Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини.

 

— єдності прав та обов'язків людини і громадянина. Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюють­ся і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав пород­жує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї;

— відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини, закріплених у Конституції України.

Таким чином, конституційно-правовий статус особи — це насампе­ ред система встановлених конституційним законодавством, наділених юридичним верховенством і гарантованих державою фундаментальних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які у сукупності з інши­ ми правовими елементами (категоріями) (правосуб'єктністю, громадянством, принципами та ін.) визначають становище людини і громадянина у суспільстві та державі.

11.2. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є центральним елементом, основою конституційно-правового статусу особи. Саме у правах, свободах та обов'язках юридично оформляються стандарти поведінки особи, що визнаються і гарантуються державою. Через них розкриваються основні принципи взаємовідносин між державою та осо­ бою, які на конкретному етапі держава вважає можливими, суспільно корисними та доцільними чи обов'язковими.

Конституція України виділяє основні права, свободи людини та права і свободи громадянина. Таким чином, на конституційному рівні закріплюються загальнолюдські цінності, шо свого часу були стверджені в результаті буржуазних революцій, втілені в міжнародно-правових нормах, що встановлюють сучасні міжнародні стандарти в галузі прав людини, формування яких розпочалося після Другої світової війни зі створенням Організації Об'єднаних Націй (в 1945 р.), членом і засновником якої є Україна. У Статуті ООН був закріплений обов'язок держав здійснювати співробітництво на шляху розвитку поваги до прав й основних свобод людини без жодної дискримінації. Слід зазначити, що важко знайти інший інститут

сучасного міжнародного права, де існувала б така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій щодо прав і свобод людини і громадянина.

В юридичній науці існують два головні напрями визначення су­часного розуміння сутності прав і свобод людини, а саме природно-правовий та позитивістський¹.

Основою природно-правового напряму стала концепція, заснована на теорії природного (природженого) права, що розглядає людину як таку, що має невід'ємні природні права, даровані їй від народження (до таких, зокрема, відносять право на особисту свободу, власність, свободу поглядів, думки, слова та ін.). Держава покликана визнавати ці права, рахуватися з ними, забезпечувати умови для їх реалізації, охороняти від будь-яких посягань.

Позитивістський напрям характерний тим, що правами людини вважаються лише ті, що встановлюються і надаються їй державою, яка «дарує» їх людині.

Обидва підходи знайшли своє втілення в конституціях держав світу. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження набув закріплення у консти­туціях США, Франції, Італії, Іспанії та ін. Наприклад, у конституціях Австрії, Німеччини, — позитивістський. Основний Закон нашої дер­жави спирається на природно-правову концепцію прав людини.

Сучасна демократична доктрина прав і свобод людини і громадя­нина не розглядає названі концепції як антиподи. І це зрозуміло. На­лежність людині прав від народження зумовлює захист і забезпечен­ня їх державою, що потребує, зокрема, законодавчого закріплення. Права людини, не закріплені в позитивному праві (конституційних та інших законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту. Конституційна практика багатьох держав усунула протистояння природно-правового та пози­тивістського напрямів до сутності прав людини шляхом консти­туційного встановлення основних прав та свобод.

Права людини — це її можливості, що необхідні для нормального існування і розвитку як особистості, це певні невід'ємні можливості її особистої свободи, вільної життєдіяльності в суспільстві.

Можна сказати, що права в загальному розумінні² — це, по-перше, можливості людини діяти певним чином або утримуватися від певних

¹ Основи демократії: Посібник / За ред. А. М. Колодія. — К., 2002. — С. 161-162.

² Як базова використана позиція П. Рабіновича (Права людини: Підручник. — К.,
1997. —С. 11).

 

42

43

Розділ 11