Перша австрійська конституція

«Дня 15 березня від народження Христа 1848 p. а нашого панування 8-го» — писав австрійський цісар Фердинанд І — «видаємо тепер роз­порядження, які ми признали потрібними для сповнення бажань наших вірних народів». А сповненням тих бажань було надання конституції, тобто свободи слова, друку, зборів і запевнення впливу на владу й зако­нодавство народньому представництву. Перша урядова вістка про кон­ституційний патент цісаря, добрила до львівської «губернії» щойно 18 березня, але вже на другий день сконсигнувала вона всю львівську Польонію. Вона кинулася масово підписувати меморіял до цісаря; в йо­го 13 точках змальовано колишню Польщу, як забороло європейської культури й цивілізації, що його треба відбудувати й тим «направити по­милку європейських дипльоматів з 1772 р». В заміну за відбудову Поль­щі в її великодержавних границях, галицькі поляки обіцювали Австрії союз. Покищо домагалися легалізування нашвидку створеного «Народового Комітету», що мавби скласти конституцію для Галичини, заве­дення «народової гвардії», політичних свобід і т. д.

А хоч у меморіялі, що його склав молодий ще тоді Франц Смолька, не було ні слова про українців і їх національну окремішність, то до його підписування втягнуто й українців. Тих, типових для того часу «з роду українців по національности поляків», що, як питомці грекокатолицької семинарії у Львові, приймали дотепер участь у польських конспіраціях і носили конфедератки, хоча для відріжнення від польських, черво­них — блакитньої краски. Та найшовся між тими, що мали підписати меморіял чоловік, адвокат др. Кирило Вінковський, що ви­слухавши тексту петиції, запропонував уставити в неї хочби слово про українців та їх культурно-національні аспірації. «Москаль, зрадник, не­ма тут ніяких українців!» — зашуміло звідусіль. І щойно ті крики при­мусили культурно спольонізованих українців відсунутися від польської політичної акції та призадуматися над власною організацією. З того й почалося наше політичне відродження.

Сецесія свідомішого українського елементу не перешкодила поля­кам, під проводом ренегата Івана Добрянського, предложити адресу га­лицькому губернаторові Стадіонові. Губернатор дав згоду на організа­цію народової гвардії, обіцяв звільнити політичних вязнів, а що до реш­ти домагань відложив справу до вирішення «трону». Два чергові дні ходила львівська вулиця ходором від безупинних маніфестацій, а вечо­рами горіли всі вікна від ілюмінацій. Розбурхану юрбу огорнуло «пети­ційне божевілля», як кажуть самі польські історики 1848 року. «Хай живе Польща в межах зперед 1772 року!» — вигукувано на всіх уличних рогах, а народова гвардія, що присягаючи цісареві, змінила його титул «короля Галичини й Володимири» на «польского короля», гостри­ла шаблі й чистила мушкети до загального повстання. Та одного разу прибіг до губернатора проводир вулиці Добрянський і з острахом почав домагатися зброї для товпи, бо... українське селянство суне лавою на Львів. В дійсности це була тільки безосновна чутка, в якій віджила жах­лива примара мазурської різні шляхти з 1846 р. Справжня небезпека для польської супремації в Галичині наближувалася зовсім не збоку затурканого й несвідомого під кожним оглядом українського селянства. Виросла вона й змогутніла в тих колах української інтелігенції, що устами д-ра Кирила Вінковського даремне домагалася вставлення в петицію до «трону» хоч одного слова про український народ у Галичині, та його побажання.

«Глибші уми — пише в своїй історії 1848 року поляк Штаркель — вже тоді передбачували сепаратистичну діяльність українців. Коли в день св. Иосифа на галицькій площі у Львові підписувано адресу до цісаря, а Юлій Горошкевич, тоді секретар князя Льва Сапіги, прийшов сказати князеві, що діється в місті та завважив, що в першій статті адреси поставлено домагання завести польську мову в усіх школах і урядах, задумався князь Сапіга й сказав: «Це зле, це недобре. Тепер українці виступлять з такими самими домаганнями».

