Досягнення і складнощі політики українізації

Причини і зміст українізації

Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення Союзу РСР супроводжувалися і діями більшовиків у національній політиці. Розбурханий в роки революції український національно-визвольний рух постав реальним об'єктивним фактором, з існуванням якого повинна була рахуватися комуністична влада.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику "коренізації", що передбачала залучення представників корінних національностей у партійний аппарат і державні органи, застосування національних мов у партійній, господарській роботі, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Більшовики всіляко намагалися довести, що головною метою нової національної політики є сприяння розвиткові культур і мов колишніх пригнічених народів. Та на перший план державної влади виступило розширення соціальної бази більшовиків за рахунок місцевого, корінного населення. Так, у 1922 р. українці становили лише 23% членів КП(б)У.

Питома вага українців у складі державного апарату не перевищувала 35%. Щоб забезпечити собі сприятливе ставлення місцевого населення, необхідно було надати партійним і державницьким структурам УСРР більш національного характеру.

Проте партійно-державний апарат, що складався з неукраїнської чи зросійщеної верхівки, активно протидіяв політиці українізації, всіляко гальмував запровадження української мови. Так, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорії "боротьби двох культур", за якою "передова пролетарська російська культура" повинна була перемогти "відсталу, пов'язану з селянством українську". Втім, подібні шовіністичні ідеї, що маскувалися під гаслами "пролетарського інтернаціоналізму" і поділялися багатьма партійними функціонерами, політично були ще занадто передчасними.

В 1925 р. Емануїла Квірінга, що перебував на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У, замінив Лазар Каганович, який заходився по-чиновницькому ретельно втілювати в життя офіційний курс партії. За нього політика українізації набула найбільшого розмаху і досягла значних успіхів. Своєрідним форпостом посиленої українізації в 20-х роках став наркомат освіти, якому підпорядковувалися всі ділянки культури. Наркомом освіти в 1924— 1927 pp. був Олександр Шумський, а після його усунення-Ми-кола Скрипник.

Наслідки українізації

Результати українізації 20-х pp. були по-справжньому вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату з

1923 по 1927 pp. зросла з 35 до 54%. Частка корінної національності серед членів КП(б)У в той же час зросла з 23 до 52%. Українська мова, незважаючи на опір противників українізації ("русотяпів"), перетворилася на основний засіб спілкування, мову офіційного діловодства та ОСВІТИ. У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Розширювалася мережа у країнськомовної преси і видавництв: понад половину книжок, газет і журналів стали видавати українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася в школах командного складу, в червоноармійських частинах. Процес українізації охопив навіть регіони інших республік, де компактно проживали українці (Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Все це сприяло зростанню національної свідомості українського народу.

У тон же час здійснення політики українізації супроводжувалося створенням найсприятливіших умов для національних меншин, що компактно проживали на території Радянської України. У жовтні 1924р. було утворено Молдавську автономну республіку. Проходив інтенсивний процес національно-територіального районування: було виділено 13 національних районів, існували сотні національних сільрад і містечкових рад, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, болгарською, польською, татарською та іншими мовами навчання.

З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть церковного життя, що було зумовлено діяльністю Української автокефальної (незалежної) православної церкви (УАПЦ). Вона офіційно виникла в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському православному соборі у Києві і очолювалася митрополитом Василем Липківським. Релігійна служба в ній відправлялася українською мовою, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилась до радянської влади і в умовах розгортання шаленої "атеїстичної пропаганди" була офіційно ліквідована в 1930 р.