Конституційний статус Президента України

повноважень Верховної Ради України у зв'язку із порушенням парла­ментаріями порядку формування коаліції депутатських фракцій. На думку Президента, таке порушення полягало в тому, що виникла за­гроза державному суверенітету, правам і свободам людини і громадя­нина, яка в свою чергу містила потенційну загрозу узурпації влади. Відповідно як гарант верховенства Конституції України та фундамен­тальних принципів Президент вважав за необхідне прийняти рішен­ня про дострокове припинення повноважень парламенту.

Однак реалізація Указу Президента за № 264/2007 мала значні проблеми, що було пов'язано із вирішенням питання фінансування виборів, його організаційно-методичного забезпечення з боку ЦВК та неповнотою законодавчого регулювання позачергових парла­ментських виборів. При цьому навіть у ст. 102 та п. 1 ст. 106 Консти­туції, які закріплюють арбітражні функції Президента чітко не визна­чено засоби та ресурси, необхідні для ефективного їх застосування. Тому є потреба закріпити інструменти щодо реалізації таких владних прерогатив глави держави¹.

Призначення виборів і референдумів. Президент може призначити всеукраїнський референдум за народною ініціативою або всеук­раїнський референдум щодо внесення змін до Основного Закону у порядку ст. 156 Конституції. Використання главою держави інституту референдуму є двосічним мечем. Практика використання референ­думів главами держав свідчить про їх використання як обходу законо­давчих процедур та інструменту маніпулювання мінливою громадсь­кою думкою.

У 2000 р. в Україні було проведено референдум за народною ініціативою, предметом якого було внесення змін до Конституції. На референдум виносилися питання про: 1) можливість розпуску Прези­дентом парламенту, якщо Верховна Рада протягом місяця не може сформувати постійно діючу парламентську більшість або протягом трьох місяців не затвердила проект Державного бюджету; 2) необ­хідність обмеження депутатської недоторканності; 3) зменшення кількості депутатів у Верховній Раді до 300; 4) необхідність запровад­ження двопалатного парламенту; 5) можливість розпуску парламенту, якщо за результатами всеукраїнського референдуму йому буде вис-

ловлено недовіру; 6) можливість прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Два останні питання були визнані Конституційним Судом¹ такими, що не відповідають статтям 156 та 157 Конституції, і були вилучені з бюлетеня. Посилаючись на те, що на всеукраїнському референдумі конституційний законопроект підтримало більше 80 відсотків виборців, які взяли участь у голосу­ванні, Президент вніс його у Верховну Раду на затвердження. Проте парламент не ухвалив попередньо його у порядку ст. 155 Конституції.

З положень розділу XIII Конституції випливає, що суб'єктами внесення законопроектів про внесення змін до Конституції є лише Президент і залежно від його предмета не менш однієї третини або двох третин від конституційного складу Верховної Ради. Це було ос­новною причиною, що спонукало Президента внести консти­туційний законопроект на розгляд парламенту. Однак Верховна Рада не підтримала цей законопроект і не схвалила його більшістю від сво­го конституційного складу. Це свідчить про те, що Президент нама­гався безпосередньо апелювати до народу щодо внесення змін до Конституції. Однак при цьому не було забезпечено демократичного обговорення цього законопроекту, він не відіграв консолідуючої ролі серед політичних сил суспільства. Не було залучено до підготовки за­конопроекту фахівців у галузі конституційного права, він скоріше го­тувався політичними силами, про що свідчать його окремі проблемні юридичні формулювання. Судячи з результатів голосування, так і не відбулися відкриті демократичні дебати з приводу цього консти­туційного законопроекту. З цих причин Верховна Рада навіть попе­редньо не схвалила його.

Президент також призначає позачергові вибори до Верховної Ради у 60-денний строк після дострокового припинення її повноважень, таким чином забезпечуючи континуїтет державності. Для цього Президент проводить консультації з Головою Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій. Цей засіб спрямо­ваний на недопущення тривалих парламентських обструкцій діяльності уряду.

Компенсуючі повноваження. З погляду поділу влади та забезпечен­ня державного суверенітету арбітражні функції Президента України можна тлумачити як компенсуючі. У разі законодавчого упущення або

¹ Плахотнюк Н. Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий ас­пект: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — X., 1999. — С. 7.

¹ Рішення КСУ у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою № З-рп/2000 від 27.03.2000 р // КСУ РВ. — 2:37.

410

411

Розділ 19