На святоюрській горі

Українці справді виступили, а ідея протиділання польській імперіялістичній гарячці зродилася на «святоюрській горі» у Львові. Відсіля пролунали перші гасла й рознеслися перші універсали по краю, від­тіля, відкіля ще десять літ тому закидувано цензорські сіти на «Русал­ку Дністрову». Тут то, дня 19 квітня 1848 р. зібралися що видніші га­лицькі патріоти з перемиським владикою, пізнішим митрополитом Яхимовичем, крилошанином а відтак холмським єпископом Куземським, крилошанином Лотоцьким, Левицьким і другими в проводі, що вирі­шили вислати осібну адресу до цісаря та заснувати окрему від поляків «ГоловнуРуськуРад у». Українська адреса до «трону» обіймала всього сім точок. В противенстві до польської, сепаратистичної в відно­шенню до Австрії й імперіялістичної в відношенні до українців, вона станула на становищі безоглядної льояльности супроти австрійського цісаря й держави. Недалеко вона сягала і в домаганнях: заведення ук­раїнської мови навчання в школах, там, де все населення або його більшість признається до української національности; заведення ук­раїнських викладів на вищих школах, згідно з національним катастром молоді; оголошування в українській мові законів і розпоряджень; зобовязання урядників приділених до служби в Галичині, навчитися і вжи­вати української мови в урядуванню; піднесення освіти українського духовенства в рідній мові, щоби воно не відчужувалося від народу, серед якого працює; зрівнання духовенства всіх трьох обрядів у правах, привилеях і титулах, та допущення українців до всіх публичних урядів...

Вимоги розмірно скромні й обмежені виключно до культурної ділян­ки життя, мали всі вигляди на те, щоби їх австрійський уряд прихиль­но полагодив.

«Головна Руська Рада»

Дня 2 травня 1848 р. в консисторській салі святоюрських забудувань у Львові зібралася вперше «Головна Руська Рада». Молодший товариш Маркіяна Шашкевича — Микола Устиянович прочитав «Згадку за Маркіяна Шашкевича», після чого крилошанин Куземський поінформував зібраних про завдання Ради та дороги й засоби для національної праці й боротьби, що їх отвирала перед галицькими українцями конституція. Реферат про політичне положення виголосив парох петропавлівської церкви о. Іван Жуківський. По рефераті забрав слово насланий поляками агітатор Сускі. Поки він говорив про вигляди польсько-української згоди, серед зібраних панував сякий-такий спокій. Та коли він заговорив про віднову Польщі в межах зперед 1772 p., на салі закипіло; поляки мусіли покинути зібрання.

По виході поляків, обрано ЗО постійних членів Ради, до якої рішено запросити й перемиського владику Яхимовича. Крім цього рішено про­голосити відозву до українського народу Галицької Землі, яку й зреда­говано на тайному засіданню Ради з дня 10 травня.

«Будьмо народом!»

«Ми галицькі українці — читаємо в відозві — належимо до велико­го українського народу, що одною говорить мовою і 15 мільйонів вино­сить, з яких півтретя мільйона Землю Галицьку заселює. Наш народ був колись самостійний, рівнявся в славі з наймогутнішими народами в Европі, мав свою літературну мову, свої власні закони, своїх власних володарів, одним словом: був у добробуті і силі. Через непривітні умови й політичні нещастя, розпався наш великий народ, стратив свою само­стійність і прийшов під чужу владу. Такі нещастя склонили з часом ба­гато можних панів відступити від обряду батьків своїх, а з ними вирек­тися української мови й відцуратися свого народу; але та зміна обряду не могла перемінити національности, а українська кров не перестала плисти в їхніх жилах».

Але тепер, коли для всіх блиснуло сонце волі, «пробудився і наш український лев і гарне нам ворожить майбутнє. Встаньте братя, але не до звади й незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо, будьмо — Наро­дом!»

«Перепоєні почуванням національности — читаємо в продовженні відозви,— в цьому наміренні ми зібралися й працюватимем у такий спо­сіб:

1. Першим нашим завданням буде зберігати віру й поставити наш обряд і права наших священиків і церкви нарівні з правами інших об­рядів. 2. Розвивати нашу національність у всіх напрямках: досконаленням нашої мови, заведенням їх у школах вищих і низших, видаванням часописів, утримуванням звязків як з нашими так і чужими письменни­ками, що належать до словянського племени, поширенням добрих та корисних книжок в українській мові, та усильним змаганням завести нашу мову в усіх публичних установах і т. п. 3. Будемо берегти наших конституційних прав, пізнавати потреби нашого народу й шукати спо­собів на поправу його життя, на конституційному шляху, а наші пра­ва, постійно й непохитно будемо боронити перед усякою напастю й зневагою». А все те, очевидно, проходитиме в тому сильному переко­нанні, що тільки «під охороною Австрії можуть скріпитися й розвинути наші права й національність»...

На зразок «Головної Руської Ради» почали повставати Окружні Ра­ди по більших галицьких містах. Були вони.експозитурами львівської централі, а деякі, за почином станиславівської, завели доволі інтензивну вічеву й пропагандистичну акцію. На вічах пояснювано конституцію, поучувано народ про ціль і засоби культурно-освітньої праці, при чому головний натиск покладено на параліжування польської повстанчої агітації серед українських мас.

