Українські меценати і благодійники

Те, що верхівка українського суспіль­ства у своїй масі перестала служити своєму народові, пішла на службу імперіям, а національна українська буржуазія була слаб­кою, мало негативний вплив і на розвиток культури. Однак традиції благодійництва й меценатства, започатковані ще князями доби Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького, не вмерли. Наприкінці 18 - на початку 19 ст. відзначалися своєю меценатською канцлер Російської імперії граф Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, пізніше - Григорій Галаган. Останній заснував, на­приклад, у с. Сокиринці Допомогово-ощадне товариство (надавши йому для старто­вого капіталу 3 тис. рублів, а також кам'яний будинок), ремісниче училище, інтернат. Його коштом було видано чимало книг, насамперед журналів «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних полотен. Втра­тивши сина Павла, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон карбованців золо­том!) знамениту Галаганівську колегію (колегію Галагана), яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та гуртожиток (бур­су) для учнів і стала зразковим навчальним закладом всієї Російської імперії.

Не менше користі принесла українській культурі діяльність інших видатних меце­натів та благодійників, насамперед Олександра Поля, Єлизавети Милорадович, родин Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. Але особливої похвали заслуговують сім'я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861-1929). Перші відзначилися як успішні підприємці й науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук Ренет Симиренка, який відомий практично кожному). Вони активно допомагали діячам укра­їнської культури, передали для Товариства допомоги українській літературі вели­чезний капітал, але Перша світова війна та більшовицький режим не дозволили його використати. Є. Чикаленко домігся вели­кого багатства за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. З кінця 19 ст. Чикаленко став надавати система­тичну допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх при­бутків. Саме він фінансував газети «Гро­мадська думка», «Рада», створив фонд до­помоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Шевченка, засну­вав Академічний дім (гуртожиток для українських студентів) у Львові. Чимало українських письменників, і насамперед Володимир Винниченко, завдячують йому виходом у світ своїх творів. Всіляко під­тримував Чикаленко й українські політичні сили, які прагнули домогтися самостійної Української держави, а тому в 1919 р. мусив емігрувати.

Музеї

Завдяки зусиллям меценатів і благодій­ників створювалися значні бібліотеки, зі­брання рукописів та інших старовинних речей, колекції живопису, які були доступні науковцям, нерідко й широким масам. У другій половині 19 - на початку 20 ст. на їх основі формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Меценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили багатющий музей, який поповню­вали за рахунок придбаних у різних колек­ціонерів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра Дорошенка та ін.), археологічних розкопок. Катерина Скаржинська створила у своєму маєтку на Лубенщині історико-етнографічний музей. Колекція Ханенків, нащадків гетьмана України, лягла в основу колекцій нинішніх Національного історичного музею та Му­зею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву Музей мис­тецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків. У 1872 р. наполегливою працею Миколи Петрова в Києві при Київській духовній академії було відкрито Церковно-археоло­гічний музей. Тут зберігалися унікальні предмети церковної старовини, в т. ч. хрест св. Сергія Радонезького, хрест єрусалимсь­кого патріарха Феофана (1620 p.), портрети та речі церковного вжитку київських мит­рополитів 16-18 ст., хрест гетьмана Петра Сагайдачного. Цей музей існував аж до його ліквідації та розграбування більшовиками у 1922 р. Вчений і гірничопромисловець Олександр Поль, який почав розробки криворізької руди, створив надзвичайно цінний музей старовини і заповів його місту Кате­ринославу. У 1902 р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький (1855-1940), і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козаць­кої старовини, а також середньовічних ко­чівників. Великою позитивною справою було створення в губерніальних центрах ар­хівних комісій, які збирали й досліджували цінні документи, нерідко приречені на загибель. Виникло й Історичне товариство ім. св. Нестора-літописця, яке видало багато томів своїх наукових записок.

