Перша хвиля національного відродження

Початок українського відродження традиційно умовно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоч "Енеїда" була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко вкоріненим у минулу епоху — козацьку добу. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія — римських героїв й богів Олімпу — в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв'язок "Енеїди" з народною пам'яттю про козацтво.

Пам'ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які користувалися різними ступенями політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. — Слобідській Україні (до 1765 p.), Запоріжжі (1775 р.) та Лівобережній Україні (Гетьманщині до 1785 p.). Ця пам'ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво передусім були пам'яттю про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками й непримиренністю до соціального, національного і релігійного гніту. На рівні нового українського дворянства, потомків козацької старшини славне минуле України пов'язувалося з пам'яттю про козацьку державу — Гетьманщину.

Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII—початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу вийшли з козацької старшини. Входження нащадків старшини до складу російського дворянства не відбувалося гладко. Довший час нащадки козацької верхівки перебували в опозиції до імперських реформ. Така ситуація була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старшиною. Крім того, українські заможні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв в тому обсязі, в якому ними користувалася польська шляхта. На відміну від російських дворян, шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Відстоюючи свої права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання "Нового уложення" (кодексу дворянських прав). Депутатом від дворянства Лубенського полку був вибраний Григорій Полетика, нащадок старого козацького роду з Полтавщини, який проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави в Україні. Іншим палким протестом проти російської неволі була "Ода на рабство", написана Василем Капністом після введення кріпацтва в Україні. Виходець із дворянської сім'ї з Полтавської губернії, за дорученням групи козацької старшини 1791 р. він виїхав з таємною місією у Берлін, щоб викласти там свій план відірвання України від Росії і включення її до складу Прусської держави.

Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах аж так далеко. У середині 80-х років XVIII ст. опозиційні настрої серед потомків козацької старшини поступово згасають. Смерть Григорія Полетики 1784 р. позбавила їх досвідченого лідера. Водночас російська влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. російська імператриця Катерина II підписала грамоту про вольність дворянства, яка звільняла російських дворян від обов'язкової державної та військової служби. Формально потомки старшини повинні були доводити своє право на одержання дворянства на підставі родинних документів. Але генерал-губернатор Петро Рум'янцев, кровно пов'язаний з багатьма козацькими родинами, дивився на цю процедуру крізь пальці. Внаслідок корупції, фальшування генеалогій та інших документів число "нових дворян" серед українців 1790 р. становило вже 23—25 тис.

Наступник Рум'янцева генерал-губернатор М. Кречетніков ставився до української старшини прохолодніше. Він призупинив її масовий перехід у дворянство. До його заміщення 1795 р. лише трохи більше половини претендентів з числа нащадків козацької верхівки були визнані "безсумнівними дворянами".

Питанням надання дворянських титулів 1797 р. почала займатися спеціально утворена у Санкт-Петербурзі комісія — Геральдія (існувала до 1835 р.). На перших часах її роботи єдиною перешкодою для одержання дворянства була бюрократична тяганина, так характерна для російської адміністративної машини. Але на початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інституціях за достатню підставу для надання дворянського титулу. Це рішення могло мати катастрофічні наслідки для козацько-старшинських родів і тому викликало хвилю протестів та невдоволення серед української шляхти. Невдоволених очолила невелика група людей, які називали себе "патріотами рідного краю".

Пошуки у родинних архівах документів, які б засвідчували права козацької старшини, збудили сильне зацікавлення історією серед провідної верстви українського суспільства і тим самим послужили поштовхом до національного відродження на Лівобережжі. Зацікавлення історичним минулим лише почасти було викликане становими інтересами козацької старшини. Насправді усі лідери автономістського руху — Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика (син Григорія), Адріян Чепа, Василь Чарниш, Федір Туманський — були "безсумнівними дворянами", отже, вони відстоювали історичні права козацької старшини не з матеріальних, а з моральних мотивів, їхня діяльність була наснажена почуттям локального патріотизму. "Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою", — писав Василь Полетика у листі до свого приятеля Адріяна Чепи.

