Одяг як складова культури українців

 

Еволюція нагрудного безрукавного українського одягу починалася також від глухих нерозпашних форм: прикла­дом можуть слугувати західноукраїнські бунда й камізеля. Керсетки, що набули більш розвинених форм, входили в комп­лекс убрання Середньої Наддніпрянщи­ни разом із саморобною святковою плахтою або повсякденними запаскою та дергою, а з розвитком мануфактур­ного виробництва — зі спідницею. Кер­сетки у XIX ст. носили й росіянки (переважно у центральних та південних областях), однак не пов'язували їх із певним комплексом одягу.

Розширений донизу клинами крій ді­став розвиток у верхньому одязі східно­слов'янських народів, зокрема українців. Такі вироби виконувалися з саморобних, а часом із фабричних матеріалів (шу- шун, бурнус, свита, керея). Цей крій на­був особливого поширення у плащопо-дібному одязі. Широко побутуючий в Україні XIX ст. плащоподібний одяг однотипного крою (керея, сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) шили частіше з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ сукна, а по боках від пройми до низу вставляли два великих клини. Застібок такий одяг не мав. До невеликого комірця пришивався прикра­шений вишивкою капюшон (відлога, за­тулок, кобка, каптур, богородиця). Одяг подібного типу на Наддніпрянщині нази­вався халат, на Лівобережжі переважала назва сіряк (від кольору сукна), на Правобережжі — кобеняк, по всій Україні — керея. Назва опанча зберегла­ся в українському реліктовому одязі, а саме на Поділлі. Вона має загально­слов'янське коріння і сягає терміна «япончица», що згадувався у «Слові о полку Ігоревім».

Одяг, близький до українського кобе-

няка з валяного сукна з капюшоном, носили у XIX ст. на Північному Кавказі пастухи та вівчарі. У кабардинців, ади­гейців, карачаївців та балкарців він нази­вався «гебенек», у осетинів — «джебен», у Західній Грузії — «гвабана», в Абха­зії — «агубанак», що може бути наслід­ком давніх українсько-кавказьких зв'яз­ків ''. Аналогічний одяг траплявся у монголів — «хевнег», у персів — «кепе-нек», а також в угорців — «кьопен'єг». Стійке побутування одягу, котрий має типологічну схожість у різних народів, свідчить не лише про взаємовпливи їхніх культур, а й про найбільш вдалу відповід­ність форми одягу його функціональному призначенню, що є цінним і для сучас­ної практики.

В Україні на кінець XIX — початок XX ст. не зберігся архаїчний, спільний для ранніх етапів буття всіх східно­слов'янських народів глухий верхній одяг — дістав розвиток його розпашний варіант. Така ж ознака, як наявність або відсутність рукавів, виявилася стій­кішою. До одягу без отвору для рук на­лежать стародавній гуцульський плащ — гугля, а також гуня, чуга з «фальшиви­ми» рукавами; зберігся і спосіб носити верхній одяг, накидаючи його на плечі (наприклад, гуцульський кептар або над­дніпрянську свиту). В цілому ж формо­утворення верхнього одягу з самороб­ного сукна набуло в Україні значного розвою: в кінці XIX — на початку XX ст. тут побутували не тільки прямоспинні або розширені від пройми клинами ха-латоподібні типи його крою, а й різно­манітні варіанти приталеного багато-клинного верхнього одягу.

Характерна для національного верх­нього вбрання значна типологічна різно­манітність, пов'язана зі специфікою при­родно-кліматичних умов і господарської

діялі ста, ваш Укра

ОДЯГ]

цтва давні дуже лата хам лі й уроч

ВИКО)

під ч

нн,

спин

закя

Г

в'яне

почав сгаш

Український костюм як джерело вивчення етнічної історії

27

 

діяльності, соціально-майновою нерівні­стю, а також з етнокультурними впли­вами, підтверджується й поширенням в Україні з давніх часів осінньо-весняного одягу з мануфактури місцевого виробни­цтва або завезеної з інших країн. Старо­давній верхній одяг із покупних тканин, дуже розширений донизу, вільного ха-латоподібного крою (шушун, шушпан, халат, бурнус) наприкінці XIX ст. моло­ді й літні заміжні селянки одягали в урочистих випадках: на свято, до церкви; використовувався він і як обрядовий одяг під час весілля. Його робили різної дов­жини з набивного ситцю або тонкої вов­ни, з великим виложистим коміром; спинка у верхній частині, під коміром, закладалася у дрібні збори, утворюючи виразний об'єм усього вбрання.

Генетично спільним для східносло­в'янських народів був зимовий одяг з овечих шкур. В Україні кінця XIX — початку XX ст. він визначався багат­ством крою, оздоблення й колориту. Це

так звані тулуб'ясті, або круглі, до стану і до клинців нагольні кожухи, дуже давні за походженням.

Окрім основних компонентів костю­ма, важливим джерелом етнографічних знань слугують такі його елементи, як головні убори, взуття, пояси та прикраси, котрі підкреслювали призначення одягу, вносили композиційну рівновагу, значно урізноманітнювали його.

Активізація економічних та культур­них взаємин між народами, характерна для пізніших періодів української історії, супроводжувалася поступовим перехо­дом від локальної замкненості до розви­нених торговельних зв'язків, широкого обміну інформацією та широкого спожи­вання продуктів індустріального вироб­ництва. Все це призводить до зменшення кількості обов'язкових етнодиферен-ціюючих ознак, ба навіть до їх нівелю­вання в матеріальній і духовній культурі та безпосередньо в одязі, який ще не­давно так яскраво відрізняв етноси.