Наука і література

Чимало українських патріотів активно вивчало історію свого народу і країни, розуміючи виняткове значення розвитку історичної свідомості народу. У минулому вони знаходили натхнення для своєї діяль­ності, осмислювали історичний досвід. Справу Дмитра Бантиш-Каменського про­довжив Микола Маркевич (1804-1860), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України знайшла яскраве й поетичне висвітлення з найдавніших часів до кінця 18 ст. Не менш успішно діяв Михайло Максимович (1804-1873), учений, який поєднав у собі природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, першим ректором Київського університету. Саме він спростував сумнозвісну теорію російського історика М. Погодіна, яка заперечувала причетність українців до Київської держави 9-13 ст. та оголошувала їх прибульцями. Подією в науковому й культурному житті України стали збірники українських народних пісень і дум, зібраних і виданих Мак­симовичем, а також його праці, які ствер­джували самобутність української мови. Як історик Максимович був надзвичайно ерудованим і талановитим, його праці охоп­люють історію України з часів Київської Русі по Коліївщину. Ще більшим був внесок в українську культуру Пантелеймона Куліша (1819-1897), культурно-освітнього діяча, письменника, поета, перекладача й історика. Він створив знаменитий історич­ний роман «Чорна рада», присвячений відомим подіям у Ніжині 1663 p., видав ряд цінних історичних праць та джерельних публікацій. Куліш збагатив українську культуру чудовими перекладами західноєвро­пейських класиків (Шекспір, Гете, Шиллер та ін.). Саме Куліш здійснив переклад Біблії українською (його завершував Іван Пулюй).

Значним був внесок в історіографію до­слідника історії Слобідської України Дмит­ра Багалія (1857-1932), ректора Харків­ського університету. Одну із своїх фунда­ментальних робіт він присвятив історії Харкова та його університету. Не менших успіхів досягнув його приятель Дмитро Яворницький. котрий відзначився і як фольклорист, археолог і письменник. Він створив класичну працю «Історія запо­розьких козаків», написав цикл важливих робіт з цієї ж проблематики (книги «Іван Дмитрович Сірко - кошовий отаман запо­розьких козаків», «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах» та ін.).

У Одесі зусиллями Аполлона Скальковського (1808-1898) було створено пер­ше в українській науці дослідження з історії запорозького козацтва («Історія Нової Січі»), яке побачило світ у 1841 p., вида­валися «Записки Одесского общества исто­рии и древностей».

Зростала й нова генерація українських істориків, представлена іменами І. Джиджори, І. Крип'якевича, В. Липинського та ін. Федір Вовк (1847-1918) був загаль­новизнаним у Європі антропологом та ар­хеологом, причому головні зусилля зосере­див якраз на вивченні українців. Він вперше різнобічно охопив український народний побут і переконливо довів на етнографічному матеріалі, що український народ і в даному відношенні є самобутнім. Агатангел Кримський (1871-1942), філолог та історик, поет, перекладач, письменник став визнаним у світі авторитетом у сходознав­стві (арабістика, тюркологія, іраністика, семітологія). Володіючи 68 іноземними мовами, він глибоко дослідив арабську літе­ратуру, історію Османської імперії, пере­клав українською ряд класичних творів арабської, перської й турецької літератур. Він же є автором оригінальних поезій (збірка «Пальмове листя»), роману з життя української інтелігенції Чорноморці («Анд­рій Лаговський»). Уродженець Харківщини Михайло Туган-Барановський (1865-1919) став одним з провідних європейських економістів.

Було б помилковим думати, що українського народу розкривався виключно у сфері гуманітарних наук, поезії та образотворчому мистецтві. Досить назвати іме­на мореплавця та географа Юрія Лисянського (1773-1837), мандрівника та етногра­фа Миколи Миклухи-Маклая (1846-1888), винахідника бойових ракет Олександра Засядька (1779-1837), основоположника віт­чизняного акушерства Нестора Амбодик-Максимовича (1744-1812), світоча Петер­бурзької Медико-хірургічної академії ака­деміка Данила Велланського (1773-1847), засновника культурного пасічництва Петра Прокоповича (1775-1850), корифея мате­матики Михайла Остроградського (1801— 1862). Останній походив із старовинного козацького роду Полтавщини. Всесвітнє ви­знання здобули праці Остроградського в галузі математики, математичної фізики та аналітичної механіки, і не випадково його було обрано академіком ряду академій наук у Старому й Новому Світі.

