Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини.

 

свободи мають відповідати їм; вони є юридичною основою консти­туційно-правового статусу особи, на підставі якої є можливості виникнення інших не менш важливих прав і свобод, що розвивають, деталізують основні права і свободи; зміст і обсяг конституційних прав і свобод однакові для усіх суб'єктів.

Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадяни­на в юридичній науковій і в навчальній літературі здійснюється за різними критеріями.

Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, Конституція України не визначає їх поділу на конкретні групи, але передбачає пев­ну послідовність їх викладу.

Зокрема, за суб'єктом права і свободи поділяють на права і свобо­ди людини, права і свободи громадянина, права і свободи іноземців та осіб без громадянства, права і свободи окремих категорій людей.

За формою здійснення — на індивідуальні й колективні (наприклад, право на страйк є тільки колективним правом).

За часом, з якого права і свободи належать людині, — на природні та інші.

За значенням їх для особи — на основні (життєво необхідні) і нео­сновні (доповнюючі, конкретизуючі) тощо.

Наприклад, за черговістю проголошення, закріплення у консти­туціях права прийнято поділяти на три покоління. Правами першого покоління є невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права, такі як: право на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання та ін. Ці права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права (зокрема, в перших актах англійського, американського та французь­кого конституціоналізму XVII—XVIII ст), а згодом і в актах міжнарод­ного права.

Права першого покоління є основою індивідуальної свободи і кваліфікуються як система так званих негативних прав, що убезпечу­ють особу від будь-яких посягань, у тому числі від втручання самої держави, у сфери, врегульовані цими правами, створюють можли­вості для участі громадян у політичному житті.

Друге покоління прав людини сформовано у процесі довготривалої боротьби народів за поліпшення економічного становища та підви­щення свого культурного статусу шляхом поглиблення особистих

48

(громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав — право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту та ін. Права другого покоління називають ще системою пози­тивних прав, оскільки вони здебільшого можуть реалізуватися за

сприяння держави.

Слід зазначити, що у юридичній літературі поділ на перше і друге покоління прав за критерієм їх поділу на «негативні» і «позитивні» в деяких випадках заперечується. Так, Л. Гусейнов вважає, що тра­диційний принцип, відповідно до якого права людини — це тільки права проти держави, не відповідає сучасній доктрині прав людини, у якій перевага віддається ідеї захисту прав державою, а не ідеї захисту від держави. Тому поділ міжнародних зобов'язань у галузі прав люди­ни на позитивні та негативні хоч і має велике практичне значення, проте не може бути використаний для розрізнення першого і другого

поколінь прав людини.

На думку цього науковця, не існує жодного права людини, яке можна було б вважати цілком гарантованим за відсутності будь-яких позитивних зобов'язань держави. Тому права людини доцільно поділяти на дві групи: до першої належать права, з яких випливають тільки позитивні зобов'язання, а до другої — права, що потребують як негативних, так і позитивних зобов'язань. Відмінність між двома зазначеними групами прав людини полягає не в тому факті, що «втру­чання» держави потрібно або ні, а в мірі, в якій це «втручання» необхідне. Реальність така, що здебільшого позитивні зобов'язання не прямо випливають із формулювань відповідних положень, а є ре­зультатом їх розширеного тлумачення, заснованого на принципі ефективного захисту прав людини¹.

Третє покоління прав на відміну від перших двох поколінь, які є індивідуальними правами, складають колективні права — народу, нації, спільностей, асоціацій (об'єднань). Такими, зокрема, є право на самовизначення, на розвиток, право на мир, на екологічно безпеч­не довкілля, на доступ до світової культурної спадщини та ін.), які не можуть бути реалізовані окремим індивідуумом.

Слід зазначити, що теоретичне розуміння прав людини вже пов'язується з четвертим поколінням прав (зокрема, до таких відно­сять, наприклад, право на евтаназію та ін.).

¹ Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у га­лузі прав людини: Автореф. дис.... д-ра юрид. наук. — К., 2000. — С. 51-63.

49

Розділ 11