Конституційний статус Президента України

 

відсутності регламентування правовідносин постановами уряду мож­ливе президентське втручання у формі видання указів із неврегульова- них питань. Укази Президента у зазначених випадках можна обгово­рювати колегіально на засіданнях РНБО. Отже, існують перспективи про можливість введення у вітчизняну конституційну систему еле­ментів доктрини «компенсації повноважень»¹, яка передбачає право-творче втручання через акти глави держави або шляхом ухвалення органом конституційної юстиції доповнюючих, конкретизуючих рішень, які за своїм сенсом доповнювали б зміст конституційних норм².

Установчі повноваження. Президент володіє дискреційними по­вноваженнями щодо формування органів влади та призначення поса­дових осіб. З цією метою глава держави проводить відповідні консультації, щоб з'ясувати ділові та особисті якості претендентів на посаду. Такі консультації необхідні при формуванні уряду, оскільки потрібно визначити склад кабінету, який був би здатен працювати злагоджено та приймати ефективні рішення.

Якщо йдеться про призначення посадових осіб, на що необхідна згода Верховної Ради, тоді Президент проводить консультації із Голо­вою Верховної Ради та представниками фракцій для узгодження своїх позицій.

При формуванні уряду Президент проводить консультації з Прем'єр-міністром попереднього уряду, Головою Верховної Ради та представниками фракцій, які створили більшість у парламенті. Проведення консультацій Президентом з Прем'єр-міністром попе­реднього уряду є необхідним для забезпечення правонаступності політичного курсу держави. Особливо це стосується забезпечення наступності зовнішньополітичного курсу, за ефективність якого всю повноту відповідальності несе саме Президент України.

Президент України є активним суб'єктом формування уряду. Президент вносить до Верховної Ради подання про призначення Прем'єр-міністра за поданням коаліції депутатських фракцій, що складають парламентську більшість. З цією метою Президент здійснює необхідні консультації із фракціями парламенту для забез-

¹ Кляйн Хане X. Юрисдикция конституционного суда и структура конституции. От
правового государства к конституционному государству // Государство и право. —
1999. — № 8. — С. 111-112.

² Циппеліус Р. Юридична методологія / Пер., адаптація, приклади з права України і
список термінів Р. Корнута. — К., 2004. — С. 20-28, 95-100, 116-124.

412

печення злагодженого функціонування майбутнього уряду. Не виклю­чено, що за результатами парламентських виборів, Президент може призначити довірену особу для ведення консультацій щодо форму­вання складу майбутнього уряду з представників лояльних до нього фракцій, що складають більшість у Верховній Раді. Якщо у парла­менті за результатами виборів склалася опозиційна до глави держави більшість, то ініціатива щодо формування уряду переходить до пред­ ставників коаліції. Тоді роль Президента України полягає в узгодженні свого політичного курсу з урядовим з метою забезпечення наступності політичного курсу держави. При цьому Президент України володіє важелями при формуванні уряду, оскільки у будь-якому разі він володіє повноваженнями вносити подання щодо призначення Верховною Радою міністрів закордонних справ та оборони.

Право глави держави призначати деяких міністрів, на наш погляд, вносить дисбаланс у діяльність виконавчої влади, оскільки це є про­блематичним з огляду на статус Президента згідно зі ст. 102 Консти­туції України. Участь глави держави у призначенні окремих міністрів у разі формування уряду опозиційними до нього політичними партіями створює загрозу ситуації правління «розколотого уряду» і можливої нестабільності у його діяльності.

Президент вносить до Верховної Ради подання на призначення ря­ ду посадових осіб та бере участь у формуванні інших органів влади: голів Антимонопольного комітету, Державного комітету телебачення та радіомовлення, Фонду державного майна, Служби безпеки, Національного банку, Генерального прокурора, половини складу Ради Національного банку, половини складу Національної ради з пи­тань телебачення і радіомовлення. Більшість із призначених посадо­вих осіб звільняється парламентом з посади за поданням Президента. Також Президент призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань.

Зовнішньополітичні повноваження. Президент володіє всією повно­тою влади у сфері зовнішньої політики держави. Він є основним інсти­тутом публічної влади, відповідальним за зовнішньополітичний курс. Зокрема, Президент веде переговори та укладає міжнародні договори. Для забезпечення конституційності процедури укладення міжнарод­них договорів Президент звертається до Конституційного Суду за висновком про відповідність Конституції України міжнародних дого­ворів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість (ст. 151 Конституції).