Значно збільшилася частка вчених з українських земель, які досягли великих успіхів у точних і природничих науках у другій половині 19 - на початку 20 ст. Досить назвати імена лауреата Нобелівської премії біолога Іллі Мечникова (1845-1916), фізика Михайла Авенаріуса (1835-1895), винахідника електрозварювання Миколи Бенардоса (1842-1905), видатного авіакон­структора Ігора Сікорського (1889-1972), який зробив величезний внесок у розвиток літакобудування в Російській імперії (створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець»), Франції та США. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй (1845-1918) був видатним фізиком, ректором Політехнічного університету в Празі, деканом першого в Європі електро­технічного факультету. Саме він сконстру­ював трубку для виявлення «Х-променів», якою скористався інший вчений - Рентген і від імені якого ці промені дістали назву. Нова генерація українських учених та мис­лителів дала світу знаменитого Володи­мира Вернадського (1863-1945) - творця теорії про біосферу та ноосферу, заснов­ника геохімії, біогеохімії та радіогеології.

З-поміж низки літераторів почесне міс­це належить Євгену Гребінці (1818-1848). Письменник, українець за походженням, писав романи та повісті російською мовою, більшість яких спіткало забуття. Справжню літературну славу здобув кількісно неве­ликим україномовним доробком - байками. Кілька десятків цих творів були настільки оригінальними й мовно вишуканими, що стали окрасою класичної української літе­ратури.

 

Українська література продовжувала розвиватися, незважаючи на тяжкі умови існування. У другій половині 19 ст. розквітнув талант цілої плеяди класиків україн­ської літератури: найвидатнішої української поетеси Лесі Українки (1871-1913), Івана Нечуя-Левицького (1838-1918), Панаса Мирного (1849-1920), Бориса Грінченка (1863-1910), Михайла Коцюбинського (1864-1913) та ін. І. Нечуй-Левицький утвердив в українській літературі жанр со­ціальної повісті й соціального роману («Микола Джеря»), написав ряд гуморис­тичних («Кайдашева сім'я», «Старосвітські батюшки і матушки») та історичних («Іван Виговський») творів. Перу Нечуя-Левиць­кого належать твори, насамперед роман «Чорні хмари», в яких викривалася полі­тика русифікації. Панас Мирний - творець романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». «Повія» та ін. був визнаним майстром психологічної прози. Талант Б. Грінченка був меншим, зате він відзначився як пуб­ліцист, автор «Листів з України Наддніпрянської», котрі скеровували нові поколінні борців за волю України. Він створив собі справжній пам'ятник, уклавши чотиритомний «Словарь української мови».

М. Коцюбинський став одним із фундаторів новітньої української літератури творцем соціального роману «Fata morgana», історичної повісті «Дорогою ціною» ряду новел та оповідань, які увійшли до скарбниці української літератури. Подорож у Карпати надихнула Коцюбинського на створення повісті «Тіні забутих предків» (1911). Коцюбинський глибоко цікавився життям і побутом молдаван, циган, крим­ських татар, доля яких міцно пов'язана з долею українського народу. Він написав зокрема цикл оповідань з життя кримських татар, змалювавши з симпатією цей народ, який зберіг про українського класика вдяч­ну пам'ять.

