Незважаючи на те, що уряд кожної країни суверенний у своєму праві визначати напрямки і цілі міграційної політики, при розробці комплексу заходів, які регулюють процеси зовнішньої трудової міграції, доцільно притримуватися визначених правових стандартів, закріплених у документах міжнародних організацій.
Ратифікуючи міжнародні конвенції країни, які регламентують процес трудової міграції, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, яке має важливе значення як для самої країни з погляду її інтеграції у світове співтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотно розширюються.
Вивчення та використання відповідних правових документів міжнародних організацій має велике значення стосовно українського законодавства, оскільки при формуванні національної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бути враховані вимоги міжнародних конвенцій.
У самому загальному виді зміст міграційної політики визначається економічними, політичними і соціальними задачами, які стоять перед країнами. Водночас вироблення мети, концепцій і засобів міграційної політики носить територіально-диференційований характер, що випливає, у першу чергу, із положення країн стосовно спрямованості потоку трудових мігрантів. При цьому міграційна політика країн імпортерів і країн-експортерів робочої сили має значні розходження.
Як правило, міжнародна міграція виникає при наявності значного контрасту в рівнях економічного розвитку і темпах природного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Тому географічними центрами імміграції є найбільше економічно розвинуті країни, такі, як США. Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни, де у зв'язку з бурхливим економічним ростом у результаті високих прибутків від продажу нафти спостерігаються масові імміграції робочої сили (Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати).
Мета імміграційної політики може бути розглянутою в трьох аспектах: забезпечення захисту національної економіки від небажаного притоку трудових мігрантів як по масштабах, так і по якісному складу; рішення найбільше гострих проблем в області зайнятості населення в середині країни, що приймає, за рахунок гнучкого регулювання чисельності іноземної робочої сили («експорт» безробіття); раціональне використання прибуваючих у країну трудових мігрантів в економічних і політичних інтересах країни-імпортера.
При виборі концепції міграційної політики велике значення мають національно-історичні особливості країни. Так, уряди країн Європейського співтовариства, ставлячи своєю метою створення єдиного, міжнародного ринку робочої сили, виходять із концепції інтеграції. Для політики Сполучених Штатів Америки, Канади або Австралії більш типовою є концепція асиміляції, або натуралізації, тому що масовий приїзд іноземної робочої сили в цих державах в основному збігався з процесом формування нації. Очевидно, що дана концепція не відповідала умовам Західної Європи з її історично сформованими націями і високою густотою населення.
Незважаючи на очевидні «вигоди» для підприємців країн, приймаючих у сучасних умовах концепцію ротації, вона не може претендувати на офіційне визнання урядами країн ЄС, тому що її відрито недемократичні та адміністративні принципи суперечать ідеям інтеграції Західної Європи.
На прикладі Німеччини розглянемо, яким способом ідея інтеграції прийшла на зміну широко поширеній концепції ротації іноземної робочої сили. Як показало соціологічне дослідження, проведене науково-дослідним інститутом ім. Ф. Еберта в 1994 р. у Німеччині, серед більшості обстежених груп робітників-іммігрантів частка осіб, що не планують повернення на батьківщину, досить висока і коливається в межах 6,7 – 40,1 %.
Таким чином, у середньому кожний четвертий мігрант у Німеччині припускає залишитися в країні перебування. При цьому, як відзначають західноєвропейські дослідники, частка мігрантів, яка не планувала повернення на батьківщину, продовжує зростати не тільки в Німеччині, але й у ряді інших країн Співтовариства.
Зросла кількість довгостроково працюючих у Німеччині (до 1990 р. у країні 52% мігрантів проживали понад 8 років) це сприяло тому, що підприємці стали розуміти переваги використання на виробництві того самого контингенту мігрантів: робітники звикають до специфіки підприємства, у підсумку підприємець економить на тому, що їх не потрібно наново навчати і вводити в курс справи[ ]. Поступово все більше політиків і економістів стали приходити до думки, що використання праці іноземних робітників не відноситься до числа тільки тимчасового явища, пов'язаного з напруженим становищем на ринку праці і що в разі потреби робітників нелегко буде відправити на батьківщину.
Створення ЄС стало якісно новим етапом, який характеризується більш глибоким проникненням держави в проблеми міжнародної міграції, зростанням ролі міждержавних органів, що контролюють діяльність національних урядів. У співвідношенні міжнародної міграції регулююча функція міждержавних органів виражається в цілеспрямованому впливі не тільки на обсяги, але і на національно-державний склад залучаємо робочої сили.
Розширення числа країн-учасниць ЄС приводило до все більшого поширення тенденції до інтеграції. У кінці кінців перемогла концепція інтеграції робочої сили, яка не передбачає жорстких термінів перебування трудових мігрантів в країні приймання, припускається возз'єднання їх з сім'єю, залишає за ним певні права, полегшує адаптацію в нових соціальних умовах.
В основі практичних рішень Ради ЄС з питань трудової міграції лежить ідея про те, що масштаби імміграції повинні визначатися не чисельністю робочих на ринку праці, які шукають роботу, а реальними потребами національної економіки у робочій силі.
В даний час у рамках загального ринку робочої сили країн ЄС міграційна політика формується під впливом двох визначальних чинників:
• розглянута в недавньому минулому як «тимчасове явище», робоча сила трудових мігрантів знайшла статус одного з важливих компонентів, що робить вплив на економіку, незалежно від стану господарської кон'юнктури в країнах-імпортерах;
• відбувається постійне збільшення середньої тривалості перебування мігрантів у країні, яка приймає робочу силу. Працюючий мігрант стає в більшій мірі довгостроковим жителем країни-імпортера, і сам змінює характер міждержавної трудової міграції.
Одночасно в міграційній політиці західноєвропейських країн намітилися значні зміни стосовно держав, що не є членами ЄС. У результаті дії довгострокових чинників економічного, соціального і політичного характеру у середині 70-х років сформувалася нова імміграційна політика у відношенні країн не членів ЄС, що виражалася в наступному:
- був заборонений необмежений в'їзд іноземної робочої сили з метою працевлаштування, у зв'язку з чим зросло значення якісних характеристик трудових мігранті;
- почалося розроблення заходів для скорочення чисельності мешкаючого в країнах-імпортерах іноземного населення;
- стали прийматися заходи для соціальної інтеграції давно мешкаючих у країні іммігрантів.
Основні причини різкої жорсткості імміграційної політики економічно розвинених країн пов'язані з економічним спадом, зростом чисельності робочих іммігрантів, які перебувають у країні, у тому числі і членів їх сімей, високою концентрацією іноземців у найбільших промислових центрах.
На фоні посилення тенденції до жорсткості імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами ЄС, особливо помітною стала зміна пріоритетів у поглядах на проблеми міграції серед країн-учасників Європейського співтовариства, яка відбулася у 80-ті роки. Саме в цей період стала втрачати свою актуальність суперечка про те, наскільки необхідно використовувати іноземну робочу силу в значних масштабах або краще взагалі від неї відмовитися. А у концепції міграційної політики все більше набуває значення принцип адаптації іммігрантів (не тільки робітників, але і членів їхніх сімей) до умов праці і життя в іншому соціальному і політичному середовищі країни-імпортера робочої сили.
Таким чином, у сучасній міграційній політиці формула «гуманізація імміграції», виражає собою новий підхід національних урядів і органів ЄС до проблем міграції іноземних робітників і їхніх сімей у відношенні країн-учасниць ЄС, поєднується з жорсткістю імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами Співдружності.
Визначення цілей і концепції міграційної політики є основою для розробки системи заходів або засобів, спрямованих на ефективне вирішення міграційних проблем, найбільше актуальних для сучасного етапу соціально-економічного розвитку. Класифікація засобів міграційної політики може здійснюватися по різноманітних критеріях: за їхнім утриманням (економічні, правові), за характером впливу на об'єкт управління (організаційні, адміністративні) і т.д..
Структура та ієрархія засобів здійснення міграційної політики має виражену національну специфіку, пов'язану з розмаїтістю конкретно-історичних, політичних, соціальних, економічних і т.п. умов розвитку країни. Водночас у комплексі застосовуваних різними країнами заходів можна виділити деякі характерні для більшості з них підходи до регулювання процесу зовнішньої трудової міграції.
Найважливішою метою імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого притоку іноземної робочої сили, держави імпортера робочої сили, тому широко застосовують заходи, направлені на запобігання імміграції і скорочення числа іноземної робочої сили в країні перебування.
До числа цих заходів відносяться:
1. Припинення несанкціонованого законодавством в'їзду в країну (нелегальної імміграції). Нелегальна імміграція одержала широке поширення практично у всіх країнах-імпортерах робочої сили. Наприклад, у США, за різними оцінками, проживає біля 13 млн. незареєстрованих мігрантів.
Для боротьби з нелегальною імміграцією широко застосовується метод депортації та інтернування іноземців, які незаконно проникли в країну. Так, у США в 1994 році було прийнято президентське розпорядження №12473 про створення для незаконно прибулих іноземних таборів, куди вони повинні бути інтерновані. На дану акцію з державного бюджету було асигновано 8 млн. 262 тис. доларів для будівництва десяти таборів, розрахованих у цілому на 200 тис. осіб. Подібна депортація «нелегалів» проводилася аж до 1986 р., коли був прийнятий імміграційний закон «Симпсона».
Положення нового законодавства є взаємодоповнюючими: надання права на легалізацію частини незаконних іммігрантів супроводжується обмеженням нової нелегальної імміграції. Даний закон ввів санкції проти підприємців, які укривають нелегальних іммігрантів - у вигляді штрафу в розмірі від 250 до 10 тис. доларів або тюремного ув'язнення на термін до 6 місяців.
Здійснюються заходи для зміцнення Служби імміграції і натуралізації (СІН) з метою забезпечення більш жорсткої охорони кордону. У 1994 р. уряд США приступив до здійснення програми, вартістю 550 млн. доларів, яка передбачає установку нових систем радарного і телевізійного спостереження на деяких ділянках кордону з Мексикою, збільшене число прикордонників.
Одночасно з посиленням політики стосовно нелегальних іммігрантів, законодавство США передбачає право на легалізацію для частини іноземців, це є гуманним актом і свідчить про демократичні тенденції в здійсненні сучасної імміграційної політики. Враховуючи інтереси великого агробізнесу, був зроблений виняток для сезонних сільськогосподарських робітників. Легалізованими також вважалися ті іноземці, що могли підтвердити документально, що вони проробили в США біля - 90 днів і прожили безвиїзно не менше 180 днів.
В даний час легалізації незареєстрованих іммігрантів у США перешкоджає довгий ряд бюрократичних перепон: одержання дозволу на конкретну трудову діяльність, розгляд клопотань про надання пільг, тяганина з судовим розглядом, затримки з встановленням квот, засвідчення про знання англійської мови та американського законодавства.
У Великобританії відповідно до цілого ряду законів про імміграцію державі були надані більш широкі повноваження по депортації і виселенню незаконно прибулих у країну мігрантів. Депортації, відповідно до британського законодавства, підлягають всі особи, якщо їх присутність розглядається яка «не є сприятливою суспільному добробуту». Особи, що вважаються нелегальними іммігрантами, можуть бути виселені в будь-який час і без зайвої бюрократичної тяганини.
Спроби ввести різні форми імміграційного контролю розпочинають не тільки промислові центри Півночі. Аналогічним способом діють і «країни, що недавно встали на шлях промислового розвитку». Наприклад, у 80-ті роки відбулося посилення імміграційних процедур стосовно нелегальних іммігрантів у країнах Перської затоки: збільшилося число відмов у проханнях про видачу дозволу на роботу, підсилилися поліцейські заходи проти іноземців, яки не мають належних документів, значно виросли масштаби депортації.
Метод депортації широко застосовується і у Нігерії. У період економічного підйому нігерійська влада мирилися з присутністю у країні великої кількості нелегальних іммігрантів (точніше, що стали нелегальними після закінчення 90-денного терміну безвізового перебування в країні). Однак спад в економіці на початку 80-х років змусив уряд Нігерії посилити свій імміграційний контроль і здійснити масову висилку нелегальних іммігрантів, це торкнулося більш 2 млн. осіб.
Крім методів прямого впливу на скорочення чисельності нелегальних іммігрантів, до яких відноситься депортація і судове переслідування іноземців, які незаконно знаходяться в країні перебування, імміграційне законодавство містить також заходи впливу, що мають відношення до наймачів, використовуючих працю нелегальних іммігрантів, у виді штрафних і судових санкцій. Подібні міри широко практикуються в Нідерландах, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі та ін. країнах.
Наприклад, відповідно до бельгійського законодавства, наймач, який використовує працю неофіційних мігрантів, повинен крім штрафу в 500 тис. бельгійських франків оплатити витрати по відправленню іммігранта та членів його сім'ї на батьківщину. Крім того, у судовому порядку може бути закрита вся або частина компанії наймача. У Німеччині сума штрафу з іноземця, що працює без дозволу, складає від 500 до 1000 марок. Одночасно з цим з власника підприємства, що використовує працю незареєстрованих іноземців, стягується штраф у розмірі 5 тис. марок.
Особливо суворі заходи приймаються стосовно посередників, які займається постачанням нелегальних іммігрантів. Так, французьким законодавством за такий злочин передбачене покарання позбавленням волі на термін від двох до п'ятьох років або накладання штрафу від 10 тис. до 200 тис. франків.
У якості одного з засобів здійснення обмежувальної імміграційної політики використовуються міри, спрямовані на скорочення чисельності іноземного населення, що перебуває в країнах-імпортерах.
Більшість країн-імпортерів робочої сили прийняли державні програми стимулювання репатріації офіційно зареєстрованих іноземців. На відміну від методу депортації і судового переслідування іммігрантів, заходи, спрямовані на стимулювання репатріації, не є чисто адміністративними, тут переважають економічні стимулятори.
