Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

ням пропозицій конструктивного порядку. Проте цього, як відомо, жодного разу не було зроблено. Навпаки, огульну критику, наві­шування ярликів було використано (а можливо, й спровоковано) для прийняття розгромних рішень. Все це дуже скидається на організовану хитромудру інтригу та провокацію, до яких Сталін та його оточення вдавалися досить часто.

Внаслідок наведеного розвиток кримінологічної науки і прак­тики в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, було відкинуто на багато десятиліть назад. Наступив майже 30-річний період, коли кримінологічні дослідження не проводилися, праці з кримінології не публікувалися, її викладання, навіть на юридич­них факультетах університетів, не велося. Кримінологія фактич­но перебувала під забороною, ЇЇ проблеми консервувалися. Рішен­ня влади щодо боротьби зі злочинністю приймалися без жодного кримінологічного обґрунтування, як, скажімо, горезвісна амністія весни 1953 р. Треба визнати, що навіть після відновлення у сере­дині 60-х років кримінологічних досліджень умови їх проведення, що існували у 20-х роках, значною мірою не було відтворено, а деякі з них не відтворено і нині.

Зрештою, наприкінці 50-х — початку 60-х років в історії Радян­ської держави настав період, який пов'язують із критикою культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС та початком так званої «хру-щовської відлиги». Серед суспільних інституцій, які пригнічува­лися культом особи та почали відновлюватися після його офіцій­ного розвінчання, була й кримінологічна наука. Підручники та інша література з кримінології, видані за радянських часів в 60-80-х роках XX ст., містять досить повну характеристику проце­су її відновлення на загальносоюзному рівні. Менш детальне висвітлення отримало здійснення цього процесу в Україні.

Перші та найбільш суттєві кроки у цьому напрямі в Україні на той час пов'язані з ім'ям професора П. П. Михайленка. Наприкінці 50-х років — він доктор наук з кримінального права та його історії — працював у Секторі держави і права АН УРСР, професо­ром Київського державного університету та з 1958 р. — за суміс­ництвом — начальником кафедри спеціальних дисциплін Київсь­кої вищої школи МВС СРСР. Маючи тісний зв'язок із практичною Діяльністю правоохоронних органів, він одним із перших зрозумів

61

Глава 2

необхідність повороту її у бік запобігання злочинам. На той час у центрі і на місцях з ініціативи партійних органів наполегливо порушувалося питання про необхідність залучення громадських організацій до цієї запобіжної діяльності, використання у ній громадського впливу. З результатами аналізу цієї діяльності та рекомендаціями щодо її розвитку П. П. Михайленко у 1959 р. спочатку виступив із доповіддю на Всесо­юзній науково-практичній конференції у Москві, а згодом опублікував брошуру «Новьіе формьі участия трудящихся в уп­равлений государством й укреплении социа-листического правопорядка» (1959). Фак­тично це була перша робота кримінологічного змісту, опублікова­на українським автором, до того ж у Москві, після початку 30-х років, і одна з перших у відновлюваній радянській криміно­логії загалом.

З 1960 р. П. П. Михайленко, працюючи заступником начальни­ка Київської вищої школи МВС із навчальної та наукової роботи, розгорнув у ній кримінологічні дослідження низки актуальних проблем. За їх результатами з'явилися публікації П. П. Михайлен-ка (у співавторстві з Й. А. Гельфандом) «ВопросьІ предупреждения преступлений органами милиции» (1963), а також «Предупрежде-ние преступлений — основа борьбьі за искоренение преступлений» (1964), яка стала широко відома в країні і за кордоном¹. Далі сліду­вали колективні збірки матеріалів за результатами керованих ним досліджень щодо стану в Україні рецидивної злочинності (1965), правопорушень неповнолітніх (1965, 1967), пияцтва як джерела

¹ Слід рішуче виступити проти наведення вказаної роботи як прикладу та й загальної оцінки написання у той час кримінологічних праць нібито «під досить визначене ідео­логічне замовлення — вироблення необхідних заходів для ліквідації злочинності в СРСР» (Кабанов П. А. Зазнач, праця. — С. 6). Оціночні судження у разі їх недостовірності згідно з законодавством України не тягнуть судової відповідальності. Однак для суджень про «ідео­логічне замовлення» потрібно мати хоч якісь аргументи, принаймні знати тодішні обстави­ни. Як «ідеологічні замовлення» схарактеризовано у працях П. П. Михайленка, зрозуміло з його подальшої трагічної долі, визначеної комуністичними ідеологами.

62