Видатний поет і драматург Олександр Олесь (1878-1944) належав до молодшої генерації українських діячів культури. Його мистецьке кредо концентрувалося в словах «краса» і «воля». Уже першою збіркою віршів «З журбою радість обнялась» (1907) він здобув загальне визнання. Йому суди­лося бути співцем двох революцій (1905 і 1917 pp.), відродження незалежної Української держави. Він був батьком іншого ви­датного українського поета і борця за само­стійну українську державу Олега Ольжича (1907-1944). Володимир Винниченко (1880-1951) був одним з чільних україн­ських письменників і драматургів 20 ст. В літературу він увійшов 1902 р., в доре­волюційний період відзначився реалістич­ними оповіданнями, які різко протистави­лися народницькій прозі. Він змалював по­чаток руйнації традиційного українського села, зобразив різні типи українського суспільства, зокрема інтелігента-революціонера. Його творча спадщина багатюща, тут знаходимо п'єси, фантастичні романи, політичні памфлети тощо.

На Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», а також Микола Устиянович, Олександр Духнович - автор відомого вірша, гімну закарпатців «Я русин був, єсьм і буду», а в пізніші часи - Осип Маковей (1867-1925). Розквітнув талант і «буковинського Кобзаря» - Юрія Федьковича (1834—1888), одного з провідників на­ціонального відродження у цьому регіоні. Він першим з буковинських літераторів став писати українською мовою і створив цикл ліричних та героїко-романтичних пое­зій (поеми «Довбуш», «Лук'ян Кобилиця» та ін.). До класиків української літератури належать і члени т. зв. «покутської трійці» -Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. Найталановитішим з них був Василь Стефаник (1871-1936), який сягнув вершин у новелістиці («Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.). Передаючи тяжке селянське життя, нерідко сповнене трагізму, Стефаник прагнув писати, за визначенням сучасників, «стисло, талановито й страшно». Критики називали його «селянським Бетховеном».

Театр і музика

Розвивалися в Україні й традиції на­родного театру й так званої шкільної драми, яка популярною була серед спудеїв Києво-Могилянської академії (першу відому з них «Про Иосифа Прекрасного» на біблійний сюжет вони поставили ще на початку 30-х років 17 ст.). У 18 ст. виникають аматорські театри при поміщицьких резиденціях, не­рідко з участю акторів-кріпаків, у навчальних закладах, по Україні гастролюють про­фесійні трупи (італійські, французькі, поль­ські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Так, наприкінці 18 ст. ці трупи да­вали вистави у палаці Понятовських у Корсуні, діяли польські театри у Бердичеві, Кам'янці-Подільському та ін. У 1789 р. в Харкові побудували постійний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли геніальні актори й драматурги. Ма­ються на увазі насамперед Микола Гоголь, Михайло Щепкін (1788-1863) та Карпо Соленик (1815-1851). Перший починав свій шлях у театрі, виконуючи ролі в лю­бительських спектаклях під впливом свого батька Василя Гоголя, котрий керував до­сить популярним аматорським театром Д. Трощинського на Полтавщині. Другий теж був українцем за походженням, але не дворянином, як Гоголь, а селянином-кріпаком. Так само, як і Шевченка, з котрим вони міцно здружилися, його викупили з неволі передові представники громадськості (на­самперед І. Котляревський, який спеціально для цього актора написав роль Виборного у «Наталці Полтавці»). Щепкін працював спочатку в театрах Харкова, Полтави й Ки­єва (1816-1824), після чого пов'язав свою творчу долю з Малим театром у Москві, час від часу приїжджаючи з гастролями на Бать­ківщину. Соленик усе своє життя присвятив служінню саме українському театру, відмовившись вступати на російську імпера­торську сцену. Він грав переважно в театрах Слобожанщини та Лівобережної України. Один з таких театрів, що був у Харкові, очолив класик української літератури Гри­горій Квітка-Основ'яненко. Його репертуар складався переважно з російських п'єс. Однак час від часу в ньому, як і в інших по­дібних, ставилися українські п'єси, лунали українські пісні, тут танцювали українські танці.

