Типологія політичної культури

Політична культура під впливом суспільних умов, а також нових норм і зразків поведінки громадян виробляє й удосконалює свої внутрішні риси й властивості, що мають як загальне, так і типово групове значення для окремих країн, націй, регіонів. Для відображення процесу зміни політичної культури в ході історії, специфіки політичної культури певної спільності вводиться поняття тип політичної культури. За допомогою даного поняття можна фіксувати найбільш загальні риси поводження й політичного мислення людей, що живуть у певний момент історії, одному історичному середовищу й володіючих подібними стереотипам поводження, реакціями на політичні події. Оскільки підстав для виділення типів досить багато, то, природно, існують різні класифікації типів політичної культури.

У сучасній політології для аналізу й порівняння політичних культур широко використовується їхня типологія, запропонована американцями Г. Алмондом і С. Вербою. Вони виділяють три основних типи політичної культури:

1. Патріархальна, для якої характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують ніяких змін з боку політичної системи, тим більше не проявляють власної ініціативи для цих змін.

Аполітичність, замкнутість на місцевій або етнічній солідарності властиві цьому типу політичної культури. Така культура може відразу стати пануючої в молодих державах, але вона присутня й у розвинених країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений приналежністю до своїх корінь, свого місця проживання.

2. Підданська, що відрізняється сильною орієнтацією громадян на політичну систему й результати її діяльності. Але одночасно відзначається низька індивідуальна активність громадян, їхня слабка участь у функціонуванні політичної системи. Достоїнством цього типу політичної культури є її здатність мобілізувати величезні маси людей, направляти їхню енергію на соціально необхідні або надумані перетворення. Це досягається за рахунок жорсткої дисципліни, упорядкованості, організованості.

Обов'язковим компонентом цього типу політичної культури є тверда централізація управління, келійність процесів прийняття політичних рішень. Відбувається поступове виснаження, деградація ініціативи громадян. Державна влада представляється в плані спускання зверху норм, які необхідно виконувати, і регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує острах покарання або очікування благ.

3. Активістська (культура участі), їй притаманний високий інтерес громадян до політики, їх гарна інформованість, прагнення реалізувати за допомогою влади власні інтереси й цілі, висока активність. Громадяни намагаються впливати на процес вироблення й прийняття рішень. У той же час вони демонструють лояльність до політичної системи, законослухняність і повагу до прийнятих законів.

Автори даної типологизації підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів.

Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури. Вона є як би синтезом підданської й активістської культур, забезпечуючи характерні для демократії примирення крайностей, баланс сталості й розвитку, політичної активності мас і професіоналізму політиків, лояльності громадян до політичних еліт і контролю за ними, автономії уряду і його підконтрольності; самостійності політичної позиції громадян і їхньої політичної відповідальності

Згідно Г. Алмонду й С. Вербі, з погляду на демократичний ідеал як народовладдя громадянська культура не є ідеальною, тому що вона припускає ослаблення інтересу громадян до політики в умовах благополучного правління й активізацію їхньої політичної участі в кризових ситуаціях або у випадках неефективності функціонування влади, порушень нею конституції і т.п. Однак громадянська культура в цілому найбільше відповідає природі сучасної представницької демократії.

Своєрідну типологію політичної культури запропонував російський учений Е.В. Баталов. Він вважає, що протягом століть людство виробило два основних цивілізованих механізми, дія й взаємодія яких впливає на всі сторони матеріального й духовного життя суспільства. Ці механізми – ринок і держава. Їхнє функціонування й структура не можуть не знаходити відображення й прояви в політичній структурі суспільства. Ринок регулює не тільки економічні відносини, але багато в чому визначає характер й особливості виникаючих й існуючих політичних інститутів і відносин. Він породжує й певну політичну культуру, яку можна умовно назвати "ринковою культурою", не вкладаючи в це поняття ніякого ціннісного змісту – позитивного або негативного.

Держава також виступає не тільки в якості "машини придушення", але й виконує регулятивні функції в сфері економіки, політики, культури. При цьому вона, як і ринок, формує певний тип особистості, поводження, соціальних відносин, що відрізняються від тих, які породжує ринок. Створює вона й певний тип культури – "етатистську", що істотно відрізняється від ринкової. (Етатизм – від фр etat – держава; засилля держави в економічному, соціальному, культурному житті суспільства, у науковій й ін. діяльності).

Ринкова політична культура – культура, що розглядає політичні процеси крізь призму відносин купівлі-продажу, досягнення вигоди як вищої мети політичної діяльності. Політика є різновид бізнесу, сам політик або "товар", або "бізнесмен". Політичні рішення – результат "торгівельної угоди". Ця культура орієнтована на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи. Це культура індивідуалізму, для якої вищою метою є особисті (рідше групові) інтереси. Держава й інші політичні структури розглядаються й оцінюються як засіб реалізації інтересів.

Етатистська політична культура – культура, що зв'язує рішення політичних проблем з дією механізмів державного регулювання й контролю за політичним процесом. Вона орієнтована на обмеження й заборону конкурентної боротьби. Інтереси держави зізнаються переважними над особистими.

Такі два ідеальних полярних типи, які в чистому виді практично не зустрічаються, але логічно утворюють ті полюси, між якими розташовуються, тяжіючи то до одному, то до іншого полюса, реальні політичні культури.