Сутність і різновиди партійних систем

У різних країнах діє різна кількість партій, котрі беруть участь у боротьбі за політичну владу. Залежно від положення партій у політичній системі, взаємодії між ними, типу самих політичних партій складається партійна система.

Партійна система – це сукупність всіх політичних партій, що діють у рамках певної політичної системи й відносин між ними.

Природа й особливості партійної системи тієї або іншої країни обумовлені безліччю факторів. Серед них особливо варто виділити такі:

· рівень політичної зрілості суспільства;

· політична свідомість і культура суспільства, історичні традиції;

· національний склад країни;

· чинне законодавство;

· релігійна ситуація в країні;

· розміщення соціально-класових сил й ін.

Істотний вплив на формування партійної системи робить чинне законодавство й, насамперед, конституція й виборчі закони.

Партійна система грає одну з головних ролей у політичному житті суспільства. Вона як би структурує соціальні інтереси й політичні погляди, дає їм можливість виражатися на загальнонаціональному й місцевому рівнях, організує політичні сили, зокрема, виборців, допомагає партіям висувати своїх представників у законодавчі й виконавчі органи влади. Поряд з державою інститут партійної системи є другим найважливішим каналом здійснення влади.

· У політичній літературі існують різні методики класифікації партійних систем. Найпоширеніша заснована на кількісному критерії – числі партій, які реально борються за владу або мають вплив на неї. Відповідно до цій методиці виділяють однопартійну, двопартійну й багатопартійну системи (див. мал. 10.4).

	Партійні системи
однопартійна		Двопартійна		Багатопартійна

 

– одна легальна партія	– кілька партій, серед яких дві ведучі	- багато партій, серед них декілька впливових
– зрощування партійного апарата з державним	– формування складу уряду партією, що перемогла на виборах	- уряд формується або на позапартійній основі або на умовах партійної коаліції
– авторитарний або тоталітарний режим	– демократичний політичний режим	– авторитарно-демократичний або демократичний політичний режим
(Куба, Північна Корея, Лівія й ін.)	(США, Великобританія й ін.)	(Україна, Франція, Італія й ін.)

Малюнок 10.4 – Характерні ознаки партійних систем

Однопартійні системи характерні для країн з авторитарними й тоталітарними режимами, де легальний статус і право формувати уряд представлені одній, практично державній партії. Єдина партія перетворюється в керівну силу держави. Основні політичні рішення приймаються партією, і державна адміністрація лише здійснює їх на практиці.

Однопартійна система існувала в 20-40-х рр. ХХ ст. в Італії, в 30-40-х рр. у Німеччині, в 20-80-х рр. – у Радянському Союзі й у ряді інших держав. Сьогодні однопартійні системи зберігаються в таких країнах, як Куба, Північна Корея, Лаос, Камерун, Габон й ін.

В однопартійних системах єдина партія змушена виконувати набагато більш широкі й різноманітні функції. Вона стає багатофункціональною, особливо в тоталітарних системах, що тяжіють до контролю над всіма видами активності в суспільстві. Ця система може мати тимчасовий успіх. Але все-таки вона нестабільна й неефективна. Вона прийнятна як тимчасове явище в конкретних умовах окремих держав. Однопартійність доцільна й виправдана лише в умовах перехідних, виняткових або надзвичайних.

Двопартійна система являє собою систему із двома сильними політичними партіями, кожна з яких має можливість перемогти на виборах і сформувати свій уряд.

При двопартійній системі можливі існування й інших партій, однак вони не мають реальних шансів стати в керма держави. При такій системі одна партія править, а інша, перебуваючи в опозиції, критикує її дії. У результаті виборів вони час від часу міняються місцями.

Двопартійність життєво необхідна, оскільки її результати сприяють гарному функціонуванню політичної системи. Вона гарантує стабільність уряду, оскільки партія, що перебуває у влади, одержує абсолютну більшість парламентських місць.

Одним із самих істотних недоліків двопартійної системи є змушений обставинами акцент опозиції на критику правлячої партії, а не на висуванні своїх конструктивних пропозицій. Ще один недолік у тім, що перестає існувати політичний "центр".

Найбільш яскравим прикладом двопартійної системи є існування в США демократичної й республіканської партій. Спроби в цій країні третіх партій перемогти на президентських виборах завжди закінчувалися невдачею.

Світовій практиці відомі й такі партійні системи, які називаються "два й плюс". Ця система є як би перехідною від двопартійної до багатопартійної: поруч із двома традиційними партіями з'являється й навіть бере участь у владних структурах третя. У ФРН існують великі християнсько-демократична й соціал-демократична партії. Поряд з ними й партія вільних демократів, і "зелених" завойовують достатню кількість голосів для того, щоб при формуванні уряду з ними рахувалися дві перших партії. У Великобританії також протягом тривалого часу поруч із двома основними (консервативна і лейбористська) існує й ліберальна партія.

Багатопартійна система означає, що на політичній арені виступають три й більше партії, кожна з яких на виборах збирає значне число голосів. При багатопартійній системі кожна партія має чіткі певні ідейно-політичні або ідеологічні позиції, займає свою нішу в політичній системі. Спектр поглядів може простиратися від украй лівих до вкрай правих. Між двома полюсами є партії, що займають проміжне положення й помірні позиції.

Багатопартійні системи більш типові для парламентської форми правління. Найчастіше жодна з парламентських партій не здатна набрати абсолютну більшість місць у парламенті й правити поодинці, і тому вони змушені іти на компроміс і формувати урядові органи на основі коаліцій.

У цілому, як і будь-якому іншому явищу, багатопартійності також властиві свої плюси й мінуси. Їх у свій час всебічно проаналізував російський політолог ХІХ ст. Б. Чичерін. Але його висновки певною мірою відносяться й до нашого часу.

До позитивних сторін багатопартійності відносяться:

· всебічне висвітлення політичних питань, наявність у людей політичної позиції;

· існування опозиції, що не прощає промахів, котра стримує бюрократизацію, змушує уряд діяти ефективно;

· виховання в партіях організованості, дисципліни, необхідних для перемоги над конкурентами;

· виявлення й висування в політичній боротьбі дійсно обдарованих людей.

Негативне в багатопартійності Б. Чичерін бачив у наступному:

· систематичний однобічний напрямок поглядів і дій членів партії, тому що вони на все дивляться очами своєї партії, керуючись інтересами її політичної боротьби. Наприклад, член опозиційної партії звикає дивитися на уряд тільки негативно;

· у політичній боротьбі розпалюються пристрасті. Для перемоги прихильники різних партій волають до самих низинних потреб мас, що приводить до падіння суспільних вдач;

· для досягнення своїх цілей партії прибігають до будь-яких, часом нечистоплотних засобів: неправди, наклепу й ін. Неправда стає повсякденною в суспільному житті, і до неї звикають;

· безперервна боротьба веде до ослаблення урядової влади, її сили витрачаються на боротьбу з опозицією.

Отже, багатопартійність – це суспільне благо, джерело розвитку політичного життя, але й фактор жорстокості політичних вдач, серйозне випробування для суспільної моралі взагалі.

Багатопартійна система може приймати блокову форму, коли політичні партії групуються в блоки.