Майже одночасно сформувалися ама­торські гуртки на Західній Україні. Профе­сійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. Так, у 1772 р. з Відня до Львова було переведено німецький державний театр Геттерсдорфа, який існував майже сто років. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гуртка студентів Львівської духовної семі­нарії, але українську мову на сцену було введено тільки в 1834 p., причому тут ставили п’єси не тільки місцевих, а и наддніпрянських авторів (І. Котляревського та ін.). Визначну роль у становленні українського театру в Галичині відіграв священик з Ко­ломиї Іван Озаркевич, який виступив і як організатор, і як режисер, і як драматург.

На певний час центр театрального жит­тя перемістився до Галичини. Саме у Львові було відкрито у 1864 р. перший український театр Омеляна Бачинського, в якому грали й актори-наддніпрянці.

Після певного спаду театральне життя в підросійській Україні знову активізувалося. Головним його осередком стало провінційне місто Єлизаветград у степах Центральної України. Ще з 1864 р. тут активно діяв са­модіяльний театр, у якому робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені ви­ключно український репертуар. Біля її дже­рел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення «ко­рифеї українського театру». Це - Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створила класичний репертуар українського театру. До них долучились драматурги нового покоління, які зробили і свій внесок у створення українських п'єс: Людмила Старицька-Черняхівська, Любов Яновська і особливо Володимир Винниченко. Ця трупа і її філії об'їздили майже всю Україну (щоправда, на Правобережжі, частково й Лівобережжі у 1883-1893 pp. влада заборонила їм грати і тому вони му­сили обмежуватись у цей час переважно те­риторією Південної України та Чорноморії). У 1885 р. трупа розпалася на дві час­тини: однією керував Марко Кропивниць-кий, другою - Михайло Старицький. За їх прикладом пішли інші і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів. Але тільки з 1905 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення (у Києві), і тут успішно діяла трупа Миколи Садовського.

На родючому українському театрально­му ґрунті виростало перше покоління ак­торів кіно. У передреволюційні роки у Лоцманській Кам'янці було знято перший український кінофільм «Напад орди на Січ». У той же час низка кіноакторів-українців стають широковідомими в Російській імперії. До них належить насамперед зірка німого кіно Віра Холодна.

 

Доба національного відродження по­ставила перед українськими діячами музич­ної культури нові завдання і вони з ними з честю упоралися. Співак, актор і компози­тор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) написав знамениту оперу «Запоро­жець за Дунаєм» і ряд інших творів («Українське весілля», «Ніч під Івана Ку­пала»). Співзвучною з ним була діяльність іншого вихованця Київської духовної ака­демії, поета й композитора Петра Ніщинського (1832-1896), автора обробок народ­них дум («Про Байду», «Про козака Софрона»), пісні «Закувала та сива зозуля» та ін. У 40-і роки 19 ст. були створені в Україні перші Симфонічне й Філармонічне това­риства. На західноукраїнських землях без­заперечним лідером у цій галузі був осно­воположник професійної музичної куль­тури в Галичині Михайло Вербицький (1815-1870), творець музики українського національного (нині й державного) гімну «Ще не вмерла України...», автор понад 20 музично-сценічних творів, зокрема мело­драми «Підгоряни», та більш як 30 літур­гійних хорових творів, ряду симфонічних творів.

Переломне значення для розвитку ук­раїнської національної класичної музики мала творчість її основоположника Миколи Лисенка (1842-1912). Здобувши тех­нічну освіту в Київському університеті, він круто змінив свій життєвий шлях, вирі­шивши стати композитором. Закінчив Лейпцизьку та Петербурзьку консерваторії і енергійно взявся піднімати майже неорану цілину українського народного мелосу. Саме він відкрив народну пісню як націо­нальний чинник у музиці. Його доробок охоплює практично всі музичні жанри. Тільки з Тараса Шевченка Лисенко поклав на музику понад 60 творів, а крім того, твори Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка, написав чимало романсів, пі­сень, перші українські дитячі опери («Коза-дереза», «Пан Коцький») та ін. Вершиною творчості композитора стала його героїко-патріотична драма «Тарас Бульба», він на­писав нову музику до опери «Наталка Пол­тавка» і саме в такій версії вона відома нам сьогодні. Лисенко був свідомим українсь­ким патріотом, людиною демократичних переконань і через це перебував під нагля­дом поліції. Зі школи Миколи Лисенка ви­йшла яскрава плеяда молодих українських композиторів: Микола Леонтович (1877-1921), чий «Щедрик-ведрик» став народ­ною різдвяною піснею в усіх християнсь­ких країнах, Кирило Стеценко (1 882— 1922) та Олександр Кошиць (1875-1944).

