Жіночі щитоподібні головні убори

сям, Поділлям і Галичиною; національ­ні ж його риси стали складатися в XIV— XV ст. головним чином у селянському і козацькому середовищі.

До комплексу одягу XV ст. входила насамперед сорочка переважно із грубо­го саморобного полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікопо­дібною, з прямокутною горловиною. Жі­ноча сорочка була довгою, різноманіт­ного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по пітканню стану), з суцільнокроєними ру­кавами ⁹.

Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани — гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаро­ вари.

Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широ­кого чи двох вузьких прямокутних шмат­ків саморобної вовняної візерунчастої

або однотонної тканини. Це — дві за­ паски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментально-колори­стичного вирішення.

Так, на території Середньої Наддні­прянщини в будень носили дві вузькі — чорну й синю — запаски, а на свята — багатокольорову клітчасту плахту з ошатною орнаментованою запаскою — попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизон­тального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складни­ми ритмічними композиціями орнамен­тальних різнокольорових смуг. У райо­нах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоро­вими смугами з додаванням металевої нитки, так і поясний одяг у вигляді ши-

Український одяг XIV — XVIII ст.

39

 

 

Жіночі шапкоподібні головні убори

2-

а, ш іі.

ої іа

и -

[ І -

рокого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту й оформ­лення.

Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються і зшиті форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник — це вертикальносмугаста вовняна спідниця (на червоному тлі різнокольорові смуж­ки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак — червона однотонна спідни­ця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.

Спідниця шорц, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тка­нини, затканої багатокольоровими верти­кальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні на бі­лому тлі. По низу вона обшивалася чер­воним саморобним шнуром.

Димка, мальованка, друкованиця — так називалися полотняні спідниці з на­бивним малюнком, нанесеним ручним способом.

Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, орнаменту і крою спідниць. Особливе місце серед цих показників посідав орна­мент — найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнамен­тація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації, художнього шва і відповідала звичним стереотипам, які склалися на конкретній території.

Виразним елементом одягу був і го­ловний убір — своєрідний символ сімей­ного статусу жінки. У дівчат — це ві­ нець, обруч, перев'язка, які завжди одя­галися так, щоб була відкритою маків­ка. На свята напинали вінок із квітів, який особливо багато прикрашали під час весілля. Як відомо, на другий день весілля голову дівчини покривали рушни­ковим головним убором — наміткрю, а потім одягали жорсткий очіпок, який у різних місцевостях мав значну різно­манітність форм (трапецієподібний, овальний, серпоподібний, сідлоподібний і т. д.). Очіпок, за звичаєм, жінка на

Типи жіночих шапкоподібних головних уборів. XVII—XVIII ст.

Типи взуття різних верств населення. XI—XV ст.

42

2. ЕКСКУРСИ В ІСТОРІЮ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА

 

Чоловічі сап'янові чоботи

людях не знімала, а, йдучи до церкви чи в гості, поверх нього обов'язково вдягала ще й намітку у вигляді довгого рушникоподібного навою. Якість ткани­ни, а також способи пов'язування на­мітки також мали регіональне роз­маїття. На Середній Наддніпрянщині намітки робили з найтонших сортів само­робного лляного або конопляного полот­на (серпанку), а в західних областях — із більш цупкого полотна (нафрами) ¹⁰. Як і за часів Київської Русі, селяни у XIV—XVII ст. взували шкіряні посто­ли або плетені личаки. Заможніші но-

сили чоботи й черевики. Святкові чобо­ти робили з двокольорового сап'яну, завдяки чому вони мали назву чорно­ бривці.

Верхній одяг селян виготовлявся з саморобного валяного сукна. Розвиток цього одягу йшов від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма викори­стовувалася в довгих плащах типу ман- ти, гуглі, чуги, а також у короткій довго-ворсій гуні. Широко побутував і одяг типу свити. її крій поступово ускладню­вався за рахунок вставки по боках кли­нів — вусів — або за рахунок додатко­вих полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг із покупних мануфактурних тканин — жу­пан. Узимку основним одягом був овчин­ний кожух, не критий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцево­стях мали свою специфіку.

Своєрідно розвивався у цей період одяг міського населення, що зумовлюва­лося поступовим поділом праці, зокрема виділенням ткацтва в окреме ремесло. Цехове, а потім мануфактурне виробни­цтво викликало певну уніфікацію одягу, значну його відмінність від домашньо­го — і в техніці ткацтва, і у способах пошиття, і у структурі всього комплек­су ". Формування національного ринку забезпечувало великий асортимент тка­нин, у тому числі імпортних.

Тільки останні мали значну кількість видів: камка, тафта, китайка, атлас, паво­ лока, бязь, миткаль, киндяк, кумач тощо. Шовкові й бавовняні тканини в основно­му завозили зі Сходу: з Китаю, Індії, Персії, Туреччини, Закавказзя, Серед­ньої Азії, а також із Криму; вовняні — із країн Західної Європи: Англії, Фран­ції, Італії, Фландрії, німецьких князівств. Одного лише імпортного сукна існувало понад ЗО сортів.

Сс

ф

А

Український одяг XIV — XVIII ст.

43

 

Разом із тим розвивалось і місцеве виробництво лляних, шовкових та вовня­них тканин високої якості. Недарма серед міських ремісників виділялись такі фахівці, як холщовники, суконники, шов­ковики. Урізноманітнювалася й палітра кольорів: до тих, що здавна вживалися, додалися лазуровий, гвоздичний, сірий та ін.

Чоловічі сап'янові чоботи на підборах

На торгових площах великих міст у спеціальних рядах можна було придбати не тільки вітчизняні, а й різноманітні привізні матеріали для одягу — оксамит, парчу, прошву, стрічки, шнури, нитки тощо ¹². Імпортні речі коштували дуже дорого, тому їх використовували лише

Жіночі черевики. XVII—XVIII ст.

для святкових очіпків чи запасок, оздоблювали ними верхній одяг або деякі елементи орнаменту творчо перероблю­вали на вишивку чи набійку.

Міський одяг, як і раніше, відбивав соціальне розшарування населення. Ря­дові городяни — ремісники, дрібні тор­гівці, обслуга — звичайно були вихідця­ми із сільської місцевості, а тому й про­довжували носити одяг, близький до сільського. Зрозуміло, в місті він дедалі більше нівелювався, втрачаючи локальну специфіку. Як і в селі, комплекс одягу городян включав сорочку і штани або сорочку і спідницю, але сорочка стає нижнім одягом. Щодо форм та крою одягу, то вони змінювалися повільніше. Розрив у крої між селянським і міським костюмом відбувався через те, що місь­кий одяг середніх верств поступово починає розвиватися за загальноєвро­пейськими законами, підлягаючи впли­вам моди.

Соціальна диференціація міського одягу насамперед позначалася на вико­ристанні тих чи інших матеріалів. Якщо бідні городяни вживали, як і селяни, саморобні тканини із льону та вовни, а покупні — тільки для оздоблення, то за­можні верстви — переважно шовкові тканини, парчу, оксамит, високоякісне сукно, дорогі хутра.

У міському костюмі порівняно з сіль­ським налічувалася велика кількість предметів. На відміну від полотняної со-

44