Наука — форма духовної діяльності
людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення),
на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука — це
процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді
цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна
діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки — виявлення об’єктивних
законів дійсності, а її головна мета — істинне знання. Критеріями науковості, які
відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична
націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність
результатів. Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За
предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу — природничі; науки про
суспільство — суспільні; технічні науки. Своєрідною наукою є сучасна математика. За
співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої
практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання
наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію
суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в
процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної
науки (знаки, символи, формули тощо).
В епохи античності та середньовіччя науки як цілісної системи знання ще не було, існували
лише її передумови, елементи. Як своєрідна форма пізнання - специфічний тип духовного
виробництва і соціальний інститут - наука виникла в Європі, в Новий час, у XVI-XVII ст., В
епоху становлення капіталістичного способу виробництва та диференціації (поділу) єдиного
раніше знання на філософію і науку. Вона (спочатку у формі природознавства) починає
розвиватися відносно самостійно.
В античний і середньовічний періоди існували лише елементи, передумови, "шматочки"
науки, але не сама наука. Причина такого положення, зрозуміло, корениться в тих реальних
суспільно-історичних, соціокультурних чинниках, які ще не створили об'єктивних умов для
формування власне науки. Саме в XVII ст. сталося те, що дало підставу говорити про наукову
революцію - радикальну зміну основних компонентів змістовної структури науки, висунення
нових принципів пізнання, категорій і методів. В цей період поняття “наука” і
“природознавство” практично ототожнювалися, бо формування суспільствознавства почалося
пізніше і йшло повільніше. В своєму розвитку наука проходить ряд періодів, виділення яких
здійснюють за різними критеріями (засадами). Найбільш поширеним критерієм періодизації
науки є співвідношення об’єкта і суб’єкта наукового пізнання. Даний критерій дозволив
виділити три основні періоди розвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В
кожному періоді розроблялися певні ідеали, норми і методи наукового дослідження,
формувався своєрідний стиль мислення, специфічні поняття.
Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об’єкт, що досліджується, сам по собі,
об’єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до
суб’єкту пізнання. Досліджуючи свої об'єкти, прагнула при їх описі і теоретичному поясненні
усунути по можливості все, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його
діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних
знань про світ. Тут панує об'єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі,
безвідносно до умов його вивчення суб'єктом. Закріплення самостійного статусу науки в
XVI-XVII ст було пов'язано з діяльністю цілої плеяди великих учених. Саме до цього часу
математика стає універсальною мовою науки, базисом аналітичних досліджень (Р. Декарт), а
центральне місце починають займати методології, засновані на дослідному встановленні
відносин між фактами і надалі їх узагальненні індуктивними методами (Ф. Бекон). Вихідним
пунктом формується класичної науки стала геліоцентрична система світу (М. Коперник).
У Новий час склалася механічна картина світу, яка стверджує: весь Всесвіт - сукупність
великої кількості незмінних і неподільних частинок, що переміщаються в абсолютному
просторі і часі, пов'язаних силами тяжіння, підпорядкованих законами класичної механіки;
природа виступає в ролі простої машини, частини якої жорстко детерміновані; всі процеси в
ній зведені до механічних.
Некласична наука (перша половина ХХ ст.) враховувала зв’язки між знаннями про об’єкт і
характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб’єкту. Наукова революція, що
ознаменувала перехід до некласичного етапу в історії природознавства, в першу чергу,
пов'язана з іменами двох великих учених XX століття - М. Планком і А. Ейнштейном.
Перший ввів у науку уявлення про кванти електромагнітного поля, але по істині
революційний переворот у фізичній картині світу зробив великий фізик-теоретик А.
Ейнштейн (1879-1955), який створив спеціальну (1905) і загальну (1916) теорію відносності.
Як ми пам'ятаємо з попереднього розділу, в механіці Ньютона існують дві абсолютні
величини - простір і час. Простір незмінно і не пов'язано з матерією. Час - абсолютно і ніяк не
пов'язане ні з простором, ні з матерією. Ейнштейн відкидає ці положення, вважаючи, що
простір і час органічно пов'язані з матерією і між собою.
Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності
суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і
пояснення світу.
Постнекласична наука (з другої половини ХХ ст.) осмислює співвіднесеність характеру знань
про об’єкт, що отримуються, не тільки з особливостями засобів та операцій діяльності
суб’єкту, а й з ціннісно-цільовими установками цієї діяльності. Постнекласична наука
формується в 70-х роках XX ст. Цьому сприяють революція в зберіганні та отриманні знань
(комп'ютеризація науки), неможливість вирішити ряд наукових задач без комплексного
використання знань різних наукових дисциплін, без урахування місця і ролі людини у
досліджуваних системах. Так, в цей час розвиваються генні технології, засновані на методах
молекулярної біології і генетики, які спрямовані на конструювання нових, раніше в природі
не існували генів.