Останній записав масу українських пісень серед кубанських козаків-чорноморців, створив хор «Боян» у Києві, пізніше - першу Українську республіканську капелу, з котрою тріумфально об'їхав увесь світ. Одночасно з Лисенком творив відомий український громадський діяч Микола Аркас (1852-1909), який під впливом творчості Великого Кобзаря написав оперу «Катерина».

У підавстрійській Україні розквітнув талант «співаків з Божої ласки» Олександра Мишуги (1853-1922), Модеста Менцинського (1876-1935) і особливо Соломії Крушельницької (1872-1952) - найвидатнішої і всесвітньо відомої української співачки.

Музичні критики називали її «неперевершеною Саломеєю», ставили її ім'я в один ряд з Енріко Карузо й Тито Руффо. Крушельницька вчилася у Львівській консер­ваторії, у відомих педагогів у Мілані та Відні, співала в знаменитій «Ля Скала» в Мілані, у Львівській, Краківській та Вар­шавській операх. До репертуару співачки входило понад 60 партій світової оперної класики, за партію мадам Батерфляй в опері Дж. Пуччині «Чіо-Чіо-Сан» сам композитор віддав їй пальму першості серед інших співачок. Крушельницька протягом усього життя пропагувала твори українських ком­позиторів, українську народну пісню.

Живопис

В Україні тривав розвиток іконописних традицій, бурхливо набирало сили світське образотворче мистецтво. Перших 30 років свого життя провів на рідній Україні Володимир Боровиковський (1757-1825), син миргородського художника-іконописця Луки Боровика. Він уже був зрілим майстром, про що свідчать його ікони «Христос» і «Богоматір». Під час подорожі цариці Катерини II до Криму у 1787 р. вона випадково зустрілася в Кодаці з дядьком Боровиковського, ветераном російсько-турецьких війн. У розмові було згадано про молодого іконописця, який через нещасне кохання вирішив податися в рекрути. Це й вирішило подальшу долю живописця. Боровиковського викликали до Петербурга, де він став найкращим портретистом, а згодом і академіком Академії мистецтв.

Петербург з його Академією мистецтв став найпотужнішим тогочасним осередком українського живопису, де активно діяла група провідників реалістичного напряму. Серед них Василь Тропінін, виходець із селян-кріпаків, А. Мокрицький, І. Сошенко та ін. Івану Сошенку випало помітити і допо­могти визволитися з кріпацтва молодому Тарасу Шевченку. Великий Кобзар і як художник досяг вражаючих успіхів. Він створив серію офортів «Мальовнича Укра­їна», змалював пам'ятки старовини, напи­сав галерею портретів і картин. Твори Шевченка-художника проклали нові шляхи в українському мистецтві.

