Теорія пізнання її предмет і метод

Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) — це

розділ філософії, який досліджує процес пізнання в його цілісності, тобто загальні механізми і

закономірності людської пізнавальної діяльності. Звичайно, гносеологія акцентує увагу на

вивченні однієї форми пізнання — науковому пізнанні. Предметом гносеології як

філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання; способи доведення

істини; структура, форми і методи пізнавальної діяльності. Гносеології притаманний

методологічний плюралізм, відсутність обмежень на використання будь-яких методів і

прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найбільш

ефективними в даній пізнавальній ситуації. До них відносяться: філософські методи

(діалектичний, герменевтичний, феноменологічний та ін.); загальнонаукові методи

(структурно-функціональний, системний, імовірнісний та ін.); загальнологічні прийоми

(аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання та ін.) тощо.

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості

людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом

дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання,

закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності;

передумови, засоби та форми пізнання,'а також відношення знання до дійсності, закони його

функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи

спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення

дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву

агностицизму/Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання

взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про

власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання

саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології — що я можу

знати? Це питання стало провідним у праці Канта "Критика чистого розуму" і досі

залишається актуальним. Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес,

що історично розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений,

відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське

пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ. Все знання зводиться ним

або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до

конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву

специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до "символів", "ієрогліфів" (Гельмгольц.

Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень

між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної

істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея — знання — не дає відображення сутності

дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів.

Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно

відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому

обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще — у питанні

про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від

свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує

не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання.

Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій

зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна

реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її в свідомості

людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу

пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення, суб'єктивний образ

об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як

відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною

теорією пізнання.

Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях.

1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта

пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта.

2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні

давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини

в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку

практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання —

це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання є творчим

відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного

стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному

матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності

дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі

їхні можливі модифікації.

4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання

основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності

людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе основною, рушійною силою,

метою пізнання та критерієм істини.

6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному

виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку,

через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.

7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина

завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах

місця та часу.