 

 

2 ЕКСКУРСИ В ІСТОРІЮ

УКРАЇНСЬКОГО

КОСТЮМА

Давні слов'яни. Закладення основ специфіки українського костюма. Архео­логічні розкопки, описи давніх грецьких та мусульманських письменників, ранні слов'янські літописні сказання свідчать про те, що задовго до утворення держа­ви, відомої як Київська Русь, на теренах Південно-Східної Європи мешкали пра­слов'янські та слов'янські племена, пев­ним чином економічно і культурно роз­винені. З найдавніших часів тут проходив великий шлях пересування різних наро­дів з Азії на захід. Скіфи, сармати, гуни, готи та інші племена побували на цих територіях, поки не осіли по всій Захід­ній Європі. Вони жили здебільшого у степовій частині, в Північному При­чорномор'ї та в Криму. Слов'янські ж племена (поляни, сіверяни, древляни, кривичі, тиверці та ін.) розселялися в лісостеповій зоні понад річками, у дрі­мучих лісах, із часом просуваючись на південь. Хозари підкорили слов'ян на той час, коли ті вже мешкали на місцях, які зафіксовані ранніми літописами. Осілі племена ставали дедалі слабшими, і на початку нової ери їх витіснили завойов­ники гунського та угорського походжен­ня (гуни, авари, болгари, угри), які руха­лися з Азії, не затримуючись довго у степу і пересуваючись далі — на Дунай і Балкани. Спустошені степи на деякий час залишалися нічиїми й поступово зно­ву заселялися слов'янами.

Здавна сюди приїздили купці з вели­ких азіатських царств — Персії, Індії, а також фінікійці, греки. Фінікійці ще за­довго до нової ери приїздили торгувати аж до Дніпра й утворювали там свої оселі. Два з половиною тисячоліття тому по низині Дніпра та в Криму греки за­снували свої колонії: Ольвію, Херсонес, Пантікапей та інші, які завдяки швидко­му збагаченню грецьких купців пере­творилися на квітучі міста. Народи Пів­нічного Причорномор'я підтримували

Давні слов'яни

29

 

ть

»-

X

ш-

I *-

У

л -

У

ай ий ю-

и-, а іа-ти

ЇОЇ

му ш-ес, со-

3€-

ів-ли

зв'язки і з Китаєм, Іраном, Єгиптом, звідки привозили шовкові тканини, при­краси тощо.

На початку нової ери на формуван­ня культури давніх слов'ян з одного боку впливали цивілізації Давнього Світу (Середземномор'я та Південного При­чорномор'я), з іншого — постійний тиск північних племен, що рухались на пів­день, а також кочовиків зі сходу. Нор­мани (варяги), пересуваючись зі Сканди­навського півострова Дніпром у Візантію (шлях «із варяг у греки»), часто напа­дали на слов'ян, забирали їх у полон і вигідно продавали в Царгороді (Кон­стантинополі). І в Греції, і в Римі слов'я­ни добре цінувались як люди здорові, роботящі й миролюбні.

Кочові племена — хозари, печеніги, половці, торки, берендеї, які мешкали між Дніпром та Каспієм, завдавали вели­кої шкоди слов'янам. Будучи народом осілим і землеробським, слов'яни постій­но терпіли від ворожих нападів і мусили укриватися в укріплених містах, що сприяло розвиткові їхньої цивілізації. Давні зв'язки з греками, безумовно, під­силювали цей процес, і ці зв'язки були б значно відчутнішими, якби не безперерв­ний натиск диких орд зі сходу. Зокрема, з греками йшов жвавий обмін товарами: слов'яни відправляли в Грецію шкури, мед, віск, а звідти отримували паволо­ ки — дорогі тканини та одяг, які були загальноприйнятою ознакою багатства й заможності.

Значні здобутки раннього періоду культури слов'янських племен яскраво розкрилися у зарубинецькій (III ст. до н. є.— І ст. н. є.), черняхівській (II— V ст. н. є.) та інших культурах, які стали основою поглиблення взаємозв'язків із Візантією, західноєвропейськими країна­ми, розвиненими державами Сходу, що

згодом сприяло піднесенню культури Київської Русі.

За матеріалами українського тради­ційного вбрання можна стверджувати, що саме тими територіями, де у пізніші часи збереглися жіночий поясний одяг з одного або декількох шматків само­робної тканини, своєрідна техніка його ткання та орнаментально-колористич­ного вирішення, тунікоподібні сорочки, складні жорсткі форми жіночих голов­них уборів — очіпків, майстерні способи драпірування та пов'язування жіночих рушникоподібних головних уборів — на­ міток тощо (Наддністрянщина, Наддні­прянщина, південь Поділля), проходила межа, по якій на рубежі двох ер відбува­лися взаємопроникнення античної та давньослов'янської культур, етнокуль­турні контакти наших пращурів із циві­лізаціями Давнього Світу.

Побутування в Україні широких чо­ловічих штанів із низькою мотнею, спо­собів ПІДСТрИГанНЯ ВОЛОССЯ І ТИПІВ ЧОЛОт

вічих зачісок, а пізніше — золототканих чоловічих поясів і способів їх пов'язу­вання, жіночого халатоподібного про-стібаного осінньо-весняного одягу, деякі мотиви орнаментики, нарешті, назви пев­них елементів одягу — все це свідчить про давні й тривалі етнокультурні зв'яз­ки з азіатськими кочовими племенами.

Глухі зшиті форми вбрання — со­рочки, спідниці, орнаментовані тканим малюнком, способи пов'язування орна­ментованих саморобних хусток, само­робне плетене взуття мають багато спільних особливостей із білоруським, російським та балтським одягом, ука­зуючи на тісне спілкування в минулому з північними народами.

За землями Південно-Східної Європи з найдавніших часів закріпилася назва «Русь». Літописні сказання XII ст. зде-

Зо