Об'єкт пізнання – це те, на що спрямована пізнавальна, оціночна, практична діяльність суб'єкта. Об'єкти, на які спрямовано буденне пізнання, виявляються легко в процесі повсякденної практики. Але в науковому пізнанні все набагато складніше. Тут вже саме виявлення об'єкту пізнання, властивості якого підлягають вивченню, часто є вельми трудомістку задачу. Наприклад, електрон став об'єктом наукового пізнання лише після його виявлення в самому кінці XIX століття. Це каже про те, що широко вживані в філософії поняття «об'єкт» і «об'єктивна реальність» не є однаковими поняттями. Аж до кінця XIX століття електрон не був об'єктом знання, але безсумнівно був частиною об'єктивної реальності.
У науковому пізнанні виділяються об'єкти практичної діяльності (емпіричні об'єкти) та об'єкти теоретичної діяльності. Для того, щоб фізичний об'єкт став об'єктом теоретичного мислення, учений «перетворює» його в ідеалізований образ, накладаючи ту чи іншу сітку понять. У пізнанні оперування ідеалізованими (абстрактними) об'єктами набуває відносну самостійність, що особливо характерна для фундаментальних наук.
Суб'єктом пізнання вважається перш за все людство в цілому – виробник і хранитель всіх знань про навколишній світ і про самого себе. В якості суб'єктів пізнавальної діяльності можуть також виступати соціальні групи, спеціальним призначенням яких є виробництво знань (суб'єктом наукового пізнання є спільнота вчених), окремі народи, накопичують століттями в своїй культурі різноманітні відомості про явища природи, про вдачі і звичаї тих чи інших соціальних спільнот і т.д. Але в кінцевому рахунку гносеологічний суб'єктом є все ж таки окрема людина.
При цьому слід мати на увазі, що «справжній суб'єкт пізнання ніколи не буває лише гносеологічний: це жива особистість з її пристрастями, інтересами, рисами характеру, темпераменту, розуму або дурості, таланту або бездарності, сильної волі або безволля. Якщо ж суб'єктом пізнання є наукове співтовариство, то тут свої особливості: міжособистісні відносини, залежності, протиріччя, а також спільні цілі, єдність волі та дій і т.п. Суб'єкт і її пізнавальна діяльність можуть бути адекватно зрозумілі лише в їх конкретно-історичному контексті. Наукове пізнання передбачає не тільки свідоме ставлення суб'єкта до об'єкта, але і до самого себе, до своєї діяльності, тобто усвідомлення умов, прийомів, норм і методів дослідницької активності, врахування традицій і т.д.»
У поняттях суб'єкта та об'єкта пізнання є момент відносності: у одному відношенні щось виступає як об'єкт, а в іншому відношенні може стати суб'єктом, і навпаки. Вказана відносність виявляється вже в тому, що різного роду експериментальні установки, прилади, комп'ютери, якими користується дослідник, включаються в поняття «суб'єкт пізнання» (хоча, строго кажучи, вони є лише засобами, умовами, що забезпечують діяльність людей-суб'єктів). Але той же прилад або комп'ютер, який був частиною, елементом системи «суб'єкт пізнання», стає об'єктом у разі його вивчення або вдосконалення.
Що стосується об'єкта пізнання, то їм не обов'язково повинен бути якийсь предмет або явище навколишнього світу. Об'єктом пізнання може стати й сам «суб'єкт», тобто людина: його тілесна організація, різні процеси, що протікають в ній, а також і суб'єктивні явища, які відносяться до його психічної сфери (мислення даної людини, наприклад, є об'єктом пізнання для іншої людини, що спеціалізується на вивченні психіки).
Таким чином, поняття «суб'єкт» і «об'єкт» різні, але в той же час пов'язані один з одним у плані «взаємопереходів». Між ними немає абсолютних граней. Стосовно до пізнання згадане властивість рефлексивности виявляється в тому, що об'єктом пізнання стає сам процес пізнання – його структура, специфіка, динаміка і т.п.
Філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявленню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідомості загалом, модель світу не просто постулюється, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, переконання в правомірності певної точки зору. А це пов'язано з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що постає як пошук істини.
Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина—світ». Філософське питання «що є істина?» стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігається його структура із структурою мислення про нього, а якщо збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитання від самого початку існування філософії є наслідком розв'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом суттєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знанні не обов'язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу філософії. Так, приміром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологічному вимірі. Диференціація філософського знання властива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).
