План
Вступ
1. Характеристика основних міграційних процесів Європи
2. Сучасна міграційна політика західних держав.
3. Положення, що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якої держави ЄС
4. Проблема спільного вироблення міграційної політики
5. Спільна міграційна політика ЄС в контексті Євро інтегральних устремлінь України
Список використаної літератури
Вступ
Початок ХХІ ст. в Європі відзначається двома основними демографічними тенденціями: зростанням кількості країн, де зменшується кількість місцевого населення, і зростанням кількості країн з позитивним міграційним балансом. У результаті цього в багатьох випадках розмір міграційного сальдо визначає рівень зростання чи зменшення населення в тій чи іншій країні. Так, на 2003 р. зростання населення тільки за рахунок імміграції спостерігалось в Австрії, Чехії, Італії, Німеччині, Греції, Словенії та Словаччині. Перспектива розширення Європейського Союзу і приєднання десяти нових членів (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Словенія)
з 1 травня 2004 р. викликала занепокоєння щодо різкого зростання міграційних потоків з нових країн – членів ЄС до країн Західної Європи. Після тривалих дискусій було виокремлено кілька причин, які унеможливлювали масову імміграцію до старих країн – членів ЄС. По-перше, як зазначалось, найбільша імміграційна хвиля до країн Західної Європи вже відбулась, і тепер міграційний тиск буде перенесений на нових країн – членів ЄС.
Статистика 2003 р. показала позитивний міграційний баланс у Чехії, Словаччині, Словенії та Угорщині. По-друге, більшість старих країн – членів ЄС запроваджували “перехідний період” для громадян нових країн, що передбачав обмеження свободи пересування на їх територіях протягом 7 років. Після розширення Велика Британія, Швеція та Ірландія відкрили робітникам з 8 нових країн – членів ЄС доступ до своїх ринків праці. Австрія, Італія, Нідерланди і Португалія хоча й залишили попередній імміграційний режим, але запровадили квоти для робітників з нових країн – членів ЄС. По-третє, передбачалось зменшення економічного підґрунтя для еміграції в результаті різкого зростання рівня життя в нових країнах-членах ЄС після розширення. Нарешті, аналіз демографічного потенціалу нових країн – членів ЄС свідчив, що вони не можуть бути джерелом масової еміграції до країн Західної Європи в довготривалій перспективі через невпинні процеси старіння місцевого населення та його скорочення. Зважаючи на запроваджені обмеження, спостерігаються значні міграційні потоки з Центральної та Східної Європи до старих країн – членів ЄС. Уже за перший рік після розширення Велика Британія прийняла 175 тис. працівників з 8 країн, що приєдналися, Ірландія – 85 тис., Швеція – біля 22 тис. Навіть на території Німеччини у 2004 р. працювали 500 тис. робітників з 8 нових країн – членів ЄС. Наявність значної кількості працівників з нових країн – членів ЄС у 15 країнах Західної Європи, особливо в тих країнах, де діє перехідний період, свідчить про велику потребу в робочій силі з Центральної та Східної Європи.
На сьогодні не існує єдиної, добре відпрацьованої й загальновизнаної міжнародно-правової бази для врегулювання проблем міжнародної трудової міграції, незважаючи на наявність паспортних та імміграційних законів і значного періоду роботи МОП щодо встановлення норм трудових відносин. Однак діє чітка тенденція досягнення правового врегулювання кадрового аспекту міжнародних угод.
Комісія Європейського Співтовариства запропонувала Раді Європи узгодити політику надання пільгового торговельного режиму країнам, в яких забезпечується дотримання трудових норм, у т. ч. 48-годинного робочого тижня, мінімального віку у 14 років для прийому на роботу, охорони здоров’я працюючих дітей і рівних можливостей працевлаштування незалежно від статі, раси та віросповідання
Характеристика основних міграційних процесів Європи
До середини 80-х років держави Європейського Союзу досить спрощено регламентували питання імміграції. Однак до початку 90-х років у зв'язку з відомими соціально-економічними процесами в країнах колишнього соціалістичного табору становище принципово змінилося. Потоки іммігрантів у розвинені західноєвропейські країни прийняли масовий характер, це викликало серйозну стурбованість громадськості та політичного керівництва країн Співтовариства.
У цьому зв'язку, у країнах ЄС з усією гостротою встало питання щодо можливих наслідків цього процесу для їх ринку робочої сили. Усвідомлюючи можливість появи серйозних диспропорцій у використанні трудових ресурсів у випадку об'єднання національних економік, уряди країн ЄС обговорюють питання про припинення або значне обмеження використання праці іммігрантів. На введення найсуворіших обмежень наполягають у першу чергу влади Німеччини, Франції та Великобританії, де проживає до 90 відсотків переселенців. Особливу наполегливість виявляє Німеччина, перед якою стоїть задача працевлаштування етнічних німців, що прибувають з Східної Європи і з колишнього СРСР, а також зниження безробіття на сході країни.