«Руский Собор»

В противагу Головній Руській Раді заснували поляки «Руский Со­бор», у якому почали прикидатися українцями нащадки колись україн­ських родів, як Пузини, Дідушицькі, Стецькі, Шумлянські, Голіївські й інші. їх речником став збирач українських пісень, а позатим польсь­кий патріот і конспіратор Каспер Цєнглєвіч. На першому засіданні «Собору», дня 15 червня 1848 р. виголосив Юлій Горошкевич промову, в якій сказав між іншими: «Українці, поляки, вірмени й жиди повинні станути проти уряду й короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через гноблення совісти і свобід Руси, впаде українська справа, коли неприхильно й вороже стане супроти природженої націо­нальносте».

Органом «Руского Собору» стався друкований кирилицею й латин­кою «Дневник Руский», що його появилося всього 9 чисел (від ЗО.VIII. до 24. X. 1848 р.) під редакцією... колишнього члена «Руської Трійці» — Івана Вагилевича. Той битий злиднями чоловік, заманений візією польсько-українського братання, а може й грішми (на випадок упадку «Дневника» йому обіцяли 600 ринських досмертної ренти), ки­нув свої душпастирські обовязки, згодом навіть перейшов на про­тестантизм, та вислугуючись до кінця життя полякам, помер у злид­нях (1866 р.)

«Зоря Галицкая»

Заки можна було приступити до видавання «Пчели Галицкої», що на неї мала вже львівська Ставропігія дозвіл губернії, умови національно-політичного життя Галичини змінилися, мов у калейдоскопі. Під поди­хом революції прийшла конституція, а з нею прийшла свобода слова й друку. Місце літературно-наукової «Пчели Галицкої» зайняла тепер політична «Зоря Галицкая». Перше її число появилося 15 травня 1848 р. а до кінця того року появилося 33 числа. Наклад доходив до 4.000 примірників, з чого 2.100 припадало на львівську, 1.200 на перемиську дієцезію, а 250 прим, на Буковину. Редактором часопису був мо­лодий правник Антін Павенцький, видавцем львівська Ставропігія.

Словянський З'їзд у Празі

Дня 1 травня 1848 р. появилася в Празі відозва, що закликала пред­ставників усіх словянських народів Австрії на всесловянський з'їзд до Праги. Запросини на з'їзд прочитано на одному з чергових засідань Го­ловної Руської Ради, що вислала своїми представниками до Праги — заступника голови Ради — Івана Борисикевича, перемиського крилошанина Григорія Гинилевича та укінченого богослова Олексу Заклинського. Своїм представникам доручила Рада підкреслити на зїзді національну окремішність українського народу та його змагання до самостійности.

Дня 31 травня зібралося в Празі 340 представників австрійської Словянщини, при чому з самої Галичини виїхало аж 61 делегатів.

Праці зїзду почалися дня 2 червня богослужениям при вівтарі св. Ки­рила і Методія; предсідником зїзду обрано чеського історика Паляцкого, його заступником поляка кн. Юрія Любомирського. Між промов­цями на інавгураційному зібранню найшовся й українець Борисикевич. Він говорив, що хоч дотепер не було українців навіть на папері, але вони тепер, розбуджені подихом Весни Народів, нарівні з іншими словянами домагаються права на самоозначення, а від решти братів-словян вимагають запоруки своєї повної самостійности й волі.

З'їзд поділився на секції; третю з черги створили українці й поляки під проводом польського письменника Карла Лібельта, якого заступни­ком був українець Гинилевич. Українці висунули тезу поділу Га­ли ч и н и на польську й українську, але проти того виступили поляки й привезені ними українці-ренегати з «Руского Собору». Остаточно, за посередництвом чехів і москаля Бакуніна, вдалося дійти до устійнення компромісової петиції. В ній домагалися поляки й українці автономії для цілої Галичини, урівноправнення обох краєвих мов, спільної на­ціональної гвардії з відзнаками обох національностей та окремих народніх і середніх шкіл. Нажаль дальші наради зїзду, що обмежився до зредагування маніфесту до народів Европи, перепинили вуличні заворушення в Празі.

Перші галицькі вибори

Дня 5 червня проголосив австрійський уряд тимчасову виборчу ординацію до парляменту; загальне число послів означено на 363, в то­му на Галичину випало 96, на Буковину —ЗО. Виборче, пасивне й актив­не право мав кожний, хто скінчив 24 рік життя.

Перша виборча кампанія, зааранжована Головною Руською Ра­дою пройшла з повним успіхом дарма, що польська Рада Народова робила все можливе, щоби обмежити кількість українських мандатів. З Галичини й Буковини вибрано 37 українців, у чому було 26 селян; решту творили священики й урядовці. Дня 12 липня відбулося святочне відкриття австрійського парляменту у Відні. Три дні згодом виступив наймолодший віком посол — Ян Кудліх зі Шлеська й поставив внесок на формальне й законне скасуванняпанщини. Внесок принято одноголосно, а в дискусії над ним забирала слово ціла низка українських послів-селян. Промовляв селянин Г о й з Заліщиччини, Б о д н а р з Радовець на Буковині, але найбільше вражіння викликала промова ІванаКапущаказ с. Ляховець у Станиславівщині. «Ви­сокий Сейме! — говорив Капущак ломаною, але загально зрозумілою Німеччиною.— Хочу говорити про відшкодування, що його домагаються пани-дідичі в Галичині й на Шлеську, за панщину. Вічна справедливість вимагає того, щоби кожний, хто віддає щось проти своєї волі, дістав за те відшкодування. Але вона вимагає також, щоби кожний, хто чимсь безправно користувався, дав відшкодування за це безправне користу­вання. Дідичі мали, по закону, домагатися від нас панщини. Але чи вони вдоволялися тим, що їм давав закон? Ні, іще раз ні. Коли ми, за-місць 100 днів, мусіли працювати на пана 300 днів, коли ми мусіли пра­цювати по три, чотири дні, а то й цілий тиждень, а дідич рахував нам

той тиждень за один законний день, то — хто тут має заплатити від­шкодування — ми, чи вони? Кажуть, що дідич поводився з підданими ласкаво. Гірка була ця «ласка». Бо коли селянин напрацювався цілий тиждень, то в неділю чи свято мав трактамент: його заковували в кай­дани й замикали в стайні, аби він у понеділок не спізнився до роботи».

Змалювавши яскравими фарбами «людяність» дідичів, загарбання ними селянських ґрунтів і пасовиськ, Капущак полемізував з леген­дою про те, ніби дідичі «подагували селянам панщину»:

«Та який же це дарунок, коли за нього треба дати відшкодування»? І колиж то стався той дарунок? Чи може в 1846 році? Чи цього року в січні? Чи 8-го або 9-го березня? Ні. Аж 17 квітня, коли сини німецького народу пожертвували своїм життям за наші права й свободу! Не панам дякувати за «дарунок», але німецькій молоді, що примусила панів пода­тися перед духом часу! Панський «дар» прийшов запізно!»

А кінчаючи свою промову, говорив Капущак: «Батоги й канчуки, що обкручувалися довкола наших голов і тіл спрацьованих, хай їм будуть пам’яткою по нас, хай це буде їм наше відшкодування!»

Буря оплесків сколихнула парляментом, коли Капущак скінчив промову. «Ніяка промова підчас довгої дебати над знесенням пан­щини й відшкодуванням — говорить сучасник — не викликала та­кого могутнього вражіння, як ці слова простого галицького селянина. Від першого до останнього слова не було тут пустої балачки, а тільки правда й мужеський гнів; обурення за кривду мільйонів виривалося з кожного речення».

Зпоміж послів-інтелігентів, найвизначніше місце зайняв крилошанин Григорій Шашкевич, брат Маркіяна, що по розвязанні австрійського парляменту залишився у Відні на становищі міністеріяльного радника для українських справ Галичини.

Знесення панщини

Дня 16 квітня підписано в цісарській канцелярії, а в днях 23 і 24 тогож місяця, на сам Великдень, проголошено патент «про знесення всякої роботизни й інших підданчих повинностей в Галичині». Те, до чого змагав і почав уже реалізувати цісар Йосиф II, у 80^:их pp. XVIII ст. щойно тепер сталося живою дійсністю. Правда, в супереч замірам Иосифа II, дідичам признано відшкодування за панщину, але само звільнення селянства від понижуючого його людську гідність ярма, бу­ло для нього найціннішим «дарунком цісаря», на той пропамятний Великдень 1848 р. В кров і кість українського селянства вщіплено тим «дарунком» мікроб беззастережного віддання і вдячности Австрії та її династії, в душі цілих поколінь посіяно зерно австрофільства, що кільчилося, сходило й давало сторицею цвіт і плід для Австрії. «Хрести свободи», що виросли тоді на всіх галицьких дорогах і роздоріжжях, дуже довго були дороговказами української політики в Галичині.