Українські політичні партії та громадські організації

Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократич­ної революції. Новостворювані партії так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямува­ти їхню могутню нищівну силу для здійснення своїх партійно-програмних вимог. Так, створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова — Дмитра Антоновича (сина відомого історика-"старогромадівця") та Михайла Русова — разом з представниками таких же громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголо­сила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації.

Свої визвольні й перебудовні ідеї рупівці викла­дали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети "Селянин" і журналу "Гасло".

У рупівській агітації охоронці царського режиму вбачали чи не головну причину антипоміщицьких се­лянських виступів 1902 р. на Полтавщині і Харків­щині. Тоді цей рух охопив 337 сіл з населенням по­над 150 тис. чоловік. Селяни відмовлялися працювати на поміщиків, удавалися до бойкотів і страйків, не до­пускали нікого, хто приходив найматися до поміщи­цьких маєтків.

Один з лідерів рупівців харківський юрист Ми­кола Міхновський у програмній праці партії "Самостійна Україна" висунув гасло "Україна для українців". Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтри­мала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, заснувала відверто шовіністичну Народну українську партію (НУП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б.Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалі­стичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масо­вої опори у суспільстві, скоро занепали.

Живучішим виявилося рупівське угрупування, очолюване студентами Маркіяном Меленевським-Баском і Олександром Скоропис-Иолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, 1904 р. проголосило себе Українсько Соціал-демократичною Спілкою (скорочена назва Спілка). Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Ге­оргієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедербаумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничної партії (РСДРП).

1904р. у Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діяча­ми Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українсьу радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві партії — зовсім нечисленні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстою­вали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську де­мократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідники — мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко (його прозові й драматичні твори стали класикою української літера­тури XX ст.), журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш.

Численнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона за­кликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання во­на пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенарод­ної конституційної ради. Найактивніше спілківці співпрацювали з бундівцями — членами "Загально­го єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії" (скорочено — "Бунд", що у перекладі з європейської означає —"союз"). Спілківська газе­та "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюд­жувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою попу­лярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарсь­ких робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої такти­ки своєї діяльності та спілкування з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган — "Правду" передавала Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вий­шов з РСДРП і створив власну фракційно-центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники ж УСДРП Симон Петлюра і Валентин Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з ко­лишніх членів Української демократично-радикальної партії, яка самоліквідувалася) — Товаристві ук­раїнських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно парламентський шлях боротьби за "українську справу".

Провідники ТУП Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Формально вони не були депутатами ні першої, ні другої, ні третьої Дер­жавних дум Російської імперії, що змінювали одна одну протягом короткого періоду — 1906-1907 pp. Проте вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького припарламентського політичного клубу — "Українська думська громада". На його засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від українських губерній, обговорю­валися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Спілкування в "Ук­раїнській думській громаді" національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малопись­менними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни ста­ли виголошувати промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського наро­ду в Російській імперії, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

На засіданнях Державної думи четвертого скли­кання, яка розпочала свою роботу 1912 р., про "українське питання" заговорили й депутати від народників,

які поділяв у юнацькі роки, не сприймав також і досить популярного серед багатьох своїх освічених сучасників соціалістичного вчення мар­ксизму. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету він повернувся до рідної Таврії, щоб пропагувати серед селян запровадження різних форм виробничої та споживчої кооперації — добровільного об'єднання людей для спільної гос­подарської діяльності.

Авторський виклад цих принципів -"умов" — було видано окремою брошурою у Львові. Лвівські часописи "Народ", "Життя і слово" та особисто їх ре­дактор, відомий український письменник, учений і громадський діяч Іван Франко, широко популяризували кооперативні ідеї Левитського, рекомендували запроваджувати їх в практику. На той час сотні артілей діяли в селах і містах більшості губерній Ук­раїни.

Кооперативний рух посів важливе місце у ма­совій боротьбі проти національного гноблення. Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність, був наочним запереченням державного колонізаторсь­кого централізму, на якому трималася Російська імперія. Отже, цілком природно, що український національний рух був прямо пов'язаний з коопера­тивним.

Сам же Левитський казав: "Кооперація, засно­вана на великій, по-справжньому демократичній ідеї братерського єднання і на народній самодіяльністі, є певною провідною зорею до економічного і духовно­го відродження рідного краю й народу". Тож не випадково царські власті чинили всілякі перепони кооперативному рухові: переслідували ватажків, за­лякували рядових учасників, під постійним політичним наглядом тримали його ініціатора, намагалися обме­жити відкриття нових артілей, під різними причіпками закривали наявні.

Не склав рук і Драгоманов. Він сам під власним прізвищем чи псевдонімами продовжував активну діяльність як за кордоном, так і на батьківщині. 3-під його пера вийшло чимало творів: "Про українських козаків, татар і турків, "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Історична Польща і великоруська демо­кратія", "Лібералізм і земство в Росії" тощо. В них він виступав проти соціального і національного поневолення народів російським царизмом і австро-угорською монархією, обстоював право українсько­го народу на національне самовизначенння, популяризував культурні надбання українського на­роду, засуджував будь-який централізм як загалом несумісний з демократизмом.

Драгоманов на сторінках емігрантської російсь­кої газети "Вольное слово", яку сам і редагував, розгорнув критику внутрішньої і зовнішньої політи­ки Російської імперії. Останні роки свого життя він провів у Болгарії на посаді професора Софійського університету.

Найпоміркованіші старі громадівці у 80—90-х pp. згрупувалися навколо редакції часопису "Киевская старина", що з 1882 р. видавався в Києві. Тут та в інших містах України вони продовжували займатися культурно-освітньою діяльністю. А коли на початку XX ст. почали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці стали всту­пати до їх лав.