Фахівці імміграційних відомств держав-членів ЄС проаналізували також наслідки подій в Югославії, громадяни якої дотепер продовжують залишати батьківщину, а також проблеми, пов’язані з албанськими біженцями. В узагальнених документах і записках парламентами і урядами країн ЄС була зроблена спроба дати прогноз розвитку подібних процесів на континенті і визначити наслідки можливих аналогічних подій в державах Східної і Центральної Європи, у тому числі і у країнах СНД. На думку експертів, очікувана хвиля імміграції населення з цього регіону представляє серйозну загрозу політичній стабільності і досягнутому рівню добробуту Заходу.
До того ж ситуація загострюється тим, що до кінця 80-х років загальна чисельність іммігрантів у країнах ЄС перевищила 12 млн. чоловік, а реальні темпи росту ВВП сповільнилася до 1-1,5 % на рік.
Тому питання про перегляд основних принципів імміграційної політики західноєвропейських держав вимагає негайного розв'язання. Аналогічний підхід, на думку ряду західних експертів, необхідний при розгляді нових конституційних положень про надання захисту по політичних мотивах.
До причин, що обумовили необхідність істотних змін в імміграційній політиці країн ЄС варто прирахувати і те, що досить недвозначно було виражено ексканцлером ФРН Г. Колем: «Проблема імміграції виросла до такого масштабу, що може зробити серйозний стримуючий вплив на весь процес західноєвропейської інтеграції».
Подібні побоювання висловив і колишній прем'єр-міністр Великобританії Д. Мейджор на зустрічі глав європейських держав у Люксембурзі: «Імміграція - як легальна, так і нелегальна вийшла на 1-ше місце в політичній повістці країн ЄС».
Зміст цих заяв стає ясним, якщо взяти до уваги, що процес вільного переміщення капіталів і технологій, як це і передбачалося провідними західними економістами, викликав інший процес - модернізації виробництв у більшості країн ЄС. Внаслідок цього на європейському ринку праці став поступово наростати надлишок робочої сили. Це приводить до росту соціальної напруженості у суспільстві, антиіммігрантським настроям і як наслідок, екстремістським проявам і расовим переслідуванням.
Аналіз професійного складу осіб, клопотання яких були задовільні, показує, що переважна більшість являє собою кваліфіковану робочу силу, тобто вчені та інженерно-технічні працівники. Великі компанії, дослідницькі інститути, концерни та інші виступають з клопотанням про оформлення їм в’їзних віз, максимально скорочуючи процедуру розгляду відповідних заяв. Значно спрощені імміграційні вимоги у відношенні «ключових робочих», до яких відносяться особи, що володіють технічними або спеціальними знаннями і досвідом. У цьому диференційованому підході виражається чисто прагматичний інтерес західних країн, спроба витягти максимум вигоди, на рубежі тисячоріч відбираючи потрібні кадри в загальному імміграційному потоці.
Особливу зацікавленість у цьому виявляє Німеччина, яка хотіла б грати ведучу роль в управлінні міграційними процесами в регіоні. Це явно не влаштовує інші країни. Висунутий колишнім президентом Франції Ф. Мітераном на європейській конференції з міграційних процесів проект передбачає вирішення проблем міграції в інтересах усього загальноєвропейського простору, причому міжнародні-правові основи регулювання в цій сфері повинні бути вироблені в ході проведення форумів ОБСЄ. Принципове рішення, закладене в цьому проекті, досить просто: гармонізація імміграційної політики і виробітка єдиного підходу по регулюванню потоків іммігрантів при врахуванні інтересів усіх держав Співтовариства, тобто своєрідне квотування розподілу висококваліфікованих кадрів з Східної Європи, України та інших країн СНД.
Таким чином Франція має на меті не дати Німеччині скористатися перевагою географічної близькості з країнами Східної та Центральної Європи і стати «першим міграційним фільтром», отримавши тим самим значної економічної і політичної переваги. Зокрема, німецькі підприємці, одержуючи доступ до більш дешевої кваліфікованої робочої сили, виграють у конкурентній боротьбі, наприклад, з тією ж Францією.
В цілому імміграційна політика країн ЄС, незважаючи на деякі розходження і національні особливості, характеризується в даний час наступними принципами: проведенням політики по обмеженню в'їзду в країну низько кваліфікованої робочої сили, боротьбою з нелегальною імміграцією, проведенням політики рееміграції.
Однією з основ у системі безпеки, що компенсують керування внутрішніх меж ЄС (як це передбачається Шенгенською угодою), поряд із створенням Європола і Шенгенської інформаційної системи (СІС), є уніфікація національних правових норм країн Співтовариства у відношенні іноземців, які знаходяться на їх території. Зазначена проблема була предметом серйозного аналізу в рамках ЄС, а ухвалення рішення по ним відбувалося в контексті Шенгенської, а пізніше і Маастрихтської угоди.
