Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

участю фахівців інших установ та навчальних закладів «Пияцтво та злочинність: історія, проблеми» (1989).

Після створення кафедри кримінології у Харківському юридич­ному інституті (нині — Національна юридич­на академія імені Ярослава Мудрого) тут, по­ряд із викладанням навчального курсу кримінології, у 70-80 роках XX ст. було роз­горнуто ряд кримінологічних досліджень під керівництвом І. М. Даньшина, результати яких знайшли відображення у його працях «Основні питання кримінально-правової охорони громадського порядку» (1973), «Злочинність: поняття і загальна характерис­тика, причини та умови» (1988). І. М. Дань­шин протягом кількох десятків років займає провідне місце серед українських криміно­логів. Він всебічно сприяв їхньому науковому зростанню, його можна вважати фундатором

повоєнної харківської школи кримінологів. Він особисто виявляє постійний інтерес до розвитку основних теоретичних проблем кримінології, зберігаючи їх традиційне розуміння та ведучи водно­час пошук нових підходів і закономірностей.

З приходом на кафедру кримінології Харківського юридичного інституту А. Ф. Зелінського, він зосередив увагу на вивченні ряду дискусійних та не­традиційних проблем злочинної діяльності, рецидиву злочинів, кримінальної психології, корисливої та агресивної поведінки. Згодом, після переїзду до Харкова, опублікував мо­нографії «Структура злочинної поведінки рецидивістів» (1979), «Рецидив злочинів: структура, зв'язки, прогнозування», «Реци­див злочинів і особа рецидивіста» (обидві — 1980), «Усвідомлюване та неусвідомлюва-не у злочинній поведінці» (1986). Майже всі наукові праці А. Ф. Зелінського спрямо- А. Ф. Зелітький вувалися на піднесення кримінології як само-

71

Глава 2

стійної науки, вивільнення її з-під впливу кримінального права, який, слід визнати, він подекуди перебільшено вбачав і там, де йо­го фактично не було. А. Ф. Зелінський тяжів до вирішення низки складних кримінологічних проблем, передусім щодо особи зло­чинця, на підставі положень споріднених наук, зокрема психології та патопсихології. Можливо, у своїх пошуках та висновках він не завжди досягав переконливості та всебічного розуміння, але це був чесний, допитливий вчений, вірний поборник кримінології, передчасна смерть якого стала тяжкою втратою для української кримінологічної науки.

Відновлення викладання кримінології та кримінологічних
досліджень на юридичному факультеті Київського державного
університету (нині — Національного університету імені Тара­
са Шевченка) пов'язано насамперед з ім'ям
І. К. Туркевич. З 1962 по 1997 рр. вона пройш­
ла шлях від аспірантки до професора кафед­
ри кримінального права і кримінології.
У 1968 р. захистила кандидатську дисертацію
«Розслідування і попередження хабарниц­
тва», у 1988 р. — докторську дисертацію
«Діяльність місцевих Рад народних депутатів
М^            Ли ^{по ПОПЄ}Р^ЄД^ЖЄННЮ злочинів та інших право-

ИгаШ^         ІН порушень». Вона стала автором та співавто-

^^^Нп.        1І| ром монографій «Спостережні комісії при

^НН^Нкь       ІН виконкомах місцевих Рад народних депу-

ІИЯНИіІІ      • татів і профілактика злочинності» (1977),

І. К Туркевич           «Криминологические проблеми профилак-

тики правонарушений молодежи» (1986),

«Правовьіе мерьі борьбьі с пьянством й алкоголизмом» (1987), «Предупреждение семейно-бьітовьіх правонарушений (1989) та ін. До останніх днів свого життя (2006 р.) вона виявляла турботу про розвиток кримінологічної теорії, виховання молодих науковців-кримінологів.

З початку 80-х років викладав кримінологію та вів криміно­логічні дослідження на кафедрі С. О. Єфремов. Він захистив кан­дидатську дисертацію «Кримінологічне значення конкретної життєвої ситуації при вчиненні умисних вбивств» (1984), опуб­лікував ряд наукових праць.

72