Теоретичні основи організації і здійснення державної влади

ціонує сучасна держава, особливо федеративна. Завдання творців су­часних конституцій, за словами В. Чиркіна¹, полягає в тому, щоб відійти від колишніх уявлень про «жорсткий» поділ влади, враховува­ти практику сучасної держави, адже концепція розподілу влади має насамперед орієнтовний характер. Вона є одним з найважливіших досягнень політичної та правової думки, нею слід керуватися при визначенні структури державних органів, однак на догоду догматич­ному її розумінню не слід не зважати на реалії.

Насамперед потрібно враховувати, що конкретне втілення в життя принципу поділу влади залежить від впливу багатьох факторів, зокре­ма історичних особливостей еволюції певної держави, рівня її економічного й соціально-культурного розвитку, природно-гео­графічних умов тощо. Треба враховувати тенденції світового розвит­ку, особливо зростання соціальної ролі держави і посилення у зв'язку з цим виконавчої влади, з одного боку, а з іншого — зростання впли­ву політичних партій.

Ідея балансу гілок влади, системи їх взаємних стримань і противаг використовується в багатьох сучасних конституціях. Проте вона розрізняється за характером її втілення в умовах поділу влади у парла­ментарних республіках чи парламентарних монархіях, президентсь­ких та напівпрезидентських республіках, а також країнах, де не визнається принцип конституційного контролю щодо законів парла­менту (наприклад, у Великій Британії) і в теорії панує принцип верховенства парламенту. Проте й у парламентарних республіках та монархіях існує система стримувань і противаг. Так, за вотуму недовіри урядові він не тільки може піти у відставку, а й розпустити парламент (юридично цю акцію здійснює глава держави за вказівкою уряду). Уряд (глава держави) за таких умов призначає нові вибори, і виборці вирішують такий конфлікт: якщо партія (партії), що сформу­вала уряд, перемагає на нових, дострокових виборах до парламенту, уряд залишається при владі. Якщо за нової партійній більшості у пар­ламенті буде новий уряд, попередній піде у відставку.

Отже, можна відзначити певне «зміщення» світової консти­туційної практики з традиційної класифікації функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову в бік схеми поділу влади:

¹ Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньїй опмт. — М., 1998. — С. 255.

глава держави — парламент — уряд, якою дедалі більше визначається форма правління в конституційній державі. Іншою помітною тен­денцією стає поява державних органів з особливим статусом, що не охоплюються традиційною тріадою «гілок влади», а є своєрідними владними «відгалуженнями» від основних «гілок».

Особливого значення набуває роль глави держави, яка полягає не так у реалізації принципу поділу влади, як відображає принцип єдності державної влади. Якщо за Конституцією США президент, здійснюючи виконавчу владу, з самого початку жорстко задіяний у системі поділу влади, то у парламентарній республіці (наприклад, Італії) президент є лише главою держави, який обирається парламен­том (на відміну від парламентської монархії); він може здійснювати частину своїх повноважень самостійно, але для більшості актів потрібна контрасигнація. При цьому конституційна практика тяжіє до зменшення повноважень президента, тому навіть традиційну для держави представницьку функцію в Італії здійснює глава уряду, який є реальним главою держави.

У світі дедалі більшого поширення набуває тенденція зближення форм правління, що втілюється у так званій змішаній формі правління (напівпрезидентська, напівпарламентська або, за іншою терміно­логією, президентсько-парламентська і парламентсько-президентсь­ка республіка). Основні риси напівпрезидентської республіки — широкі повноваження президента, який обирається прямими (рідше непрямими) виборами. Не входячи безпосередньо в жодну з гілок влади, президент координує їх діяльність, може розпускати парла­мент або одну з його палат, формує уряд і спрямовує його діяльність. Уряд несе політичну відповідальність і перед президентом, і перед парламентом. Напівпрезидентська республіка у Франції змогла ефек­тивно функціонувати за багатопартійної системи і принесла країні стабільність. Напівпарламентська республіка (наприклад, Німеччи­на) вирізняється більш складним порядком відправлення уряду у відставку, що суттєво знижує можливість урядових криз.

Водночас у практиці світового конституціоналізму є форми правління, що орієнтуються не на принцип поділу влади, а на, по суті, протилежний принцип — демократичного централізму. Зокрема, у СРСР ця форма виступала якрадянська влада, тобто влада представ­ницьких органів — рад, на які покладалося здійснення народовладдя. Органи державного управління і судові органи були підзвітні радам, останні могли навіть брати на себе деякі функції органів виконавчої

282

283

Розділ 16