Культурно-інтелектуальне відродження в Україні XIX- початку XX ст

Розвиток індустрії і пов'язане з ним підвищення рівня грамотності та за­гальної культури населення зумовили помітний національно-духовний підйом. Окремого соціального статусу набула інтелігенція України, розширилися дже­рела її формування, зростав інтелектуальний рівень. Інтелігенція звільнялася від тілесних покарань, інтелігент у третьому поколінні міг здобути дворян­ський титул, володіти підприємствами.

З точки зору професора П. Магочі, національне відродження слов'янства пройшло три стадії розвитку, починаючи з XIX ст., після визначення вченими (під час Великої Французької буржуазної революції) сучасного поняття нації. Для України воно розвивалося за несприятливих умов, хоча б тому, що 1804 р. указом Олександра І було заборонене навчання в школах на «малоросійському наріччі».

Початок українського інтелектуального піднесення пов'язаний зі Слобо­жанщиною, де після попередніх 11 спроб 17 січня 1805 р. завдяки пожертвуван­ням дворян, купців, обивателів, зусиллям В. Каразіна було офіційно відкрито перший в підросійській Україні університет. Харківський імператорський уні­верситет було створено раніше, ніж університети в Києві, Варшаві, Петербурзі, Берліні, Лондоні. З самого початку він узяв на себе місію провідника високої культури, став науково-освітнім центром Харківського навчального округу, який охоплював тоді територію восьми губерній, Донського й Кубан­ського (Чорноморського) військ. При університеті працювала друкарня, яка лише за перші десять років випусти­ла 210 різних видань — половину всіх книг, виданих за цей час в імперії. У 1812 р. вийшло друком перше пері­одичне видання в підросійській Україні — «Харьковский еженедельник», 12 його номерів побачили світ (пер­ша газета на теренах України вийшла 1749 р. польською мовою — «Kurjer Lwowski»). У ньому вміщувалися ма­теріали історичного, економічного, етнографічного характеру, бюлетені метеорологічних спостережень стан­ції В. Каразіна в селі Кручик.

З 1816 р. в університетській дру­карні письменник В. Г. Маслович видавав перший і єдиний тоді в Україні жур­нал гумору й сатири «Харьковский Демокрит». Упродовж 1816—1818 і 1820— 1823 pp. харківський журналіст (пізніше — професор-філолог) О. Вербицький редагував «Харьковские известия». У щомісячнику «Украинский вестник» (1816—1819) уперше вмістив свої критичні та літературознавчі праці україн­ською мовою професор (потім — ректор) Харківського університету П. Гулак-Артемовський. Цей науковий, літературний і суспільно-політичний журнал обсягом до 350 сторінок мав яскраво виражену українознавчу лінію. Окрасою «Украинского вестника» стали чудові подорожні й етнографічні нариси та роз­думи І. Веркета — швейцарця, закоханого в природу України та її народ.

Згодом Харків став місцем виходу таких періодичних видань, як «Украин­ский журнал» (1823—1825), «Харьковская муза», «Украинский музыкальный журнал», «Утренняя звезда» та ін. У 1834 р. тут було видано українською мовою «Малоросійські повісті» Г. Квітки-Основ'яненка, батька української прози. Як директор і режисер місцевого професійного театру, він додав до його реперту­ару свої невмирущі твори: «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волосний писар». Вивченню й популяризації української народ­нопісенної творчості присвятили свої праці М. Костомаров, І. Срезнєвський. Три збірки українських народних пісень видав перший ректор Київського уні­верситету, відкритого 1834 p., M. Максимович. У 20—40-х роках XIX ст. сту­денти О. Метлинський, П. Боровиковський, А. Корсун та інші створили гурток «харківських романтиків». У своїх поезіях вони оспівували подвиги запорожців, козацький суспільний лад як ідеал соціальної справедливості.

У 80-х роках з'явився «самвидав» («захалявні книжечки») — «Кобзар» Т. Шевченка без цензурних купюр, твори П. Куліша, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Костомарова. Існував і «тамвидав» (заборонена література, видана за кордоном). Підраховано, що в 1882—1883 pp. підросійською Україною розійшлося 7200 примірників «самвидаву».