Українських патріотів єднала прив'язаність до минулого і критичне ставлення до сучасного. Вони намагалися зберегти місцеву правову систему, засновану на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла І, відомого зі своєї опозиції до матері. І справді, під час свого короткого правління Павло І відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його наступник Олександр І хоч і не відзначався прихильністю до України, все ж зберіг її особливі правові норми. Що ж до відновлення козацької армії, то позиція російського уряду була дуже прагматичною: він ладен був відновити козацьке військо лише у випадку військової загрози для Російської імперії. Як тільки загроза зникла, російські чиновники відкладали вирішення цього питання, боячись, як би ця поступка не розпалила апетити українських автономістів.

Політичні настрої автономістів найкраще відображені у трактаті "Історія русів" — першій великій пам'ятці модернової української політичної думки. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Правдоподібно, вона була написана на Новгород-Сіверщині на початку XIX ст. Віднайдена в одному з родинних архівів 1828 р. "Історія русів" у 30—40-х роках поширювалася у рукописних копіях, а 1846 р. була опублікована у Москві українським істориком Осипом Бодянським. Книга мала виразно антипольське й антиросійське спрямування, а її ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави (1654 p.). "Історія русів" мала величезний вплив на дальше формування ідеології українського національного руху. Зокрема, жодний інший твір, крім Біблії, не позначився так сильно на формуванні свідомості молодого Тараса Шевченка, як "Історія русів".

"Історія русів" закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але вона ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відображалася своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їхнього відновлення, вони, однак, не вимагали відділення України від Російської імперії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє, почуваючи себе представниками нації, приреченої зійти з історичної сцени. Цей фаталізм сягав своїм корінням в ототожнення всієї української "козацької" нації з інтересами лише її провідної верстви — козацької старшини. А оскільки остання добровільно й активно розчинялася у російському дворянстві, то песимізм автономістів не був безпідставним.

Входження козацької старшини у склад російського дворянства відкривало шлях для службової кар'єри. В Україні існували Київська академія, Чернігівська і Переяславська колегії, отже, нове українське дворянство було краще освічене, аніж російські дворяни. Це давало кращі шанси для просування по службовій драбині. Амбітні й багатші серед малоросійських дворян виїжджали на службу до Петербурга. Там вони легко знаходили середовище своїх земляків, які уже займали високі позиції й могли надати необхідну допомогу зв'язками і протекцією. Протягом усього XVIII ст. Малоросія щедро постачала кадри Російській імперії для проведення реформ та служила містком для західних впливів. Феофан Прокопович і Стефан Яворський були ідеологами та основними виконавцями церковної реформи Петра І й утворення секулярної монархії. Українське православне духовенство становило більшість у створеному Петром І Священному синоді. Нікому невідомий український співак Олекса Розумовський одружився на імператриці Єлизаветі. Провідними російськими митцями XVIII ст. були "малороси" — художники Боровиковський, Левицький і Лосенко, скульптор Мартос, композитори Березовський, Бортнянський, Ведель, архітектори Богданович, Гнєдич, Капніст. Серед російських економістів відзначалися українці Десницький, Ліванов, Рубановський і Самборський. Вихідці з Малоросії своїм числом перевищували росіян серед вчителів і лікарів. Та найвпливовішою була малоросійська колонія чиновників. У 70—80-х роках Олександр Безбородько, Петро Завадський, Дмитро Трощинський, вихідці із сім'ї Кочубеїв, займали високі посади при дворі і володіли величезними маєтностями.

Нове українське дворянство в імперській столиці все ще вважало Малоросію своєю батьківщиною, але батьківщиною, яка була частиною більшої держави — Російської імперії. Між цими двома патріотизмами — "малоросійським" і "великоросійським" — для них не існувало суперечності. Вони мали всі підстави називати імперію своєю, адже протягом XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю торували шлях до її тріумфу. Якщо у XVII ст. перед освіченими українцями, які хотіли робити службову, військову чи культурну кар'єру, стояв вибір — Україна чи Росія, то у XVIII ст. цей вибір формулювався уже інакше — провінція чи імперія? Переваги возз'єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів й орденів, які вони одержували при петербурзькому дворі. Основна перевага полягала, на їхню думку, в тому, що як частина Російської імперії Гетьманщина змогла дати собі раду зі своїми традиційними ворогами — Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією.

