Зміст національного виховання

Головною метою національного виховання на сучасному етапі – передання молодому поколінню соціального досвіду, багатства, духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина України, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Концепція національного виховання визначає психолого-педагогічний аспект готовності педагога до здійснення виховної діяльності.

Принципи національного виховання — це керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного процесу. Основними принципами виховання є: Цілеспрямованість; зв'язок з життям; єдність свідомості і поведінки; виховання в праці; комплексний підхід; виховання особистості в колективі; поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів; повага до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього; індивідуальний підхід; наступність; єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості; народності; природовідповідності; культуровідповідності; гуманізації; демократизації; етнізації.

Самовиховання. Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних. Етапи педагогічного керівництва самовихованням учнів: а) підготовчий етап (переконання учнів у необхідності зайнятись самовихованням і в можливостях досягти бажаних результатів); б) допомога в складанні програми самовиховання і її реалізації; в) організація контролю за ходом самовиховання, який згодом переходить у самоконтроль. Прийоми самовиховання: самопереконання, самонавіювання само підбадьорювання, само заохочення, самоосуду і само покарання, самопримусу, само переключення.

Перевиховання. Перевиховання — це виховний процес, спрямований на подолання негативних якостей особистості учня, які сформувалися під впливом несприятливих умов виховання. Об'єкти процесу перевиховання: важковиховувані діти, які байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки, дисципліну; їм притаманні грубість, нечесність; педагогічне занедбані підлітки, які негативно ставляться до навчання й суспільне корисної діяльності; вони систематично порушують дисципліну й норми моралі; підлітки-правопорушники, які перебувають на обліку в службі у справах неповнолітніх або направляються до спеціальних навчальних закладів для їх виправлення у спеціальних умовах; неповнолітні злочинці — педагогічне занедбані підлітки та юнаки, які скоїли кримінальні злочини й за рішенням суду направлені до виховних колон їй на виправлення. Причини появи цих категорій неповнолітніх криються в недоліках та помилках сімейного виховання, в недоліках навчально-виховної роботи школи, негативному впливі на виховний процес вулиці, засобів масової інформації, кіно, детективної літератури та ін. Функції перевиховання: відновна, компенсуюча, стимулююча і виправна. Етапи перевиховання. На першому, підготовчому етапі детально вивчаються й аналізуються позитивні й негативні якості педагогічне занедбаного учня, умови, що сприяли їх появі та формуванню, визначаються шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання і зміст процесу перевиховання. На другому, початковому етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем. На третьому, переломному етапі триває реалізація програми перевиховання, але вже в умовах, коли підліток прийняв її, добровільно виконує свої обов'язки, виявляючи самостійність і активність. На останньому, заключному етапі перевиховання створюються умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання.

Вихованість школярів — показник ефективності і якості навчального процесу.

Рівні вихованості. Дуже низький рівень характеризується негативним досвідом поведінки, яка з труднощами виправляється під педагогічним впливом, самоорганізація і саморегуляція не розвинуті. Низький рівень характеризується слабким проявом позитивного, ще нестійкого досвіду поведінки, спостерігаються зриви, поведінка регулюється в основному вимогами старших і іншими зовнішніми стимулами, саморегуляція і самоорганізація інтуїтивні. Для середнього рівня властива стійка позитивна поведінка, наявність регуляції і саморегуляції, організації і самоорганізації, хоч активна позиція з відношення до діяльності і вчинків товаришів у класі ще не проявляється. Показником високого рівня є наявність стійкого і позитивного досвіду і поведінки, саморегуляції разом з прагненням до організації і регуляції діяльності поведінки інших людей, проявом активної позиції.

Основними показниками рівня вихованості школяра є: а) зовнішній вигляд, культура поведінки у школі і за її межами; б) громадська активність; в) самостійність у всіх видах діяльності; г) сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості; ґ) ставлення до навчання, інтерес до знань і усвідомлення їх ролі в своєму розвитку; д) залучення до національної та світової культури, мистецтва, літератури; е) фізичне здоров'я, потяг до занять фізичною культурою і спортом; є) працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.

Шляхи підвищення ефективності процесу виховання: Подолання формалізмуу виховній роботі (дроблення виховного процесу, гонитва за кількістю виховних впливів, відсталість форм виховного впливу, зовні показний характер виховної роботи). Вдосконалення процесу виховання шляхом: створення в школі морально-психологічної атмосфери поваги до знань; підбору раціонального змісту виховання; своєчасного проведення виховних заходів; використання різноманітних форм і методів виховного впливу, які імпонують віку учнів; підвищення емоційної насиченості виховних заходів; подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів.

Загальні методи виховання

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки. Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації. Засоби виховання — це здобутки матеріальної і духовної культури, форми і види виховної роботи.