Однією з особливостей розвитку культури XIX ст. було переважання «антик­варних» досліджень української старовини, другою — сприйняття романтизму на українському ґрунті в російській редакції. Звідси й поява низки історичних творів російською мовою на теми славетного минулого Малоросії. У 1817 р. Ф. Глінка опублікував роман «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобож­денная Малороссия», у 1827—1833 pp. вийшли два романи І. Голоти. Залиши­лася в рукописі історична епопея П. Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии». Прихильник помірковано-монархічних поглядів, історик Д. Бантиш-Каменський у чотиритомній праці з історії України обстоював ідею автономного козацького самоуправління. Рішуче доводив правомірність само­стійного управління в Україні історик М. Маркевич (його п'ятитомна праця вийшла друком в 1842—1843 pp.).

До середини XIX ст. більшість літераторів сприймала історію українських земель, пісні та думи українців майже виключно як регіональну етнографічну екзотику. Перелом у цьому питанні пов'язаний із початком роботи (1842) «Ко­місії по розбору давніх актів» і виходом у 1856—1857 pp. «Записок о Южной Руси» П. Куліша, де переважав дослідницький ухил, приділялась увага вірогід­ності історичних джерел. Майже документально відтворені події червня 1663 р. в повісті П. Куліша «Чорна рада», де достовірно передано колорит епохи і наведено психологічно точні характеристики дійових осіб. Загалом автори іс­торичних творів XIX ст. намагалися всіляко дистанціюватися від політики, але все одно політичний чинник впливав на їхню роботу, найчастіше — негативно. До того ж визначальним стрижнем розвитку української історичної концепції став етико-релігійний принцип.

У першій чверті XIX ст. в Російській імперії склалася політико-ідеологічна формула трьох начал — «православ'я, самодержавство, народність». Зусилля­ми міністрів освіти О. Шишкова та С. Уварова ця тріада впроваджувалася як інструмент абсолютної монополії держави на все духовне життя окремого громадянина та суспільства загалом. Ще в настанові О. Шишкова для Ради Харківського університету (1825) ішлося, що народне виховання в імперії має бути, незалежно від різниці вірувань, лише російським, а всі інородці зобов'я­зані вивчати передусім історію та закони Російської держави. Закладена в цю триєдину формулу мета — перекинути місток через прірву між освіченими верствами суспільства та безграмотним селянством, створити з різних етно­сів політичну російську націю — так і не була реалізована через відсутність справжнього стрижня «народності».

На початку XIX ст. з'явилися наукові дослідження української мови, по­сібники з мовознавства, першим із них стала «Грамматика малороссийского наречия...» О. Павловського, що вийшла в Санкт-Петербурзі 1818 р. Пізніше спроби довести самобутність української мови робили І. Войцехович, І. Срезнєвський, а відомий байкар Л. Глібов організував «Товариство кохаючих рідну мову», куди увійшли О. Маркович, О. Лазаревський. М. Вербицький та інші ентузіасти. Однак серед більшості вчених переважала думка про непридатність української мови для використання в технічній, медичній, іншій спеціальній літературі, науці взагалі через відсутність української термінологічної лекси­ки. М. Костомаров, наприклад, заявляв: «Наша малорусская литература есть исключительно мужицкая» — тому нібито неможливо перекласти українською мовою ні В. Шекспіра, ні Дж. Байрона. М. Драгоманов назвав російську мову «рідною й природною» для української інтелігенції та українофілів-романтиків. Такі хибні висновки були спричинені реалізацією заходів царизму, розрахова­них на звуження сфери користування українською мовою. Згідно з Правилами 1870 р. «Про засоби до освіти інородців, що населяють Росію», всі етноси в імперії поділялися на такі категорії: народи, які вельми мато обрусіли; народи, які мешкають у районах, населених росіянами; народи, які достатньо обрусі­ли, тому навчати їх необхідно лише російською мовою. «Тимчасові правила про стягнення в Південно-західних губерніях» 1892 p.. розраховані саме на Україну, яка вважалася достатньо русифікованою, передбачати категоричну заборону викладання українською мовою під загрозою грошового штрафу або ув'язнення. Утім, у середині XIX ст. 98 % дітей у підросійській Україні взагалі не відвідували школу.

Лише окремі представники України мали змогу здобути фундаментальну освіту. Так, май­бутній директор Рішельєвського ліцею в Одесі І. Орлай у жовтні 1806 р. захистив у Тар­туському університеті (у 1802—1893 pp. — це Дерптський, потім аж до 1918 р. — Юріївський університет) докторську дисертацію з медицини. Навчався він також у Львівському, Пештському (Будапештському), Віденському, Петербурзькому університетах, у Кеніг­сберзі здобув звання доктора філософи. І. Орлай очолив 1821 р. Ніжинську гімназію ви­щих наук, листувався з Й. В. Ґете. У Тартуському університеті навчалися М. Закревський (1805—1871) — історик, фольклорист, етнограф, який жив у Таллінні, та учений, педагог, громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства М. Гулак (1821—1899). Першим українським професором цього університету став славіст 0. Котляревський (1837—1881). Навчався у Тарту також майбутній історик, політичний діяч, один з ініціаторів створен­ня Української Академії наук та Національної бібліотеки, М. Василенко (1866—1925). Високоосвічененими українцями були голова Чернігівської повітової земської управи О. Тищинський (1835—1896), піонер розробки покладів залізної руди в Криворіжжі архе­олог 0. Поль (1832—1890), майбутній академік, філософ, правознавець Б. Кістяківський (1868—1920), енциклопедист, фізик, етнограф, письменник — брат Лесі Українки М. Ко­сач (1869—1903) та ін.

Кінець XIX ст. відзначився відкриттям краєзнавчих, етнографічних, цер­ковних, церковно-археологічних музеїв, експозиції яких мали сприяти не лише русифікації, а й формуванню уявлення про меншовартість українців, створен­ню образу безтурботної нації, яка проводить час у співах і танцях.

У 1888 р. пам'ятник Богдану Хмельницькому після довгого перебування біля дверей поліцейської дільниці (скульптор О. Мікешин привласнив собі мідь, що призначалася для оздоблення пам'ятника) було встановлено в Києві перед храмом Святої Софії.

Якщо до 1850 р. Київ був типово провінційним містом, то з другої по­ловини XIX ст. становище істотно змінилось. Ідея розбудови сучасного Ки­єва втілювалася за чотирма планами, розробка яких почалася з 1837 року. Згідно з ними відбулося злиття Верхнього міста з Печерськом, з'явилися ве­личні адміністративні споруди, хоча домінантами в місті лишалися собори та дзвіниці — творіння зодчих XVIII ст.: Й. Шеделя, С Ковніра, А. Квасова, І. Григоровича-Барського та ін. На жаль, було втрачено стиль українського бароко із властивою йому неповторною гармонією в розташуванні будинків у мальовничих ландшафтах, у поєднанні силуетів храмів із пластичними обриса­ми пагорбів та звивистими лініями струмків і річок. Уже в XX ст. сталася певна деестетизація образу Києва: водонапірні вежі, заводські димарі, елеватори по­рушували гармонію міського ландшафту та довколишньої природи.

На Заході посилена увага до України на початку XIX ст. виникла на ґрунті романтизації «козацького народу — дикого й безпосереднього». Такий під­хід позначився на творах Леруа де Флажа, К. Мольї-Брюна, X. Решберга, Н.-Л. Піссо та ін. У 1814 р. вийшла «Історія козаків» Г. Лезіра, де переважа­ло екзотико-захоплене милування Україною, а козацтво уподібнювалося тим козачим полкам російської армії, які після війни з Наполеоном стали страхо­вищем Європи. У 1819 р. спершу Дж. Байрон, потім В. Гюго створили поеми про І. Мазепу, пройняті духом козако- та мазепоманії, і такий підхід на деякий час став загальноєвропейською модою в літературі, живописі, музиці. Потім до цієї теми зверталися українські романтики 30-х років, тому в грудні 1830 р. письменник І. Розковшенко дотепно писав І. Срезнєвському: «Україна — дже­рело для романів у дусі Вальтера Скотта».

Чимало робилося в галузі краєзнавства. До цієї справи були залучені: Тим­часова комісія з розгляду давніх актів (археографічна), Комісія зі статистич­ного і природничо-історичного опису губерній Київського навчального округу (працювала в 1851—1864 pp. при Київському університеті ім. Святого Володи­мира). Крім того, збиранням історичних документів та матеріальних пам'яток займалися експедиція Імператорського Російського географічного товариства під керівництвом П. Чубинського (1869—1870-ті роки), Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства, 13 історичних наукових товариств, у тому числі три університетських. Низку краєзнавчих програм було реалізовано в шести губерніях України за сприяння губернських статистичних комітетів та архівних комісій.

Кульчицький