Умови та механізм злочинного прояву

сутності мотиву є правильним і на сьогодні. З огляду на наведе­не вважаємо, що мотив, як належний до індивідуально-психо­логічного комплексу, що є безпосередньою причиною вчинення злочину, може також, але досить умовно, іменуватися причиною злочину, тому що крім нього спричинюючу роль виконують й інші елементи цього комплексу, насамперед: антисуспільна, суспільне небезпечна спрямованість особистості, яка значною мірою визначає криміногенну орієнтацію, мотивацію та форму­вання криміногенного мотиву. З тих самих міркувань, лише умовно — стосовно безпосереднього спонукання — не можна вважати мотив «вихідним моментом злочину», «початковою спонукальною причиною»¹, тому що поперед мотиву у спонукаль­ному процесі стоять потреби, інтереси, ставлення, які опредмечу-ються через мотив. Принагідно слід уточнити співвідношення між мотивом і сенсом. Сенс — це іншими словами мета, яка визна­чає для чого відбувається спонукання. Спонукання дійсно немож­ливе без участі сенсу. Мотив сприяє визначенню сенсу і тому мож­на погодитися, що у першого існує сенсоутворююча функція, але характеризувати «мотив в якості... сенсу... до злочину»², тобто ототожнювати їх не варто, у кожного з них своя роль і призначен­ня у спонукальному та загалом детермінаційному процесі.

Загальноособистісний підхід до визначення поняття мотиву спрямовується, насамперед, на з'ясування співвідношення між ним і поняттями особи та особистості, місця, яке займають моти­ви у структурі особистості. Та чи можуть останні слугувати її інте­гративним показником? Відоме поширене твердження, що за мотивами діяльності складається уявлення про особу: які моти­ви — така й особа, її особистість. Чи дійсно це так? Відповідно до цього питання нагадаємо, що існують вузьке і широке значення поняття мотивів. Досі розглядалося поняття мотиву у вузькому значенні, як спонукання до дії, що визначається опредмеченням потреби людини. У широкому значенні мотив — це стала осо-бистісна властивість, що тривалий період, а можливо й усе життя, визначає спрямованість діяльності особи у певних напрямах, пев-

¹ СавченкоА. В. Зазнач, праця. — С. 14-15.

² Там само. — С. 15.

10 7-223                                                                                     289

Глава?

них сферах життєдіяльності. Такі мотиви часто називають голов­ними або генеральними, вважається, що вони формуються з дитинства¹.

Подібне розуміння мотиву більш прийнятне для визначення змісту та спрямування мотивації. Воно близьке за своєю сутністю до категорій «ставлення», «установка», «ціннісна орієнтація» та майже не розмежовується з ними, крім того, що у мотива більш ви­разна спонукальна функція. Ці відмінності знаходяться більше у сфері термінології, ніж у сутності. Але й у такому широкому значенні мотив не може бути визнаний інтегрованим, типовим по­казником особистості. Мотиви так чи інакше, в усвідомленій чи не-усвідомленій формі, пов'язані зі свідомістю, з усім психологічним комплексом особистості, відображують спрямованість останньої, морально-психологічний образ особи. Через мотив у процесі моти­вації здійснюється оцінка предмета реалізації мотиву та пов'язаної з цим дії особи через соціальний зміст, що став здобутком особи у процесі засвоєння суспільних відносин. Звідси, очевидно, зрозу­міло, що мотиви, як і потреби, займаючи важливе конструктивне місце у спонукальному механізмі, не можуть бути інтегративним показником особистості, визнаватися її «ядром», оскільки самі, у першу чергу, знаходяться під значним впливом змісту особистості, її внутрішнього духовного світу². Таким чином, у наведеній формулі співвідношення: «мотиви» —>- «особистість» їх потрібно представи­ти наступним чином: «особистість» —>• «мотиви».

Далі розглянемо коротко поняття та значення категорії «моти­вація». Не дивлячись на деякі розбіжності у визначенні ЇЇ поняття, воно може бути зведено до двох основних варіантів згідно з якими мотивація — це: 1) сукупність або система психологічних детер­мінантів, що виконують роль внутрішньої причини злочину³; 2) процес виникнення, формування, розвитку, зміни мотивів, прийняття рішення вчинити злочин⁴. Цей процес має своє виник­нення, розвиток, спрямованість і припинення.

¹ АитоняпЮ. М. Зазнач, праця. — С. 107-108.

² Закалюк А. П. Зазнач, праця. — С. 34.

³ Кримінологія. Загальна та Особлива частина / За ред. І. М. Даньшипа. — С. 83.

¹ Криштальная мотивация / Подред. В. Н. Кудрявцева. — М., 1986. — С. 15; АнтонянЮ.М:
Зазнач, праця. — С. 107.                                                                                            _: •

290