Досягнення і складнощі політики українізації

Причини і зміст українізації

Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-дер­жавного процесу шляхом утворення Союзу РСР супроводжувалися і діями більшовиків у національній політиці. Розбурханий в роки революції українсь­кий національно-визвольний рух постав реальним об'єктивним фактором, з існуванням якого повинна була рахуватися кому­ністична влада.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику "коренізації", що передбачала залучення представників корінних національностей у партійний аппарат і державні органи, застосу­вання національних мов у партійній, господарській роботі, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Більшовики всіляко намагалися довести, що головною метою нової національної політики є спри­яння розвиткові культур і мов колишніх пригнічених народів. Та на перший план державної влади виступило розширення соці­альної бази більшовиків за рахунок місцевого, корінного насе­лення. Так, у 1922 р. українці становили лише 23% членів КП(б)У.

Питома вага українців у складі державного апарату не переви­щувала 35%. Щоб забезпечити собі сприятливе ставлення місцевого населення, необхідно було надати партійним і державниць­ким структурам УСРР більш національного характеру.

Проте партійно-державний апарат, що складався з неукра­їнської чи зросійщеної верхівки, активно протидіяв політиці українізації, всіляко гальмував запровадження української мови. Так, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорії "боротьби двох культур", за якою "передова пролетарська російська культура" повинна була перемогти "відсталу, пов'язану з селянством українську". Втім, подібні шовіністичні ідеї, що маскувалися під гаслами "пролетарського інтернаціоналізму" і поділялися багатьма партійними функціонерами, політично були ще занадто передчасними.

В 1925 р. Емануїла Квірінга, що перебував на посаді гене­рального секретаря ЦК КП(б)У, замінив Лазар Каганович, який заходився по-чиновницькому ретельно втілювати в життя офі­ційний курс партії. За нього політика українізації набула найбільшого розмаху і досягла значних успіхів. Своєрідним форпостом посиленої українізації в 20-х роках став наркомат освіти, якому підпорядковувалися всі ділянки культури. Наркомом освіти в 1924— 1927 pp. був Олександр Шумський, а після його усунення-Ми-кола Скрипник.

Наслідки українізації

Результати українізації 20-х pp. були по-справжньому вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату з

1923 по 1927 pp. зросла з 35 до 54%. Частка корінної національ­ності серед членів КП(б)У в той же час зросла з 23 до 52%. Українська мова, незважаючи на опір противників українізації ("русотяпів"), перетворилася на основний засіб спілкування, мову офіційного діловодства та ОСВІТИ. У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мо­вою навчання. Розширювалася мережа у країнськомовної преси і видавництв: понад половину книжок, газет і журналів стали ви­давати українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася в школах командного складу, в червоноармійських частинах. Процес українізації охопив навіть регіони інших республік, де компактно проживали українці (Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися ук­раїнські школи, видавалися українські газети, працювало укра­їнське радіомовлення. Все це сприяло зростанню національної свідомості українського народу.

У тон же час здійснення політики українізації супроводжува­лося створенням найсприятливіших умов для національних меншин, що компактно проживали на території Радянської України. У жовтні 1924р. було утворено Молдавську автономну респуб­ліку. Проходив інтенсивний процес національно-територіального районування: було виділено 13 національних районів, існували сотні національних сільрад і містечкових рад, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, болгарською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть церковного життя, що було зумовлено діяльністю Української автокефальної (незалежної) православної цер­кви (УАПЦ). Вона офіційно виникла в жовтні 1921 р. на Всеук­раїнському православному соборі у Києві і очолювалася митро­политом Василем Липківським. Релігійна служба в ній відправ­лялася українською мовою, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилась до радянської влади і в умовах роз­гортання шаленої "атеїстичної пропаганди" була офіційно ліквідо­вана в 1930 р.