Методи формування свідомості особистості й переконань. До них належать: а) словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, диспут); б) метод прикладу. Роз'яснення. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз'яснення підсилюють показом, наочним демонструванням. Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життєво важливу, а не надуману, формулювати запитання таким чином, щоб вони спонукали до розмови, спрямовувати розмову в конструктивне русло. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя і формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків. Підсумовуючи бесіду, учитель обґрунтовує раціональне вирішення обговорюваної проблеми, накреслює конкретну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми. Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у розглядуваних фактах, процесах учні відкривають невідомі для себе сторони. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати свої помилкові погляди і переконання. Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокійній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спонукав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомогти йому. Лекція відкриває для учня можливості живого спілкування з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питаннями, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції передусім залежить від особистих якостей лектора, який повинен мати належну теоретичну підготовку, добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів. Лекції читають головним чином у старших класах, зрідка — в середніх. Готуючись до них, важливо продумати побудову, переконливість доказів і аргументів, власну оцінку подій, фактів, явищ, прийоми зосередження уваги учнів. Лекція може мати епізодичний характер, належати до певного тематичного циклу або кінолекторію. Епізодична лекція дає уявлення про одне питання чи проблему і повинна бути позначена науковістю, повнотою, точністю викладу, доступністю термінології, насиченістю новою інформацією, емоційністю тощо. Читаючи лекцію, важливо вміти переходити до невимушеної розмови з аудиторією, враховуючи її вікові особливості, рівень загальної культури, обізнаність з проблемою, про яку йдеться в лекції. Це створює атмосферу співпраці, посилює вплив на думки, почуття, поведінку учнів. гострих тем. Цикл лекцій — низка лекцій, присвячених одній проблемі. Його обсяг залежить від характеру проблеми, складу слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливим є наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення найістотніших і найактуальніших для учнів моментів. Диспут — ефективний у вихованні передусім старшокласників. Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють учнів. Під час диспуту учні обстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів, розкриваються їх ерудиція, культура, темперамент, розвивається логічне мислення, вміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки. Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету життя, справжнє щастя, обов'язок людини перед суспільством. Можна обговорювати факти з життя класу, школи, літературний твір, газетну чи журнальну статтю. Обираючи тему диспуту, необхідно з'ясувати, наскільки учні обізнані з нею, їхні погляди і переконання з проблеми, що дискутується. Для цього слід дотримуватися таких правил: вільний обмін думками; в суперечці всі рівні; головне — факти, логіка, доказовість; некоректні жарти забороняються; гостре влучне слово схвалюється; говори, що думаєш, думай, що говориш. Приклад використовують передусім як самостійний метод виховання і як прийом при застосуванні інших методів. Як метод виховання приклад дає конкретні зразки наслідування і, отже, активно впливає на свідомість та поведінку школяра. Прикладом для виховання можуть бути педагоги, батьки, рідні й близькі люди, однокласники; історичні національні герої; літературні персонажі, діячі науки і культури; відомі політики, підприємці. Виховні функції прикладу різні: він може слугувати педагогу для конкретизації певного теоретичного положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; він є переконливим аргументом; приклад може спонукати до певного типу поведінки. Особливість виховного впливу прикладу в тому, що він діє своєю наочністю і конкретністю. І що ближчий і зрозуміліший учневі приклад, то більша його виховна сила. На негативні приклади у виховній роботі спираються, зокрема, тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ.

Прийоми виховання – розкриття наслідків дій; умовляння; приклад.

Методи організації діяльності і формування суспільної поведінки. Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправлення, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій.

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків. А. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Педагогічну вимогу висувають у прямій або опосередкованій формі. На початку роботи педагога з дитячим колективом, коли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимогою діяльність невідома їм, найефективнішою є пряма вимога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає заперечень. З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи позитивного ставлення до організованої педагогом діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги. Розрізняють три групи опосередкованих вимог. Перша пов'язана з виявом позитивного ставлення педагога до дій чи поведінки вихованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимоги другої групи не виявляють чіткого ставлення вихователя до діяльності дітей, але ґрунтуються на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву певних його моральних якостей (осуд, недовіра і погроза). Громадська думка — за своєю сутністю цей метод є колективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Громадська думка як метод виховання формується заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Вправляння як метод полягає у поступовому створенні умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки. У школі учень щодня вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Привчання як метод виховання ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя та діяльності школяра. Його виховна функція полягає в тому, що режим забезпечує постійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію людини, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу.

Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. Доручення підбирають з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові необхідних вихованцеві якостей. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість і значення для колективу й для себе. Доручення має бути п осильним для учня.. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому довести справу до кінця. Створення виховуючих ситуацій — важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолання недоліків.

Методи стимулювання діяльності та поведінки. Третя група методів виконує функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки й діяльності вихованців. До неї належать гра,змагання (творче суперництво), заохочення і покарання.

Змагання (творче суперництво) ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу. Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, — вічні, вони — пружина розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків. Воно організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, навчає перемагати. Практикують такі форми змагання: конкурси, олімпіади, фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки образотворчого мистецтва і технічної творчості, шкільні спартакіади, вікторини та ін. Педагогічне доцільно організоване змагання має відповідати таким вимогам: знання учнями його умов і регулярне підведення підсумків, залучення учнів до аналізу змагання і підведення підсумків; гласність змагання; наочне оформлення його процесу і результатів; матеріальне і моральне стимулювання. Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: похвала, подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи. Проте не будь-яке заохочення активізує процес виховання учнів, воно має виховну силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити позитивні зрушення в особистості учня, в його ставленні до навчання, праці, людей. Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому. Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовують такі покарання, як зауваження, осуд, усне зауваження (директора, його заступників, учителя, класного керівника), зауваження із записом у щоденнику, зниження оцінки за поведінку, догана за наказом директора школи, Найбільше покарання — виключення порушника зі школи. Застосовувати покарання слід обережно. Якщо учень усвідомив свою вину, покарання змушує його пережити почуття провини, збуджує докори сумління і прагнення змінити поведінку.

Ефективність методів заохочення і покарання підвищується за таких умов: заохочення і покарання мусять бути справедливими; до заохоченнь і покараннь не слід вдаватися часто; заохочення і покарання повинні бути гуманними.

Методи контролю та аналізу ефективності виховання: педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно- корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів.