Свої особливості має закріплення правового статусу особи у звичаєвому праві мусульманських країн (ісламська модель). Як відомо, статус особи визначається за шаріатом — системою етико-правових приписів ісламу щодо правил поведінки мусульманина, який і на сьогодні, коли в законодавство багатьох мусульманських держав вже давно проникли концепції західного права, залишається основою правової системи частини азіатських та африканських країн, регулює відносини, не охоплені законодавством.
При проголошенні рівності усіх мусульман перед законом, зокрема рівності чоловіка і жінки, конституційні акти багатьох арабських держав містять застереження — «за шаріатом». Хоча загалом конституційне формулювання не зумовлює обмежень у конституційних правах, деякі держави не надають жінкам виборчих прав, обмежуються їх, зокрема, майнові, сімейні (шлюбні) та інші права. Характерно, що при реалізації правового статусу особи домінуючими є не права і свободи, а виконання обов'язків перед аллахом, громадою правовірних.
Водночас варто зазначити, що ці та деякі інші концептуальні підходи1 щодо питання про правовий статус людини і громадянина в умовах сучасного зближення правових систем у процесі глобалізації уніфікуються відповідно до міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини.
Поряд з цим у питаннях приведення національних норм у відповідність з міжнародними стандартами в галузі прав людини і громадянина існують деякі проблеми.
Серед таких, зокрема: по-перше, проблема співвідношення міжнародного та внутрішнього права в національному законодавстві, а саме легалізація (визнання) і практична реалізація однієї з існуючих доктринальних теорій щодо встановлення правового статусу; по-друге, наявність у міжнародного співтовариства запобіжних заходів, що застосовуються до держави, яка порушила взяті на себе за міжнарод-
ними нормами зобов'язання. У міжнародному праві на універсальному рівні існує певний міжнародно-правовий механізм, який спрямований на забезпечення дотримання прав і свобод у кожній окремій державі. Однак міжнародне співтовариство не має права втручатися у внутрішні справи конкретної держави, не вправі також диктувати, які міжнародні норми та повинна імплементувати у своє національне законодавство. І якщо яка-небудь держава відмовляється від подібного, її ніхто не може змусити. В такому разі єдиним знаряддям міжнародної спільноти може бути суто політичний або економічний тиск, але аж ніяк не правовий1.
У юридичній літературі не існує єдиного тлумачення структури правового статусу особи. Переважно цей статус визначають як сукупність прав, свобод і обов'язків особи, оскільки насамперед завдяки їм він реалізується. Крім того, до структури правового статусу включають також громадянство, законні інтереси, гарантії здійснення прав і обов'язків2.
Деякі теоретики права до структурних елементів правового статусу особи зараховують також правосуб'єктність як його підставу і необхідну передумову суб'єкта бути учасником правовідносин; юридичну відповідальність3.
За характером правового регулювання теоретики права розрізняють такі види правового статусу, як:
— загальний або конституційний статус людини і громадянина;
— спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян;
— індивідуальний статус, який характеризує вік, стать тощо.
Загальний правовий статус — це статус особи як людини і громадянина держави. Він визначається насамперед конституцією держави, конституційними законами. Конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина є визначальними для формування загального статусу особи, становлять основний зміст конституційно-право-
1 Окрім названих моделей правового статусу особи, виділяють, зокрема, ще т.зв. кон-фуціансько-китайську та індо-буддистську моделі, відповідно до яких права людини уявляються як явище морально-духовне, а не юридичне. Теж здебільшого не юридичний, а колективістський традиційно-звичаєвий характер має конструкція прав людини у звичаєвому (традиційному) праві окремих держав (характерна для системи усних правових звичаїв різних племен Африки, Азії, Океанії, в окремих регіонах Латинської Америки). Докладніше: Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньш опьіт. — М., 1998. — С. 97, 105; ГлухареваЛ. Я. Права человека в совре-менном мире (социально-философские основи и государственно-правовое регулиро-вание). — М., 2003.
1 Баймуратов М. Правовой статус человека и гражданина в конституциях государств Восточной Европьі: сравнительно-правовой анализ конституций и их соотношение с международньїми стандартами // Порівняльно-правові дослідження. — 2001. — № 1. — С. 148.
1 Общая теория прав человека / Под ред. Е. А. Лукашевой. — М., 1996Т— С. ЗО. ' І Іппр.: Витрук Н. В. Основи теории положення личности в социалистическом обще-стве. — М., 1979. — С. 39; Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина її Україні. — К., 2003. — С. 132; Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. — Х.,2001. —С. 380таін.
34
35
Розділ 11