Прийняті програми носять селективний характер, тому що розраховані на заохочення репатріації тільки визначених категорій іммігрантів, а саме: осіб, національності яких є небажаними для країни-імпортера; професій які не користуються попитом на національному ринку праці і т.п. Дані програми передбачають спільне будівництво засобами країн-імпортерів і експортерів робочої сили підприємств у країнах походження з використанням грошових заощаджень робітників-мігрантів. Результатом подібних заходів повинно було стати, з одного боку, уповільнення росту нової еміграції, а з іншого боку - забезпечення робітниками місць визначеної частини реемігрантів.
Прикладом такого співробітництва є Німеччина і Туреччина, які підписали двосторонню угоду про створення кооперативів розвитку, а в подальшому й акціонерних товариств із притягненням коштів працюючих у Німеччині турецьких громадян. У Нідерландах також розроблений державний проект, розрахований на стимулювання від'їзду іноземців із країни і забезпечення їх зайнятості на батьківщині, що передбачає надання кредитів робочим мігрантам, які бажають відкрити, власні невеликі підприємства на батьківщині. У рамках даної програми в Югославії був створений спеціальний фонд для фінансування зайнятості в економічно відсталих районах масової еміграції.
Закон про робітників-мігрантів, прийнятий в Австрії. Закон передбачає, зокрема, що гастарбайтери можуть бути прийняті на австрійські підприємства лише в тому випадку, якщо не постраждають інтереси австрійських робітників з погляду надання їм робочих місць і створення необхідних умов праці. Іноземцям може бути відмовлено в прийомі, якщо в тієї або іншій галузі економіки або в адміністративному районі вже зайняте велике число мігрантів.
Незважаючи на жорсткість імміграційного законодавства і посилення заходів, направлених на захист національних ринків робочої сили від притоку неконтрольованих потоків мігрантів країни імпортери постійно відчувають потребу в обмеженому притоці робочої сили визначеного кількісного і якісного складу. Відповідно до даної мети міграційної політики можна виділити заходи, направлені на регулювання чисельності і якісного складу прибуваючих трудових мігрантів.
Що стосується регулювання якісного складу прибуваючих мігрантів, в інтересах країни-імпортера, скорочення чисельності трудящих мігрантів у приймаючих країнах, супроводжується одночасним зростанням вимог до їхнього якісного складу. Регулювання складу прибуваючих мігрантів здійснюється за рахунок активного використання державою селективної функції міграції, за допомогою якої можна впливати на якісний склад населення і трудових ресурсів країни в необхідних напрямках у даний історичний період.
В імміграційній політиці країн спостерігається велике число різноманітних ознак, щодо яких регулюється якісний склад трудящих іммігрантів, а саме:
— наявність дефіцитної професії на національному ринку праці. Відповідно до американського законодавства 6 основних груп (преференцій) іммігрантів, які можуть розраховувати на першочергове одержання в’їзної візи, виділяються дві, що мають безпосереднє відношення до трудящих іммігрантів. До них відносяться: особи визначених професій, в яких є потреба на ринку праці США в даний момент; представники рідких професій; фахівці високого класу або наділені винятковим талантом; робітники (кваліфіковані і некваліфіковані), що претендують на вакансії, які не заповнюються громадянами США (як правило, це мало оплачувані, не престижні, важкі або шкідливі для здоров'я види робіт). Автори цього американського імміграційного законодавства вважають, що приплив висококваліфікованої робочої сили буде сприяти розвитку передових високотехнологічних галузей промисловості і тим самим збільшить конкурентноздатність американської продукції на міжнародному ринку;
— наявність освіти або кваліфікації, визнаної в країні імпортері. Про високі вимоги до якості прибуваючої робочої сили свідчить необхідність проходження процедури визнання наявних у мігранта документів про освіту або професійну підготовку.
Проблема порівнянності професійних дипломів виникла в зв'язку з посиленням міграцій кваліфікованих фахівців. Тому в Європейському співтоваристві було прийняте рішення, відповідно до якого, починаючи з 1991 р. на всій території ЄС признаються всі дипломи про вищу освіту, отримані в одній із країн-членів. Дипломи, отримані в третіх країнах (які не входять у ЄС), можуть бути визнані за умови, що їх власники як мінімум три роки працювали за даними дипломам в одній з країн ЄС. Для вирішення про остаточну порівнянність дипломів був вироблений ряд критеріїв, одним із яких, наприклад, є вимога одержати вищу освіту будь-якого типу протягом не менше 3 років. Крім цього, з недавнього часу діють секторальні директиви визнання дипломів, що включають докладний перелік професій і галузей, де дипломи признаються рівноцінними у всьому просторі ЄС, і де потрібно обов'язковий мінімум додаткового навчання.