Важливим кроком у регулюванні імміграційної політики є підписана наприкінці 1990 року в Дубліні дванадцятьма країнами ЄС Конвенція про право притулку та поводження з біженцями (Дублінська конвенція). Вона являє собою першу міжнародну угоду, яка дає біженцю певні гарантії того, що його заява повинна бути розглянута владою тієї держави, куди він її направляє. Для біженців, які проникли на територію ЄС нелегально, компетентною являється країна первинного в'їзду. Це правило не діє в тому випадку, якщо біженець перебував раніше в іншій державі ЄС і там подавав клопотання про надання притулку.
Конвенція регламентує також правила розгляду та обробки заяв про надання захисту, однозначно визначаючи, що ті хто звертається мають право подавати заяву тільки в одній з країн, які підписали Конвенцію. Біженці одержують можливість самостійно визначати бажану країну притулку на всьому просторі Співтовариства.
Крім Дублінської конвенції в регіоні діє також Конвенція про перетинання зовнішніх кордонів, яка передбачає координацію по питанню видачі віз і накладення санкцій на осіб, які нелегально перевозять людей, та не мають необхідних супровідних документів.
Однак проблема перебуває в тому, що наявна міжнародна-правова база не відповідає сформованим у цьому регіоні реаліям. Внаслідок цього багато держав - членів ЄС починають односторонні заходи відносно жорсткості національних законів про імміграцію та надання захисту, це привело до окремих, але дуже істотних невідповідностей із раніше прийнятими міжнародними актами. Наприклад, через розходження в принципах, які застосовуються у країнах Співтовариства, та сама особа, що звернулася з клопотанням про надання притулку, в одній із цих країн може бути визнаною біженцем, а в іншій їй в цьому буде відмовлено. Через значні розбіжності в законодавствах з питань в'їзду і перебування іноземців після скасування прикордонного контролю всередині ЄС виникли додаткові складності по регулюванню в'їзду-виїзду. Без виробітки єдиного підходу при видачі віз будь-які суворі міри імміграційного контролю однієї з країн можуть бути обійдені шляхом в'їзду на територію ЄС через країну з більш сприятливим режимом в її межах. Зокрема, до таких країн можливо віднести, наприклад, Австрію, яка в силу історичних причин, тісних економічних, політичних, культурних і інших зв'язків має безвізовий в'їзд з деякими колишніми соціалістичними державами - Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Таким чином, у іноземців є можливості безперешкодного проникнення на територію ЄС через Австрійську Республіку.
На думку експертної ради країн ЄС, найбільш ефективним і універсальним методом регулювання потоку біженців та іммігрантів являється введення уніфікованих в’їзних документів для всіх держав регіону. Це питання і стало ключовим пунктом Шенгенської угоди. Система заходів для «ефективного прикордонного контролю і вибіркового обмеження імміграції», названа «політикою контрольованої імміграції», та була схвалена всіма країнами-членами Шенгенської групи у якості бази для спільних дій.
Під політикою «контрольованої імміграції» мається на увазі: гармонізація і розроблення єдиного поняття політичного притулку, а також норм і правил його надання; узгодження законодавств країн ЄС стосовно до іноземців взагалі, і до економічних, етнічних і інших міграцій зокрема; визначення квот на робочі місця для робочих мігрантів: уніфікація візової політики як у відношенні вільного пересування в межах ЄС країн-учасниць, так і в'їзду на територію держав Співтовариства та пересування в її межах громадян третіх країн. Протоколи Шенгенської Угоди передбачають ряд заходів для координації дій у цій області.
Водночас нинішня концепція імміграційної політики ЄС все частіше зазнає критики. У Европарламенті серед представників лівих партій існує думка, що розроблені заходи, виключають можливість проникнення потенційного біженця в країну передбачуваного притулку. Вони вважають, що необхідним є перегляд деяких положень, а можливо їх повне скасування. Але ця думка не знаходить широкої підтримки серед парламентаріїв.
У цьому зв'язку певний інтерес представляють результати аналізу демографічної ситуації в країнах Західної Європи, що свідчать про те, що держави Співтовариства потребують постійного притоку іммігрантів. Європейці тепер живуть довше і мають менше дітей, в наслідок чого тягар утримання старих лягає на більш молоде покоління. Крім того, на думку американських дослідників Європа могла б прийняти значно більше переселенців. Наприклад, у країнах ЄС усього лише 2,3 % складають іноземці, у той час як у США – 3,7 %. Але навряд ці доводи приведуть до змін в імміграційній політиці західноєвропейських країн, оскільки страх перед негативними наслідками масової імміграції, особливо зі Сходу, у даний час значно сильніше, ніж розуміння необхідності постійного притоку визначеної кількості іммігрантів.
Зовнішня трудова міграція відноситься до одного з видів міжнародної міграції населення, яка характеризується переміщенням робочої сили, як правило, з менш розвинутих економічно в більш розвинуті країни на тимчасову роботу з наступним поверненням на батьківщину.
