базисні підвалини відносин самих людей, і в усі форми діяльності,
пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням речей. Звідси стає зрозумілою
культурно-технологічна функція науки, що пов'язана з обробкою людського матеріалу —
суб'єкта пізнавальної діяльності, включення його в пізнавальний процес.
Культурна функція науки не може бути зведена тільки до того, що результати наукової
діяльності складають сукупний потенціал культури як такої. Вона припускає насамперед
формування людини як суб'єкта діяльності й пізнання. Саме індивідуальне пізнання
відбувається винятково в окультурених, соціальних формах, прийнятих та існуючих у
культурі. Індивід застає вже готовими (“апріорі” у термінології І. Канта) засоби і способи
пізнання, прилучаючись до них у процесі соціалізації. Історично людське співтовариство тієї
чи іншої епохи завжди мало спільними мовні засоби, загальний інструментарій, спеціальні
поняття й процедури. Наукове знання, глибоко проникаючи в побут, складаючи істотну
основу формування свідомості й світогляду людей, перетворилося в невід'ємний компонент
соціального середовища, в якому відбувається становлення і формування особистості.
Наука, що розуміється як соціокультурний феномен, не може розвиватися поза освоєнням
знань, що стали суспільним надбанням і зберігаються в соціальній пам'яті. Культурна
сутність науки спричиняє її етичну і ціннісну наповненість. Відкриваються нові можливості
науки: проблема інтелектуальної і соціальної відповідальності, етичного й морального
вибору, особистісні аспекти прийняття рішень, проблеми морального клімату в науковому
співтоваристві й колективі.
Наука виступає як фактор соціальної регуляції суспільних процесів. Вона впливає на
потреби суспільства, стає необхідною умовою раціонального управління. Будь-яка інновація
вимагає аргументованого наукового обґрунтування. Прояв соціокультурної регуляції науки
здійснюється через сформовану в даному суспільстві систему виховання, навчання й
підключення членів суспільства до дослідницької діяльності й етосу науки.
Головне завдання науки — пошук істини, а, отже, й критика, полеміка, суперечка — це
невід’ємні моменти науки. Учений знаходиться в ситуації постійного підтвердження своєї
професійності за допомогою публікацій, виступів, кваліфікаційних дисциплінарних вимог, і
часто вступає в складні відносини як зі своїми опонентами-колегами, так і з громадською
думкою. Звичайно ж, творчий потенціал особистості може залишитися нереалізованим або
виявитися пригніченим суспільною системою. Але зробити відкриття, винайти щось нове
може лише індивід, що володіє проникливим розумом і необхідними знаннями, а не
суспільство як таке.
Можна сказати, що основною функцією науки є виробництво істинного знання, яке
досягається за допомогою опису, пояснення, прогнозу, але яке завжди здійснюється в чітко
обумовленому соціокультурному просторі. Саме цю обставину з необхідністю слід урахувати
при пошуках загальнозначущого визначення науки.
