Українська культура на завершальному етапі національного відродження

Важливими чинниками українського національ­ного відродження стали узагальнюючі праці з історії України Михайла Грушевського, що не­одноразово перевидавалися до 1917 p., насамперед фундаментальна багатотомна "Історія України-Руси" і науково-популярні однотомники українською і російською мовами. "Украинская жизнь", яка у ча­си першої світової війни лишилася в Російській імперії єдиним українознавчим журналом, зазначала 1916 р. з нагоди 50-річчя від дня народження Грушевсько­го: вся його діяльність має настільки велике суспільне значення, що й її саму можна вважати етапом у роз­витку масової української національної самосвідомості.

Пожвавлення суспільно-політичного і культурно­го життя в Україні благотворно впливало на процес зростання масової української національної са­мосвідомості. Першочергові духовні запити найширших мас найбільше задовольняла популярна літе­ратура історичної проблематики. Авторами багатьох брошур і книг з історії України, адресованих масово­му читачу, виступають вчені-фахівці Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест Левицький, Олександра Єфименко, досвідчені популяризатори Андріян Кащенко, Григорій Коваленко, Михайло Комаров. А щодо успіху у найширшого читацького загалу "Історії України-Русі" Миколи Аркаса, то сучасники ставили її в один ряд з "Кобзарем" Тараса Шевченка. Не лише у розвитку наукового україно­знавства, а й у піднесенні національної масової само­свідомості відігравали першорядну роль чотиритом­ний "Словарь української мови" Бориса Грінченка, тритомна "Українська граматика" Агатангела Крим­ського.

Піднесення національного руху, посилення соціальної боротьби мас надихали літераторів. Демо­кратичними ідеалами проймалася поетична творчість Олександра Олеся. За образним висловом великої ук­раїнської поетеси Лесі Українки, її творчість з часів демократичної революції 1905-1907 pp. обрамив "су­ворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби". Колонізаторську політику царизму та його прислужників нещадною сатирою таврували поети Володимир Самійленко, Микола Чернявський, Ми­кола Вороний.

Михайло Коцюбинський, автор повісті "Фата моргана", яка дістала загальне визнання як справж­ня епопея життя українського села початку XX ст., одним з перших відчув нагальну потребу не обмежу­ватися лише селянською тематикою, а й звертати увагу на інші верстви суспільності —на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний і т. п.", закликав колегписьменників до розробки "тем філософічних, соціальних, психологічних, історич­них та ін". Це побажання значною мірою реалізував Володимир Винниченко в оповіданнях, повістях, ро­манах в яких талановито відображено життя всіх основних верств і прошарків тогодішнього українсько­го суспільства.

Демократична революція 1905-1907 pp., позба­вивши нарешті український театр репертуарних обмежень, дала могутній імпульс піднесенню його громадської ролі. 1907р. Микола Садовський за­снував у Києві перший в Україні український стаціонарний театр, глядачів якого зворушувала і вражала гра геніальної актриси Марії Заньковецької.

Підвищували свій загальноосвітній, культурний і політичний рівень, зміцнювали свою національну са­мосвідомість учасники чисельних хорових і театральних гуртків, народних університетів, вечірніх і недільних шкіл. В свою чергу, народна творчість слу­жила джерелом натхнення і фахового удосконалення для професіональних українських діячів літератури і мистецтва.

Найвпливовішою силою в національному відрод­женні була публіцистика, якою займалися всі провідні діячі української культури. В періодичній пресі чи в окремих брошурах порушувалися найактуальніші пи­тання громадського життя, визначалися головні орієнтири і напрямки визвольної боротьби.

І тут же прямо проголошувалося право всіх націй, у тому числі, звичайно, й української, на створення й утвердження своєї державності: "Повна са­мостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку і само­визначення будь-якої народності, котра займає певну територію і має достатні задатки й енергію розвитку". В світлі наступних історичних подій ця теза виглядає багатозначною, оскільки належить одному з провідників Української національно-демократичної революції 1917-1918 pp., одному з творців тогочас­ної української державності, першому президенту Української Народної Республіки.