Літературне пожнивя 1848 року

Суто-політичний характер українського руху в Галичині в добу «Весни Народів» не сприяв особливому оживленню в культурній, головнож літературно-мистецькій діляйці. Література того року мала різкий пропагандивно-маніфестаційний характер. Так приміром за почином і працею коломийського пароха о. Івана Озаркевича, станула то­ді на дошках аматорського театру в Коломиї «Наталка Полтавка» І. Котляревсього (в перерібці затитулована: «Дівка на відданню» або «На милованє нема силованя»), та «Отецько» Шерепері (в перерібці: «Весілє» або «Над цигана Смагайла нема розумнішого»). Оті перерібки, виконані о. Озаркевичем вийшли в 1849 р. у Чернівцях латинкою.

Характеристичним явищем для атмосфери того переломового року була ціла низка українських віршів, писаних, в агітаційних ці­лях, поляками. Особливо плодовитим у тій ділянці був Бальтазар Щ у ц к і, автор поеми про мазурську різню з 1846 р. п. з. «Гайда­маччина тарнівська» та Каспер Цєнглєвіч, позатим автор кількох брошур, призначених для повстанчої пропаганди серед україн­ського селянства. З українців вдарив у той сам польонофільський тон Михайло Попельз Самбора, автор «Русина на празнику», що поширюваний у відписах, вперше появився друком у Франковому «Життю і Слові» з 1896 р.

«Слово Перестороги»

Людиною, що виручила чоловиків 1848 р. в оформленні національно-п о л і т и ч н и х ідеалів українського народу пробудлсеного в Гали­чині до нового життя, був парох с. Ветлина на Лемківщині о. Василь Подолинський. У відповіди на україножерні статті львівського «Дзєнніка Народового» написав Подолинський своє «Слово Пер естороги», в якому, признаючи полякам право засидження й гостинности на українській землі, зареклямував для українського народу право автохтона й господаря. Перестерігаючи поляків перед безуспішністю польонізаційної акції на українському селі каже о. По­долинський, що «стотисячне військо можна перемогти, але не можна спольщити одного українського села. А хто хоче попсувати польську національну справу, хай іде з її пропагандою на українські села. Хоч Росія висипала вже кілька бочок аргументів на те, що українці й моска­лі це «один народ» то даремні ЇЇ зусилля так само, як і польські зусилля в тому напрямі засуджені на повний неуспіх».

«Ніодин українець не буде зрадником України. Українці знають гаразд, що ознака їх національносте не криється в релігії. Можна бути католиком, православним і поганином, а залишитися українцем».

Не бентежився Подолинський і тим, що вороги сплетничали на тему відродженого українства, як московської чи німецької інтриги: «При­пустім, що ми ще ніколи не були народом, тільки завсіди провінціоналізмом, але це чейже не відбирає нам права бути народом від сьогодня. Ми віримо сильно в відродження вільної, незалежної України й нас зовсім не бентежить речинець, в якому нам та воля й незалежність су­дилася. Бо чимже є століття в життю нації? Хочемо бути народом і бу­демо ним, бо голос народу, це голос божий».

Надії на визволення України звязував Подолинський з надіями на визволення усеї Словянщини, що її уявляв собі, слідом за Кирило» методіївцями, як ліберальну федерацію всіх вільних словянських наро­дів.

На польську концепцію накинення українцям польської мови, бо мовляв, українська мова це те саме що польська, відповів Подолинсь­кий: «Коли українцям треба спольщитися, щоби Польща була сильна, то чи не краще, щоби поляки зукраїнщилися? Коли українці, то поляки і навпаки — поляки, то українці, то чи не краще завести по школах українську мову навчання і хай усім здається, що вони творять по польськи? Колиж така наша претенсія до поляків видається кому смішна, то як можна трактувати поважно претенсію поляків до нас, щоби ми вире­клися своєї мови тому, що вона і так польська?»

Думка про політичну незалежність України, якнебудь не війшла тоді ще в кров і кість загалу галицької інтелігенції, кільчилася в політич­ному світогляді не одного тільки о. Подолинського. Губернатор Голу-ховскі, денунціюючи український національний рух перед віденським урядом, писав м. і: «Переміг цісарський уряд польську шляхту, що зма­гала до самостійної Польщі зі столицею у Варшаві, а тепер готов підтри­мувати український сепаратизм, що змагає до незалежної держави зі столицею в Києві». Нажаль на самому кільченню таких думок мусіло, покищо, покінчитися. Революційний буревій, що примусив габсбурську династію до уступок для народів монархії, притих. Повстання мадя­рів, здавлене при допомозі військ царя Миколи І, було перемогою австрійської реакції й гаслом повороту до «старих добрих часів» абсо­лютизму. «Весна Народів» не розвинулася в палке, соняшне літо.