Як на дріжджах зростала популярність так званих передвижників, художників, які щиро прагнули поставити мистецтво на службу народу. Беззаперечним лідером пе­редвижників був Ілля Рєпін (1844-1928), уродженець Чугуєва. Хоча за своєю національною свідомістю Рєпін був росіянином, але його українське коріння час від часу давало про себе знати. Найгеніальнішим виявом цього потягу до рідної землі були знамениті «Запорожці» («Запорожці пи­шуть листа турецькому султану»), Рєпін звертався до української проблематики часто, свідченням чого є його картини «Ве­чорниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі типи» та ін. Українська дійсність знайшла своє глибоке відбиття в творах таких ху­дожників, як Кость Трутовський, Микола Ярошенко, Сергій Васильківський, Опанас Сластіон, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Василь Кричевський, певною мірою Микола Ге, Микола Пимоненко та ін. У 1903 р. українські художники влаштували свою першу виставку в Полтаві, пізніше організували Товариство київських ху­дожників (1907-1916). Наприкінці 19 - на початку 20 ст. при розписах нових київсь­ких церков та при реставрації старих утво­рився потужний осередок, який дбайливо зберігав традиції давнього іконопису. До цього осередку належали такі видатні мит­ці, як Володимир Васнєцов, який виконав більшу частину фресок у Свято-Володимирському соборі, та Михайло Врубель (1856-1910), який уславився фресками та іконостасом Свято-Кирилівської церкви і створив свій неповторний стиль у живописі.

Україна на початку 20 ст. стає одним з провідних експериментальних центрів у живописі. Досить вказати на киянина Казимира Малевича (1879-1935), учня М. Пимоненка. Автор картин на сільську тематику, він став засновником супрема­тизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) поклала початок абст­рактному мистецтву у світі. Малевич висту­пив також і як визначний теоретик нового напрямку. Михайло Бойчук (1882-1937) народився в с. Романівка на Тернопільщині. Він навчався у Віденській, Краківський та Мюнхенській академіях мистецтв, у Па­рижі, працював у Галичині, а потім переїхав до Києва. Тут він став засновником нового українського монументального мистецтва, в якому вдало поєднав сучасність з тради­ціями іконопису й фресок давніх часів. Поет і художник Давид Бурлюк (1882-1967) став теоретиком футуризму.

Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродженець Ічні на Чернігівщині, представник відомого ко­зацького роду, ректор Академії мистецтв у Петербурзі протягом 30 років академік Іван Мартос (1752-1835) створив пам'ятник К. Мініну й Д. Пожарському на Красній площі у Москві. В Україні відомий його пам'ятник Дюку Рішельє в Одесі. Скульп­тор М. Мікешин - творець «Тисячоліття Росії» у Новгороді, створив також пам'ят­ник Богдану Хмельницькому на Софійсь­кому майдані Києва. Галичанин М. Паращук (1878-1963) є автором галереї скульп­турних портретів українських письмен­ників, брав участь у роботі і над відомим пам'ятником Адаму Міцкевичу у Львові. Пізніше він став одним з провідних скульп­торів Болгарії.

У підавстрійській Україні широковідо­мим був уродженець Білої Церкви Лука Долинський (1745-1824), який створив іко­ностас Святоюрського собору у Львові, за що був навіть нагороджений перснем імпе­ратора. Незважаючи на всі випробування, не відмовлялися від своєї української іден­тичності видатні художники Іван Труш та Олена Кульчицька, яка особливо відзначилася в галузі графіки. Уродженець Вінничини Олекса Новаківський (1872-1936) - учень одного з найвидатніших польських художників С. Виспянського - осів у Львові і став лідером українського модерну в жи­вописі, одним з найвідоміших у Центральносхідній Європі художників-постімпресіоністів.

Архітектура

Прискорення урбанізації змусило владу провести значні зміни в забудові населених пунктів. Оскільки в моді тоді був класичний стиль, то відповідно вимагалося робити квадратну площу в центрі міста (за зразком міста з магдебурзьким правом), від якої йшли прямі вулиці, поділяючи місто на квадрати та прямокутники. За цією модою було забудовано Одесу, Миколаїв, Херсон, Катеринослав та ін. На Західній Україні з традиційною міською забудовою не було потреби в таких рішучих змінах. Там за­звичай зберігалося історичне ядро міста, а всі новації в архітектурі виносилися за його межі.