413

Розділ 19

 

Конституційний статус Президента України

 

У сфері зовнішньої політики Президент володіє першістю у ви­робленні адекватних заходів. Провідником у здійсненні зовнішньої політики Президента є міністр закордонних справ. З питань зовніш­ньої політики Президент також може скликати засідання РНБО з ме­тою гармонізації зусиль Президента та уряду у цьому напрямі. Такі інструменти є важливими у період співіснування Президента та опо­зиційного йому Кабінету Міністрів.

Повноваження Президента пов'язані із Верховною Радою. Взаємодія Президента з парламентом забезпечується шляхом його участі у зако­нодавчій роботі як суб'єкта законодавчої ініціативи, який вправі на­полягати на розгляді законопроекту як невідкладного, що зобов'язує парламент розглянути його (частина друга ст. 93 Конституції). Глава держави має право відкладального вето, яке долається не менш як двома третинами народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Підставою для накладення вето на прийняті закони не обов'язково повинна бути їх неконституційність, остаточно це пи­тання вирішує Конституційний Суд України. Порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що використання права вето президентами найчастіше здійснюється із політичних міркувань.

1) Президент звертається з щорічними та позачерговими послання­ ми до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Такі послання є інструментом забезпечення взаємодії у трикутнику «глава держави — парламент — уряд». Президент таким чином може визна­чати загальні орієнтири стосовно першочергових завдань, які потрібно вирішувати органам державної влади і органам місцевого самоврядування. Позачергові послання є засобом для оперативного реагування Президента на обставини, які мають особливий, екстра­ординарний характер і щодо них потрібно вживати невідкладних й адекватних заходів. У разі співіснування Президента та опозиційного йому Кабінету Міністрів позачергові послання можуть визначати певні орієнтири для парламентської опозиції.

'2) Розпуск Верховної Ради є дискреційним повноваженням, яке використовується Президентом на випадок парламентської кризи, у результаті якої неможливо сформувати уряд за результатами парла­ментських виборів. Взагалі, це повноваження спрямоване на забезпечен­ня стабільності уряду, щоб уникнути випадків частих відставок уряду та дестабілізації виконавчої влади. Право розпуску парламенту мобілізує депутатські фракції працювати ефективно та узгоджувати свої політичні цілі для досягнення загального блага. Для того щоб розпус-

тити парламент, Президентові потрібно вжити всіх адекватних заходів щодо врегулювання парламентської чи політичної кризи в країні.

3) Законодавча ініціатива. Здійснення Президентом права законо­
давчої ініціативи є серйозним важелем впливу на законотворчу робо­
ту парламенту. Президент при внесенні законопроекту на розгляд
парламенту вправі наполягати на його розгляді як невідкладного.
Парламент не зв'язаний думкою Президента і може не схвалити тако­
го законопроекту. Глава держави не може зловживати таким правом,
оскільки часте його використання може зменшити повагу парламен­
ту до таких ініціатив та розцінюватися депутатами як втручання у
їхню законодавчу діяльність.

Як правило, законопроекти вносяться у парламент депутатами або урядом. Внесення Президентом законопроектів у парламент може розглядатися депутатами як своєрідний засіб тиску на законодавчу владу, тому Президентові потрібно користуватися ним обережно.

4) Право вето Президента. Президент з певних міркувань може за­
перечити проти закону, прийнятого Верховною Радою. Президент во­
лодіє правом відкладального вето і його вето долається не менш як
двома третинами від конституційного складу Верховної Ради. Прези­
дент зобов'язаний протягом 15 днів прийняти рішення про промуль­
гацію закону. При цьому глава держави приймає рішення щодо кон-
ституційності законопроекту, його відповідності раніше ухваленим
законам, а також з політичних міркувань. На цій основі Президент
може повернути у Верховну Раду законопроект зі своїми зауваження­
ми і пропозиціями. Таким чином, право вето глави держави спрямо­
ване насамперед на забезпечення конституційності законів, що ухва­
лює Верховна Рада. Однак зарубіжна та вітчизняна практика
свідчить, що глави держав інколи використовують право вето також
як політичний інструмент.

У зарубіжних країнах глави держав порівняно рідко використову­ють право вето. Оскільки вето є серйозним засобом тиску на парла­мент, часте використання право вето свідчить про наявність еле­ментів кризи у відносинах між конституційними органами влади. У принципі акт, прийнятий законодавчим органом, не потребує яко­гось додаткового схвалення і повинен стати законом. Загальноприй­нятою практикою є подолання президентського вето абсолютною, а не кваліфікованою більшістю парламенту.

Президент може і не використовувати вето, а, підписавши закон, одночасно звернутися до Конституційного Суду з вирішенням питан-

 

414

415

Розділ 19