Тип "малороса", який поєднував симпатію до України, до її природи, пісень тощо з лояльністю до Російської імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньо відомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім'ї козацького походження, він блискуче дебютував у російській літературі як автор творів на українську тематику. Гоголь сильно любив Україну і недолюблював Росію, хоча там прожив більше половини свого життя. Але свою душу він вважав складеною з двох частин — української і російської; жодній з них він не надавав переваги, вважаючи їх взаємодоповнюючими. Сильна різниця українського і російського національного характерів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злиття в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале.

Попри глибокі розбіжності між "автономістами" і "малоросами" їх єднала одна спільна риса: вони були "останніми" людьми "старої України". Інтереси цієї України вони ототожнювали зі своєю верствою, а не з інтересами закріпаченого козацтва і селянства. Стара формула нації, яка домінувала на європейському континенті до кінця XVIII ст., ототожнювала її з правлячими верствами. Для простолюддя у цій формулі попросту не було місця. Якщо б ця формула втрималася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то українська нація могла б зникнути з лиця землі.

Наступний імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили в Україну зі заходу. Французька революція кінця XVIII ст., зліквідувавши владу французького монарха і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Національний характер оголошувався природним і невід'ємним атрибутом усього народу, а не окремої верстви. Цей характер проявлявся насамперед у культурі і мові. Стверджувалося, що французька мова є "мовою свободи", а всі інші мови, якими розмовляли на території Франції — провансальська, баскська, корсіканська, ельзаська, — є мовами контрреволюції, мовами священиків й аристократів, тому вони підлягали насильному ви­коріненню.

Уперше в історії етнічні відмінності набули такого великого політичного значення. Французька модель нації послужила прикладом для наслідування новим національним рухам, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі — німецькому, італійському, польському та ін. У тому часі італійський революціонер Мадзіні сформулював свій славнозвісний принцип: "кожній нації — [своя] держава". Боротьба за національні права водночас стала боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Вона надихала цілі покоління національних патріотів на героїзм і самопожертву.

Український рух теж пережив сильний вплив французької революції: до нових, французьких концепцій свобідної нації, правди і справедливості звертається й анонімний автор "Історії Русів". Як і французькі просвітителі, поняття "свобідної нації" він виводив із природних прав народів і окремих людей, країн і соціальних станів. "Кожне сотворіння, — писав він, — має право боронити своє існування, свою власність і свою свободу". Цей принцип він застосовував до України і до її народу, який проливав свою кров від "гетьмана Наливайка до сьогодні", шукаючи свободи і кращого життя на власній землі.

Безпосередньо французьких впливів Україна зазнала під час наполеонівських воєн. Сам Наполеон не вступав на територію України. Наступальні військові дії тут вів його союзник — австрійська армія Шварценберга. На початку війни 1812 р. вона завдала поразки російській армії Томашова, яка стояла на Волині, захопивши Ковельський, Луцький, Володимирський і частину Дубнівського повітів. Нове українське дворянство на загал було охоплене проімперськими патріотичними почуттями, але водночас воно виявляло менше ворожості до Наполеона, аніж російські дворяни. Воно нічого не знало про плани Наполеона утворити окрему українську державу ("Наполеоніду"). Дворянин Мочуговський на півдні Полтавщини радів з успіхів Наполеона і висловлював бажання, щоб "Бонапарт зруйнував Росію"; у Переяславському повіті один із лідерів автономістів Лукашевич пив за здоров'я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виголошувано тости "за республіку".

Окрім впливу французької революції іншим сильним збудником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв його своєрідного духу. Вони зруйнували старе, погірдливе ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має свою самостійну вартість і по-своєму спричи­няється до духовного багатства світу. Світ уявлявся їм як велетенська арфа, в якій кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначно трагедії.

Україною, з її багатою природою, задушевністю народних пісень і героїчним минулим, захоплювалися європейські романтики. Українські сюжети, насам­перед пов'язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків (зокрема, авантюрна доля гетьмана Івана Мазепи була описана Байроном та іншими поетами). Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішим з-посеред усіх слов'янських народів. Польські і російські поети та фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській і російській народній творчості. Вони трактували українську культуру як різновид більшої, "всеросійської" чи "всепольської" культури, який доповнював і збагачував їхню власну культуру. Але водночас їхній приклад відкрив очі на вартісність української культури для тих вихідців з України, які готові були наслідувати польські чи російські зразки.