Приборкання революції

Австрійський фельдмаршал Радецкі, висланий на приборкання іта­лійських повстанців, зайняв зревольтований Медіолян і розгромив повстанчі війська під Кустоццою. Тимчасом у Відні кинулися на бари­кади робітники, звільнені від публичних робіт. Дня 13 серпня прийшло до кривавої зустрічі поміж робітниками і національною гвардією й вій­ськом. Впало тоді 18 робітників а 282 було ранених; гвардія залишила на полі бою 4 трупи й 56 ранених. Дня 5 жовтня дістали війська ві­денського гарнізону наказ до вимаршу і проти угорських повстанців. Італійські гренадирі відійшли на двірець під ескортою кавалерії, але віденські гренадирі збунтувалися. Висланий проти збунтованих генерал Бреда з частиною полку Нассав, поляг один з перших. Юрба кинулася до міністерства війни, вхопила міністра Лятура й заколовши багнета­ми, повісила на ліхтарні. Дня 7 жовтня цісар утік з Шенбруну, залиша­ючи на полі бою кн. Віндішгреца, що вже мав за собою приборкання зревольтованої Праги. Права частина парляменту розбіглася, ліва проголосила себе в перманенції. Перед проголошенням революційного тимчасового уряду спинило віденців тільки випробуване привязання до династії. Віденці — вірні династії, але збунтовані проти двірської камарилі, пробували ставити опір військам Віндішгреца. Про завзятість того опору свідчить ок. 4.000 жертов по стороні революціонерів та біля 1.200 по стороні Віндішгреца, що 30 жовтня таки вмаширував до напівзруйнованого Відня.

Бомбардація Львова.

Польська народова гвардія, певна перемоги революції, вважала себе вже кадрами війська нової Польщі й супроти австрійської влади і війська поводилася надміру визиваюче. Самопевність галицьких поляків змоглася особливо з моменту, коли до Львова приїхав: повстанчий генерал Бем і заофірував гвардії моральну й матеріальну підтримку Франції, якщо поляки повстануть проти Австрії, Пруси та Росії. Поміж гвардією та військом, у якому переважав український елемент, почало приходи­ти до чимраз гостріших сутичок. Врешті дня 1 листопада прийшло до рішучої розправи. Гвардія й академічна легія, спровокована якимсь дрібним інцидентом, кинулися ставити по вулицях барикади. Виступило військо й по безуспішних переговорах командантів, почався бій, за яким послідувала бомбардація обсаджених гвардією обєктів, з гармат. Від гарматнього вогню зайнявся новий тоді ратуш, університет з бібліоте­кою, старий театр та багато приватних домів. При- тому погибло 55 осіб, а 75 було ранених. Дня 2 листопада зревольтоване місто капітулювало. «Весна Народів» закінчилася й на львівському ґрунті.

Про людське око радив ще якийсь час австрійський парлямент, пе­ренесений з Відня до Кромерижа на Моравії, але дні конституційних свобід були почислені. Дня 2 грудня абдикував цісар Фердинанд у ко­ристь свого 18-літнього братанича Франца Иосифа. Правда, в мані­фесті нового цісаря «до моїх вірних народів» була мова про «потре­бу в Австрії свобідних і відповідаючих духові часу установ», але це вже були тільки слова, за якими чаїлася реакція.

Справа поділу Галичини

Вже в пропамятному письмі Головної Руської Ради до цісаря Фер­динанда з 9 червня 1848 р. поставлено м.і. домагання, щоби «ті просто­ри Галичини, що є заселені українцями, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Ця частина обіймає східні округи Галичини з українським населенням, так як ця частина краю бу­ла первісно самостійним князівством, потім Галицьким Королівством, та вкінці Червоноруським Воєвідством; та щоби ті части краю, які заселюють мазури відділити від української провінції. Ця частина краю обіймає західню частину Галичини і має польське населення». На спротив польського «Руского Собору» проти поділу Галичини видала Головна Рада обширно умотивований меморіял до міністерства внутрішніх справ (17 липня) а рівночасно візвала громадянство до підписування петиції в тій справі. В черговому меморіялі з 28 жовтня названо справу поділу Галичини «питанням життя для українців». Нарешті дня 6 листопада 1848 заявилася перед цісарем Фердинандом депутація Головної Руської Ради (о. Куземський, Борисикевич, о. Гри­горій Шашкевич і и.) й предложила йому меморіял, що його перша й основна точка говорила про поділ Галичини на українську й польську частину. Т. зв. Східна Галичина з частиною Волині й Лемківщиною, українською частиною Буковини й Закарпаттям, повин­на була утворити окремий коронний край з власним соймом і влас­ним краєвим урядом (виділом). Українці мотивували своє домагання більше менше так:

«Хоча поляки належать до великого словянського племени, але українці ріжняться від них мовою, письмом, звичаями, обичаями й ре­лігією. Вони заселяють одну з найплодовитших полос Европи й числять 15 мільйонів населення. Українська нація творить зовсім окрему ці­лість, подібно як москалі, поляки, чехи, хорвати, болгари й інші словянські племена. А хочаб заборонено науку всякої історії, спалено всі книжки, то знищити великого народу нікому ніколи не вдасться».

Цісар обіцяв «взяти собі до серця» українські домагання, але тим-часом абдикував. Його наслідникові Францові Йосифові зложила при­віт чергова українська депутація, зложена з 21 найчільніших діячів, під проводом владики Яхимовича, що знову пригадала йому справу поділу Галичини. Але щойно 22 січня 1849 р. опинилася та справа на денному порядку конституційної комісії парляменту, що тоді радив у Кромерижі. Домагання поділу Галичини мотивував владика Яхимович, бесідником «проти» був поляк Земялковскі. В обороні українського становища промовляли м. і. чехи Паляцкі та Рігер. Алеж у голосуван­ню український внесок перепав. Паляцкі й Рігер, що промовляли за внесенням, порозумілися в кульоарах з поляками й здержалися від голосування. Та українці не дали за виграну. На засіданню Головної Руської Ради, 16 лютня, 1849 р. вони постановили не уступати, а колиб австрійський парлямент таки не допустив до поділу Галичини, рішили відкликати своїх представників з парляменту, Та дальша бороть­ба за поділ Галичини на парляментарному грунті виявилася неможли­ва. Дня 7 березня 1849 р. появився цісарський патент про розвязання парляменту. Рівночасно проголошено т, зв. октройовану конституцію для Австрії, поміж якої коронними краями опинилося «королівство» Галичини й Володимири' з воєвідствами Освєнцімським і Заторським і великим воєвідством краківським». При укладанні статутів для корон­них країв існував первісно плян створеня двох сеймів, українського й польського для Галичини, але дальший розвиток подій ті пляни пере­креслив. В 1851 р. Головна Руська Рада, разом з своїми провінціональними експозитурами перестала існувати. Справа поділу Галичини вер­нула ще двічі на порядок дня; раз у незреалізованому проекті статуту для нашого краю з вересня 1853 p., другий раз у розпорядку австрій­ського уряду з 24 квітня 1854 р. В проекті статуту для Галичини й Володимирії говорилося про створення трьох сеймовий курій — львівської, краківської й станиславівської, що мали радити окремо, але в загальнокраєвих справах збіратися разом та створити центральну екзекутиву в формі краевого виділу. З урядового розпорядку про адміністраційний поділ Галичини на дві національні области, ви­даного 24 квітня 1854 р. увійшов у життя тільки поділ на дві области апеляційних судів (львівську і краківську). Ще раз в 1863 р. вернув австрійський уряд до справи поділу Галичини, але тоді вбила справу штучно створена польська більшість галицького сойму. Перший і основний, політичний постулят Головної Руської Ради з 1848 p., що мав довести що еманципації галицького українства зпід поль­ської супремації, так і не діждався своєї реалізації.

Національно-політичний світогляд представників галицьких україн­ців у 1848—49 pp. зясовувався більш-менш у таких точках: свідомість національної окремішности від поляків та москалів, національно-територіяльний автономізм у межах Австрії, непримирима опозиція супроти поляків і австрійський патріотизм. Позиція, як на ті часи досить ясна і колиб галицькі українці були дальше й послідовно йшли наміченими дорогами, то напевне скорше й певніше вийшлиб на широкий шлях державно-творчих змагань. Нажаль слаба політична підготованість і надто велике довіря в добру волю Відня, впарі з тяжкими умовами чергового десятиліття, перекреслили неодно українське досягнення з бурхливої доби «Весни Народів».

Впарі з зародинами політичного життя серед галицьких українців, мав ще 1848 р. одну заслугу: в його атмосфері зродилася перша в Га­личині українська, військова формація т.зв. «Баталіон руських стрільців».