Політичні вчення доби Відродження

Відродження висунуло на перший план зовсім нові політичні проблеми, які виникли разом із розширенням раціонального мислення, розвитком нової структури суспіль­ства. Це були проблеми, пов'язані, по-перше, з новим баченням людини, рівня її свободи, прав і обов'язків, по-друге, із доступом до влади, оскільки розширювалося коло власни­ків, що приво­дило до збільшення кількості індивідів, які могли брати участь у прийнятті політичних рішень.

Найбільш відомим та видатним представником доби Відродження був італійський мислитель Ніколо Макіавеллі (1469–1527). Його найвідоміший політичний трактат – "Го­судар". Мислитель відокремлює політику від теологічних та релігійних уявлень. Політика – це лише автономна сторона людської діяльності, вона є втіленням людської волі в рамках необхідності. Політику визначає не бог чи мораль, а сама практика, природні за­кони життя та людська психологія.

Основу раціонального мислення заклав його видатний представник Френсіс Бекон. Він є ав­тором відомого твору "Нова Атлантида", який є соціальною утопією і в якому ми­слитель висловлює уявлення про оптимальний устрій суспільства. Соціально-політичні погляди Бекона є достатньо поміркованими. На острові під назвою Бенсалем (Нова Ат­лантида) існує поділ на багатих і бідних. Гро­мада острову підтримує розвиток ремесел і мореплавство. Виключне положення займає співтовариство вчених, яке має вирішальне слово у справах керівництва та управління суспільством. Що стосується моральних норм, то на острові засуджуються будь-які аморальні війни, які ве­дуть до порушення за­кону. Критичність соціальної утопії Бекона не спрямована проти панівних суспільних відносин, а лише на їх вдосконалення, очищення від негативних явищ, які супроводжу­вали розвиток нових капіталістичних виробничих відносин.

Вихідною для розвитку політичної думки Нового часу стала ідея природного права, під яким малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та роз­поряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можно­владців.

Голландський юрист, політичний мислитель та історик Гуго Гроцій був одним із тих вчених, хто намагався звільнити політичну думку від теології. Він визнає право божест­венне і право людське. Основою політичної доктрини Гроція є раціоналістичний світо­гляд. Вирішувати політичні конфлікти пови­нен розум. Він є верховним суддею, а не божественним провидінням.

Представником авторитарного напрямку політичної думки Нового часу був Томас Гоббс – англійський філософ. Основою його поглядів щодо суспільного устрою та вини­кнення держави є природна схильність людей шкодити один одному. Це витікає з їх пи­хатого самолюбства та з права всіх на все. Для того, щоб у суспільстві був порядок, окрім суспільного договору та згоди, має існувати суспільна влада, яка спрямовувала б дії людей та утримувала б їх у шорах. Єдиним шляхом, що веде до створення такої влади, згідно Гоббсу, є зречення людей від політичних і громадянських прав і передача їх одній особі чи групі осіб. Так Гоббс розуміє виникнення держави. Гоббс наділяє дер­жаву необмеженими повноваженнями. При цьому закони суспільства по­чинають вико­нувати роль законів природи. В цьому сенсі громадянські права становлять собою при­родні права, перенесені на державу. Оскільки природні права були необмежені, то є не­об­меженими і права держави, і обов'язковість громадянських законів. Гоббс виходить з того, що носій верховної влади (суверен) ніяким договором з народом не пов'язаний і тому не несе будь-якої відповідальності перед ним. Найкращою формою держав­ного правління він вважає монархію. Правитель-суверен повинен піклуватися про своїх під­даних, про розвиток держави в цілому. В цьому йому допомагають закони, їх обов'язко­вість гарантується державною владою. Водночас Гоббс повністю виключає будь-яку форму контролю верховної влади з боку суспільства. Суверену належать усі види влади і він стоїть вище законів, оскільки останні встановлені ним самим.

Зв'язки України із західноєвропейською культурою сприяли поширенню тут ідей гу­манізму. Серед представників цього напряму в політичній думці можна виокремити Юрія Котермака-Дрогобича і Станіслава Оріховського. Юрій Дрогобич висловлювався за змі­цнення сильної королівської влади, що обумовлює зверхність світської влади над церк­вою. Станіслав Оріховський вважав, що керування державою повинне здійснюватись методами переконання, владар пови­нен здобути повагу і любов підданих, бо без того він не може стати авторитетом і його влада буде слабкою.

Серед видатних мислителів козацько-гетьманського періоду виділяється Іван Ви­шенський. Церкву і суспільство в цілому він уявляв в образі заснованої на братерстві й рівності соборності. Лише дотримання принципу соборності й забезпечувало б рівність усіх людей як у церковно-релігійному, так і суспільно-політичному житті, усунення не­справедливості, гноблення, визиску і тира­нії. Одержавши владу від Бога, будь-який правитель не зможе користуватися нею на свій розсуд, свавільно, бо це є грубим пору­шенням божих настанов про рівність. Вишенський висту­пав за поширення освіти, пов'я­зував її і виховання народу з політичним та соціальним відродженням України.

Значне поширення в Україні освіти стало важливою умовою створення Києво-Моги­лянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східно­слов'янських зем­лях. Її засновником був Петро Могила. Він не виокремлював державу і суспільство один від од­ного. На його думку, держава виникає із необхідності забезпе­чення природних потреб людей на базі закону, наділяє громадян матеріальними бла­гами, організовує виховання, згуртовує та захищає людей. Як вважав Петро Могила, метою людського життя є діяльність у поєднанні з чеснотами.

Професорами Києво-Могилянської академії, які зробили значний внесок в українську політичну думку, були Феофан Прокопович і Стефан Яворський.

Феофан Прокопович вважав, що природним для людини є творити добро, це дар її природи, як і совість, що спонукає людину на це добро. Влада держави потрібна для охорони природного закону, закони потрібні, щоб не порушувати природних прав, а влада є силою, що гарантує їх виконання. Щоб цього досягти, народ через договір пе­редає свою волю правителю. Верховна влада у своїй діяльності повинна дотримуватися принципу загальної користі, опікуватися наро­дом, дбати про його добробут і безпеку. При цьому влада духовна має підпорядкуватися владі світській.

Стефан Яворський прагнув використати усе позитивне, що мали в собі католицизм і протес­тантизм, залишаючись на позиціях православ'я. Він стверджував про необхід­ність рівноправності співпраці церкви з державою для загальної користі.

Свідченням підвищення рівня політичної думки стали "Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорізького", укладені у квітні 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом та Військом Запорізьким. Основним пунктом Конституції Пилипа Орлика було проголошення незалежності України. Вона передбачала створення вищого органу – Ге­неральної Ради та об­межувала права та повноваження гетьмана. Без рішення генера­льної Ради гетьман мав право розглядати лише поточні питання, радитись при цьому з Генеральною старшиною. Україна по­винна була стати демократичною республікою з виборними законодавчим та виконавчим орга­нами. Конституція Пилипа Орлика була видатним досягненням політичної думки початку XVIII ст. Вона знаходилась у річищі те­нденцій політичного розвитку Європи того часу (зокрема це стосується розмежування світської та церковної влади). В деяких питаннях Конституція ви­переджала свій час, пе­редусім, у спробах утвердження домінування засад конституціоналізму і правопорядку над ідеєю абсолютної державності.