Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

блем вивчення злочинності та її причин вольовими владними рішеннями було фактично зупинено. Більше того, ряд провідних кримінологів було піддано кримінальним репресіям і вислано до виправних таборів, де вони могли «вивчати злочинність» нібито із середини.

Наведені тут факти не є новиною, їх досить детально описано у радянській літературі 60-80-х років, а в незалежній Україні — у працях І. М. Даньшина. Проте справжні причини та політико-ідеологічні передумови фактично владного розгрому в Радянсько­му Союзі на початку 30-х років кримінологічної науки і практики, на наш погляд, чітко і недвозначно ще досі не висвітлено, при­наймні в працях українських авторів.

Із середини 60-х років, коли поновилися наукові розроблення у радянській кримінології, настійливо і послідовно провадилася думка, що причиною зазначених репресивних дій влади були ме­тодологічні, концептуальні збочення самих кримінологів, які не могли, мовляв, не викликати в ті часи відповідної реакції влади. В одній із перших кримінологічних праць 60-х років головним недоліком праці кримінологів 20-х років визнавалися «серйозні помилки та викривлення ідеологічного характеру»¹. У підручни­ку «Криминология» 1976 р. про зазначені репресії зазначалося, що «причинами цього були серйозні методологічні помилки у ряді кримінологічних досліджень 20-х років, пов'язаних, в основному, із біологізацією причин злочинності»². Критика з приводу «нео-ломброзіанських викривлень», «соціобіологічних збочень», «вуль­гарного біологізаторства» тощо у ряді нових праць була настільки гострою і наполегливо повторюваною, що складалося враження, ніби її автори і нині доводять свою «непримиренну позицію» та непричетність до подібних «ідеологічних збочень». Так, відомий російський кримінолог О. С. Шляпочніков, який за наукові праці 20-х років сам був підданий репресіям та пробув чимало в таборах, висвітлюючи у 1977 р. дослідження причин злочинності у 20-х ро­ках, зробив на трьох сторінках тексту на адресу їхніх авторів півде-

¹ ГерцензопА. А. Ввсдснис в совстскую криминологиіо / Пер. та виділення авт. — М., 1965. —

Уо.

² Криминология: Учеб. — М., 1976. — С. 19.

59

Глава 2

сятка подібних серйозних звинувачень. І, як нам відомо, лише один раз у монографії високого партійного діяча хрущовських часів М. Р. Миронова описане нищення кримінологічної науки було недвозначно пов'язано з ідеологією культу особи, коли «у практику було введено... методи використання влади, державного примусу», а «розроблення питань вивчення причин і заходів запобігання злочинності не здійснювалося, вважалося зайвим і майже політичне шкідливим»¹ (виділення моє. — Авт.). І справді, чи могли бути корисними компартійній владі пошуки криміно­логів щодо такого негативного явища, як злочинність, його при­чин, індивідуальних властивостей осіб, які вчиняють злочини, та ще таких, які не залежать від впливу соціалістичного оточення. Це не вписувалося у загальну картину соціалістичної держави, де все могло бути лише кращим, ніж за кордоном, звідки, мовляв, і поши­рюються блуд й омана, що стимулюють нестійких осіб до вчинен­ня злочинів. Невипадково після розгрому кримінології з'явилися твердження, в тому числі визнаних фахівців, що «будь-які зло­чинні дії в умовах соціалізму — це форма класової боротьби» (Б. С. Маньковський, 1933). І навіть Г. І. Волков у 1935 р. писав: «Основна кількість злочинів за пролетарської диктатури є фор­мою класової боротьби класового ворога і його агентури». Але для того, щоб запанували подібні твердження, потрібно було «закрити рота» кримінологам. Приводом для цього стали звинувачення останніх в ідеологічних, політичних помилках, апологетиці буржуазної науки.

Як вбачається з аналізу праць кримінологів 20-х років, у них справді мали місце нетрадиційні і навіть сумнівні твердження про причини злочинності й особу злочинця, інколи висувалися як вис­новки гіпотези або недостатньо аргументовані спостереження що­до участі біологічних рис особи в обумовленні злочину. Ці та інші подібні нечіткі твердження й положення щодо дуже складних явищ і процесів потребували більш глибокого наукового аналізу, неупередженого обговорення, а можливо, й критики з опрацюван-

¹ Миронов Й. Р. Укрсплепие законності! й правопорядку — программпая задача партии.
М., 1964. - С. 156.                     .,.

60