Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на
принципи періодизації. В їх основі лежить розуміння того, що єдиний історико-філософський
процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення, школи, напрями, відмінність між
якими визначається такими основними чинниками:
1. зрілість суспільних відносин;
2. ступінь розвитку загальної культури і науки;
3. світоглядні передумови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в цілому
збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип філософії не є
прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступає результатом її осмислення, у
якому значну роль відіграють попередні філософські вчення. Кожний історичний етап у
розвитку філософії має свої особливості, і ці особливості випливають із вирішення
центральних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а саме:
проблеми буття, пізнання, людини, її місця і ролі у суспільному житті, чому і як
розвивається суспільство, природа, ставлення до природи тощо.
Світовий філософський процес характеризується кiлькома основними етапами свого
розвитку: давня фiлософiя (VІІ ст. до н. е. — V ст.). Її репрезентують давньоiндiйська
фiлософiя (веданта, мiманса, вайшешика, санкх’я, йога тощо), давньокитайська (Лао-Цзи,
Конфуцій, Менцзи та iн.), давньогрецька (Пiфагор, Сократ, Платон, Арiстотель та iн.). Тут
філософія поєднується з міфологією. Філософія виходить із міфології, тісно пов'язана з нею.
Філософія – сукупна мудрість, містить у собі всі наукові знання тієї доби. Середньовiчна
фiлософiя (VI ст. — ХV ст.). На теренах працювали такi видатнi мислителi, як А. Аврелiй
(Блаженний), Ф. Аквiнський, Абу Алi iбн-Сiна та iн. Філософія в цей період тісно пов’язана з
релігією. Фiлософiя Нового чсу (ХVI ст. — перша половина ХIХ ст.). У нiй виокремлюють: —
добу Вiдродження (М. Кузанський, М. Коперник, дж. Пiкко делла Мiрандола, Дж. Бруно); —
Просвiтництво i Барокко (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Декарт, В. Спiноза, Г.-В. Лейбнiц
та iн.); — нiмецьку класичну фiлософiю (І. Кант, Й. Фiхте, Ф.-В.-Й. Шеллiнг, Г.-В.-Ф. Гегель).
Філософія тісно пов'язана з мистецтвом і гуманітарним знанням. В цей період філософія
знаходиться на службі науки і соціологічного прогресу. Сучасна філософiя (друга
половина ХIХ — ХХ ст.). Її репрезентують такi фiлософськi течiї: — позитивiзм
(неопозитивiзм, постпозитивiзм — О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенарiус, К. Поппер, М.
Шлiк, Р. Карнап тощо); — екзистенцiалiзм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г.
Марсель, А. Камю та iн.); — фiлософiя життя (3. Фрейд, Ф. Нiцше, А. Бергсон та iн.); —
фiлософiя науки (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейерабенд та iн.); — фiлософська антропологiя (М.
Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен); — неотомiзм (Ж. Марiтен, Е. Жiльсон, Ю. Бохенський та iн.);
— феноменологiя (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рiкер та iн.); — герменевтика (Ф. Шлегель, Ф.
Шлейермахер, В. Дiльтей та ін) — структуралiзм (К. Левi-Строс, М.-П. Фуко); — прагматизм
(Ч. Пiрс, В. Джемс, Дж. Дьюi).
До основних проблем періодизації можна також віднести:
1. Не визнається єдність всесвітнього історичного процесу і критикується однолінійна, односпрямована схема прогресу. Потворність лінійної схеми, на думку М.Данилевського, полягає в тому, що намагаються з'єднати непоєднуване. До древьої історії, наприклад, відносять Єгипет, Індію, Китай, Вавілон, Ассирію, Іран, Грецію, Рим. "Чи не зроблене це теж саме, що з'єднувати ворону з устрицею, тому що ні в тій, ні в іншій чотирьох ніг не має".
2. Критика європоцентризму. Представники цих концепцій вважають, що історія Європи або романо-германського племені неправомірно була ототожнена з долею всього людства. Багато історичних класифікацій і періодизацій розробляться на прикладі Європи, а потім автоматично екстраполюються на увесь світ.
