блем вивчення злочинності та її причин вольовими владними рішеннями було фактично зупинено. Більше того, ряд провідних кримінологів було піддано кримінальним репресіям і вислано до виправних таборів, де вони могли «вивчати злочинність» нібито із середини.
Наведені тут факти не є новиною, їх досить детально описано у радянській літературі 60-80-х років, а в незалежній Україні — у працях І. М. Даньшина. Проте справжні причини та політико-ідеологічні передумови фактично владного розгрому в Радянському Союзі на початку 30-х років кримінологічної науки і практики, на наш погляд, чітко і недвозначно ще досі не висвітлено, принаймні в працях українських авторів.
Із середини 60-х років, коли поновилися наукові розроблення у радянській кримінології, настійливо і послідовно провадилася думка, що причиною зазначених репресивних дій влади були методологічні, концептуальні збочення самих кримінологів, які не могли, мовляв, не викликати в ті часи відповідної реакції влади. В одній із перших кримінологічних праць 60-х років головним недоліком праці кримінологів 20-х років визнавалися «серйозні помилки та викривлення ідеологічного характеру»1. У підручнику «Криминология» 1976 р. про зазначені репресії зазначалося, що «причинами цього були серйозні методологічні помилки у ряді кримінологічних досліджень 20-х років, пов'язаних, в основному, із біологізацією причин злочинності»2. Критика з приводу «нео-ломброзіанських викривлень», «соціобіологічних збочень», «вульгарного біологізаторства» тощо у ряді нових праць була настільки гострою і наполегливо повторюваною, що складалося враження, ніби її автори і нині доводять свою «непримиренну позицію» та непричетність до подібних «ідеологічних збочень». Так, відомий російський кримінолог О. С. Шляпочніков, який за наукові праці 20-х років сам був підданий репресіям та пробув чимало в таборах, висвітлюючи у 1977 р. дослідження причин злочинності у 20-х роках, зробив на трьох сторінках тексту на адресу їхніх авторів півде-
1 ГерцензопА. А. Ввсдснис в совстскую криминологиіо / Пер. та виділення авт. — М., 1965. —
Уо.
2 Криминология: Учеб. — М., 1976. — С. 19.
59
Глава 2
сятка подібних серйозних звинувачень. І, як нам відомо, лише один раз у монографії високого партійного діяча хрущовських часів М. Р. Миронова описане нищення кримінологічної науки було недвозначно пов'язано з ідеологією культу особи, коли «у практику було введено... методи використання влади, державного примусу», а «розроблення питань вивчення причин і заходів запобігання злочинності не здійснювалося, вважалося зайвим і майже політичне шкідливим»1 (виділення моє. — Авт.). І справді, чи могли бути корисними компартійній владі пошуки кримінологів щодо такого негативного явища, як злочинність, його причин, індивідуальних властивостей осіб, які вчиняють злочини, та ще таких, які не залежать від впливу соціалістичного оточення. Це не вписувалося у загальну картину соціалістичної держави, де все могло бути лише кращим, ніж за кордоном, звідки, мовляв, і поширюються блуд й омана, що стимулюють нестійких осіб до вчинення злочинів. Невипадково після розгрому кримінології з'явилися твердження, в тому числі визнаних фахівців, що «будь-які злочинні дії в умовах соціалізму — це форма класової боротьби» (Б. С. Маньковський, 1933). І навіть Г. І. Волков у 1935 р. писав: «Основна кількість злочинів за пролетарської диктатури є формою класової боротьби класового ворога і його агентури». Але для того, щоб запанували подібні твердження, потрібно було «закрити рота» кримінологам. Приводом для цього стали звинувачення останніх в ідеологічних, політичних помилках, апологетиці буржуазної науки.
Як вбачається з аналізу праць кримінологів 20-х років, у них справді мали місце нетрадиційні і навіть сумнівні твердження про причини злочинності й особу злочинця, інколи висувалися як висновки гіпотези або недостатньо аргументовані спостереження щодо участі біологічних рис особи в обумовленні злочину. Ці та інші подібні нечіткі твердження й положення щодо дуже складних явищ і процесів потребували більш глибокого наукового аналізу, неупередженого обговорення, а можливо, й критики з опрацюван-
1 Миронов Й. Р. Укрсплепие законності! й правопорядку — программпая задача партии.
М., 1964. - С. 156. .,.
60
