Одяг як складова культури українців

виділяються головні убори, що мають захисну функцію, яка у давнину тісно поєднувалася з ©береговою, про що вже йшлося вище.

Важливими показниками для виділення певних класифікаційних підтипів кожної зі складових одягу є вже відомі нам етнографічні ознаки. Так, матеріал поділяється залежно від способу виготовлення (домотканий чи фабричний), від сировини (лляний, конопляний, бавовняний, шовковий, вовняний, шкіряний, штучний, синтетичний тощо), а також техніки виготовлення (плетений, в'язаний, тканий, валяний і т. д.). Належне значення для класифікації одягу мають його крій (форма окремих шматків матерії), конструкція (способи з'єднання деталей крою), техніка шиття (ручна або машинна), технологія шиття тощо, а також способи носіння складників одягу та характер їх поєднання у певний комплекс.

І нарешті, класифікаційною ознакою може бути саме призначення одягу, залежно від якого його можна поділяти на святковий, буденний, робочий, обрядовий і т. д.

Святковий одяг був не тільки новішим, із кращого матеріалу, а й «модного» покрою, більше прикрашався. Для будня шили одяг із грубішої тканини, часом доношували колишнє святкове вбрання, прикрас було менше. Для окремих видів праці створювався спеціальний робочий костюм. В особливу групу виділяється обрядове вбрання. Часто на свято або під час обрядів одягали стародавнє вбрання.

Кожна з названих груп одягу має своє походження, довгий шлях розвитку та значну кількість місцевих варіантів, котрі пов'язані з такими етнографічними ознаками, як матеріал, крій, колорит, орнаментика та опорядження, характер

поєднання в комплекс та способи носіння, а також із назвами вбрання, які інколи краще за інші етнографічні ознаки вказують на його походження.

Найдавнішими матеріалами для одягу в країнах з багатою рослинністю були кора, листя й волокна рослин, а в смузі більш суворого клімату, де людина займалася мисливством і рибальством,— шкури звірів, пір'я птахів та луска риб. Скотарство та землеробство, які на території України виникли ще в епоху неоліту, дали змогу використовувати рослинні волокна та вовну тварин. Початковим способом одержання більш складних матеріалів для одягу було плетіння. З винайденням веретена, прядки й особливо ткацького верстата значно розширилося використання матеріалів із волокон рослинного й тваринного походження, а пізніше — з нитки шовковичного черв'яка.

Перші форми одягу були у вигляді шматка тканини або шкури тварини, що просто накидалися на фігуру людини та трималися за допомогою різних зав'язок, шпильок та інших застібок. Це насамперед накидки, що кріпилися на плечах або шиї (наприклад, шкури-накидки первісної людини, а також різні види пізнішого плащоподібного одягу), або шматки тканини, які обгортали стегна і трималися на талії (стародавні стегнові пов'язки та пізніші види незшитого стегнового одягу).

Дальше ускладнення первинних форм одягу відбувається завдяки освоєнню майстерності драпірування тканин навколо стану людини.

З опануванням техніки зшивання окремих шматків тканини поступово розкриваються великі можливості у створенні різноманітних форм одягу.

Початковий етап у розвитку зшитого

Па ні па да за не за пл

4»

Б! га ус

НІ

Єї

щ І і

на

СІ

Зі

хЛ

Український костюм як джерело вивчення етнічної історії

носш-

ІЯ, ЯКІ

і озна-

ІЯ ОДЯ-

ю були

9 смузі

іа зай-■вом,— са риб. а тери-неолі-слинні псовим іадних і. З ви-збливо >илося

ЛОКОН

кення,

0 чер-

игляді яи, що мни та ї'язок, іасам-ілечах кидки їй піз-або «гна і егнові

1 СТЄГ-

инних гвоєн-канин

вання ороз-юрен-

итого

одягу — це з єднання прямокутних шматків тканини (наприклад, види тунікоподібного одягу, який був досить поширений у давніх слов'ян). У процесі дальшої еволюції одягу спостерігається значне ускладнення його форм за рахунок освоєння техніки крою тканини (при зшиванні розкроєних за певною формою шматків матерії створювалася необхідна форма одягу).

З удосконаленням форм одягу відбувалася й еволюція матеріалів, які збагачувалися як новою сировиною, так і ускладненням техніки прядіння, плетіння і ткацтва. Поряд із рослинним, вовняним, шовковим волокном з'являється штучне, а з часом і синтетичне, що значно розширює асортимент тканин і створює умови для дальшої еволюції кроєного одягу.

Найвищим ступенем розвитку крою є створення за його допомогою таких форм одягу, які найточніше повторюють натуральні пропорції фігури людини та дозволяють їй максимум вільних рухів.

Український традиційний костюм кінця XIX — початку XX ст. характеризується органічним поєднанням різних способів, створення форм убрання. Тут можна бачити стародавні види стегнового одягу (запаска, дерга), прямокутні шматки тканини якого трималися на фігурі за допомогою зав'язок чи поясів. Поряд із цим побутував частково зшитий одяг — плахта, який згадується ще в документах XVI ст., а через три століття став елементом святкового вбрання жіноцтва Середньої Наддніпрянщини.

Різні способи драпірування довгого прямокутного шматка тканини збереглися в такому жіночому головному уборі, як намітка, який має стародавнє походження. Продовжується ця традиція і в способах пов'язування хусток.

Форма одягу, яка утворювалася за допомогою зшивання прямокутних шматків тканини, зберігалася аж до початку XX ст. в чоловічих та жіночих тунікоподібних сорочках. У жіночому ж убранні можна спостерігати певний проміжний етап між простим зшиванням та освоєнням техніки крою. А саме: ускладнення форм убрання відбувалося за рахунок зшивання прямокутних шматків тканини і зібгання їх у збори, що допомагало створити одяг, відповідний жіночій фігурі- Те ж саме було характерним для спідниць полісянок, для сорочок та цілого ряду видів нагрудного і верхнього вбрання.

Інші зразки традиційного жіночого одягу дають змогу простежити поступову еволюцію його форм, яка йде від зшивання прямокутних шматків тканини до поступового додавання кроєних деталей, котрі роблять одяг зручнішим та різноманітнішим.

Наведені нами класифікаційні ознаки традиційного одягу у своїй сукупності здатні всебічно відтворити той безмежно розмаїтий, багатобарвний та глибоко символічний феномен, що його являє собою українське народне вбрання.

Український костюм як джерело вивчення етнічної історії. Костюм — явище конкретно-історичне, продукт розвитку даного етносу, нації, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою своїх функцій, матеріалу, крою, способів носіння, самобутністю колориту, орнаментики, різних доповнень, неповторністю загального силуету.

Залежно від схожості природно-географічних умов, характеру виробничої діяльності, шляхів соціально-економічного та історичного розвитку, від етніч-

1. ОДЯГ ЯК СКЛАДОВА КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ

ної та антропологічної спорідненості та етнокультурних взаємозв'язків спостерігається і ступінь близькості, а часом спільності в костюмі різних народів. Риси такої спільності, що виробилися на певному етапі розвитку етносів, стійкіші за більш пізні впливи. Саме тому ознаки етнічної специфіки та етнокультурної спорідненості в костюмі різних народів є важливим джерелом пізнання етнічної історії від найдавніших часів до наших днів.

Таке значення традиційного костюма підкреслювалося багатьма дослідниками, але до вбрання спершу підходили переважно як до явища культури, що розвивалося за своїми законами, обмежуючись констатацією самого зразка одягу, характеристикою його крою тощо. Погляд на традиційний костюм як на предмет етнографічного вивчення у свою чергу викликав історико-культурну спрямованість методики. Костюм став сприйматися як явище, котре має певні якісно-розпізнавальні ознаки народного чи національного духу. Проте лише деякі дослідники переконливо доводили, що традиційний костюм є важливим продуктом культури конкретного народу, і вивчення цього явища проливає світло на питання генезису даного етносу, його історичного розвитку, наочно розкриває етнокультурні взаємозв'язки і взаємовпливи.

Так, відомий етнограф Д. Зеленін, класифікуючи те чи інше етнокультурне явище, розподіляв його за певними ознаками (на основі конкретного матеріалу) на види, групи, типи, підтипи тощо, намагався визначити ареал поширення кожного з них, прив'язуючи його до певної місцевості, національної, етнічної або локальної групи населення з їхньою історією, мовою, іншими явищами культури

та побуту. Причому якщо в одних випадках учений простежував історію якогось явища з моменту його походження, то в інших вони цікавили його саме як джерело вивчення етнічної історії та етнокультурних зв'язків.

На основі порівняльного етнографічного аналізу одягу слов'ян в його історичному розвитку, на відміну від інших дослідників, які стверджували, що український одяг підлягав значним змінам під впливом як східних, так і західних сусідів, Д. Зеленін дійшов висновку, що не можна розглядати будь-яку спорідненість форм як просте запозичення. «При запозиченні та перехрещенні різних культурних елементів,— писав він,— жоден народ не засвоює механічно чужого, а завжди творчо видозмінює, пристосовує та переробляє це чуже» ⁹.