Романтичні погляди на народну творчість відкривали нові перспективи для національного розвитку. Особливе місце у концепціях романтиків відводилося слов'янському пробудженню, а серед слов'ян вирізнялися своєю специфічною роллю українці. Хрещений батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Иоган Готфрід Гердер записав у своєму щоденнику: "Україна стане новою Грецією — в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя".

Концепції Гердера стали відомими українським інтелектуалам через російських та польських авторів і були стимулом до збирання етнографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв — зрусифікований грузин, який народився і жив в Україні і став українським патріотом — видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Максимович, як і Цертелєв, вбачав в українському фольклорі "незіпсуту" патріархальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору похмурість Півночі. Його збірка українських пісень вплинула на Гоголя і Пушкіна (Максимович згадував пізніше, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і останній жартівливо признався, що "обкрадає" його пісні). Але ще більший вплив мало це видання в Україні. Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, два українських будителі, котрі первісно належали до російської школи і зневажливо дивилися на все українське і думали лише "мовою Пушкіна", випадково натрапивши на збірку Максимовича, один у Новгород-Сіверську, другий — у Харкові, за один день стали українськими патріотами.

Впливи романтизму особливо були відчутні на Слобожанщині. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідської України, за ініціативою місцевого діяча Василя Каразина був відкритий університет, який став першим значним осередком українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 20—30-х роках відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав "Український альманах" — збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833—1838 pp. — шість випусків "Запорожской старины''. Слідом за Осипом Бодянським він налагодив контакти з чеськими будителями, які на той час вели перед у справі слов'янського пробудження. Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов'янської єдності серед українських інтелектуалів. Його улюбленим студентом був Микола Костомаров, який свої літературні проби пера поєднував з захопленням німецькою філософією. До представників харківської романтичної школи належали Амвросій Метлинський, Михайло Петренко, Орест Левицький та Левко Боровиковський.

Романтичний напрям в українській літературі аж до 30—40-х років співіснував з класичним. На відміну від польської і російської літератур, в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і романтиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанрових рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно з розумінням класиків, народна мова надавалася лише для творів, написаних "низьким" жанром бурлеску і травестії (як "Енеїда" Котляревського). І лише з приходом романтиків українські поети і письменники почали пробувати себе в усіх літературних жанрах. Григорій Квітка-Основ'яненко став засновником української прози. Один з пізніших послідовників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка виступав на захист права українських письменників писати рідною мовою — права, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним 1841 р. альманах "Ластівка" був першим збірником, в якому всі українські літератори, як класицисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити горизонти українського світу з'являються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотиритомна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842—1843 pp. — п'ятитомна "История Малоросии" Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на запитання про історичне коріння і культурну відмінність української нації. Хоч цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для викристалізування національної ідентичності українців — почуття, яке почало поступово згасати на межі XVIII і XIX ст.

Під впливом політики "просвіченого абсолютизму", нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики — єпископа Івана Снігурського у 20—30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. З'являються перші граматики (спочатку — у рукописах, пізніше — друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834). Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські і руські люду галицького" Вацлава Залеського (Ї833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як "Малороссийские песни" Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, "Руське весілля" Йосипа Лозинського (1835). Одночасно у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" Котляревського.

На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване "Руською трійцею" — Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. На діяльності "Руської трійці" до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. "Руська трійця" була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації.

У 1834 р. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник "Зоря". Однак вихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська влада боялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензура, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти видання збірки українською мовою, що, на її думку, могло підірвати авторитет церковнослов'янської мови.

У 1837 р., користаючи з м'якості цензури в Угорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку "Русалка Дністрова". її вихід Іван Франко назвав пізніше "явищем наскрізь революційним". Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.

Видання "Русалки Дністрової" не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу "Русалки Дністрової" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.

Після розправи над "Руською трійцею" поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816—1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 pp. у Відні вийшов двотомний альманах "Вінок русинам на обжинки", підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головаць­кого "Становище русинів у Галичині" (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 p.: несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозної підтримки у Галичині.

Крушинський - довідник