У центрі міст прагнули поставити бу­динки для державних установ, храмів тощо. У цей час особливий внесок у розвиток містобудування в Україні зробили архітек­тори Т. де Томон, В. Беретті, А. Меленський, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон та ін. Завдяки їхнім зусиллям виникли величні палаци й будин­ки у класичному стилі: «червоний корпус» університету св. Володимира, Контрактовий будинок на київському Подолі, величні палаци в Тульчині й Качанівці, пам'ятник князю Володимиру Святому в Києві. З кінця 18 ст. настає період особливого захоплення парками та декоративними садами, які ви­никають практично при кожній садибі більш-менш багатого поміщика. Під впли­вом ідей романтизму тут будували руїни начебто давніх замків, гроти, водоспади, робили ставки, вирощували рідкісні породи дерев, розбивали оранжереї. Такі парки нині є практично в кожній області України, найвідомішим з них є парк «Софіївка» в Умані, побудований руками українських кріпаків польського графа Потоцького для його молодої дружини Софії. Важливі па­м'ятки паркового мистецтва розташовані в Білій Церкві («Олександрія»), Чорториї на Житомирщині, Ташані на Київщині.

У першій половині 19 ст. на зміну кла­сицизму приходять нові стилі, так звані на­ціональні. У Російській імперії нав'язувався казенний московський («русский») стиль, який дисгармоніював з місцевими тради­ціями. У Австрійській імперії стали популярними романський та готичний стилі (зазвичай у модернізованому вигляді), а в українських землях Габсбургів до них примішувався візантійський стиль. Пізніше в обох імперіях запанував еклектичний стиль, і в цьому потоці важко було знайти своє обличчя українським національним тради­ціям. Проте правильний шлях в той період обрав художник і архітектор Василь Кричевський (1872-1952). На початку 20 ст. він створив будинок Полтавського губерн­ського земства, який став сенсацією. Цей будинок увібрав здобутки українського архітектурного стилю. Такого типу будівлі стали досить популярними. Так, у Катеринославі в центрі міста й досі існує величний будинок Володимира Хрінникова, спору­джений у 1910-1913 pp.

Українська земля дала світу багато дія­чів не тільки української культури, а й ін­ших, насамперед російської, польської, німецької, вірменської, грецької та ін. Тут, наприклад, народилися й творили Володи­мир Короленко, Анна Ахматова (Горенко), класик австрійської літератури, уродженець Львова Леопольд фон Захер-Мазох (1836— 1895), з прізвищем якого пов'язане поняття «мазохізм»; класик англійської літератури, уродженець с. Терехового під Бердичевом Джозеф Конрад (Юзеф Коженьовський) (1857-1924), класики єврейської літератури Шолом-Алейхем (1859-1916): уродженець Бучача, лауреат Нобелівської премії Ш. Й. Агнон (1888-1970). письменник і лі­дер сіоністського руху Володимир Жаботинський (1880-1940). У польській літера­турі в першій третині 19 ст. виникла навіть так звана українська школа, представники якої активно використовували українську народну творчість, з захопленням писали про розкішну українську природу та козаць­ку старовину (С. Гощинський, Ю.-Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура, Ю. Словацький, М. Чайковський та ін.). Найвидатніший білоруський історик М. Довнар-Запольський (1867-1937) тривалий час на початку 20 ст. був професором Київського університету.

Україна стала могутнім джерелом на­тхнення і для художників неукраїнського походження, котрі тут народилися або три­валий час жили на її землі. Це стосується насамперед росіян А. Прахова та В. Вас­нецова, М. Ге, В. Верещагіна, маріуполь­ського грека Архипа Куїнджі (1842-1910) - автора знаменитої картини «Місячна ніч на Дніпрі», у якій він відкрив нові грані ро­мантичного бачення світу; вірменина з Фео­досії Івана Айвазовського (Айвазяна) (1817-1900), найкращого європейського художника-мариніста 19 ст. («Дев'ятий вал», «Море», «Очерет на Дніпрі» та ін.); уро­дженця Харківщини поляка Генрика Семирадського.

Баран