Екскурси в історію українського костюма

Селянський одяг періоду Київської Русі

крою. їхня кількість залежала від сезону й заможності людини. Як і для чоловічого костюма, обов'язковим був пояс — одночасно і прикраса, і оберіг від нечистої сили.

Особливо виразними були жіночі та дівочі головні убори — обов'язкова складова костюма. Різноманітної форми, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою, підвісками, повиті довгим платом білої тканини (убрусом, наміткою), ці високохудожні вироби не тільки композиційно довершували костюм, а й висту-

пали показником соціального стану жінки, виконували захисну, обрядову функції, відповідали існуючим морально-етичним нормам.

Щодо останнього, то головний убір заміжньої жінки повністю закривав волосся, дівчата ж нерідко носили волосся розпущеним або заплітали в коси. Обряд «покривання», що існував в українському весіллі, символізував перехід дівчини до стану заміжньої жінки. Цей відгомін язичництва, на думку одних вчених, сягає набагато давнішої традиції закривання усього жіночого обличчя ^б; іншими він пояснюється необхідністю захисту самої жінки та її близьких від злих сил, оскільки волоссю надавалися магічні властивості; ще інші дослідники вважали це символом підкорення жінки чоловікові ⁷.

Різноманітними були зйомні прикраси — підвіски, сережки, мониста, браслети, але з плином часу і розвитком ремесел їхні локальні особливості поступово стираються.

Одяг знатних городян — князів, бояр, феодалів, багатих купців тощо — складався з великої кількості предметів і виконувався з дорогих тканин як місцевого виробництва, так і привезених із країн Західної Європи та Сходу. Сорочку й гачі із лляного полотна носили як натільну білизну; жіночий одяг у вигляді шматка тканини, який обгортає стегна, серед знаті не був поширений.

Убрання вельможних городянок, яке надягалося на сорочку, шилося зі східних вишитих шовків (паволок) або цупкої ворсистої тканини з золотою або срібною ниткою, схожої на оксамит. Знатні жінки, зі слів арабського мандрівника Ібн-Фадлана, носили хилу (халат) — верхній шовковий одяг. Згадується він і в літописах. Поділ та обшлаги

пл

корзаа корзш

ках

— 4

Одяг населення Київської Русі

Костюм давньоруських селян

нижнього одягу, як і в костюмі небагатих городянок, були відкриті й щедро прикрашалися вишивкою, створюючи ступінчастий силует. Зверху надівався плащ — корзно, який застібався на правому плечі дорогоцінною фібулою. Шили корзно з оксамиту. Комір, поділ і краї корзна прикрашали каймою, шитою золотим позументом. На київських фресках маємо зображення круглих комірів — опліч, ожерелків ⁸. їх не пришивали, а накладали на сукні. Ці елементи, вишиті золотом та перлами, зберігалися

в костюмі знаті декілька століть, а в XIII—XV ст. у вигляді вишитих комірів поширилися і на одяг представниць не-привілейованих станів. У традиційному костюмі населення Наддніпрянщини великі круглі коміри — часто зйомні, прикрашені нашивками, вишивкою, зборами — побутували аж до XX ст.

Книжкові мініатюри і фресковий живопис свідчать, що одяг заможних жінок найчастіше мав вигляд прямої сукні з широкими довгими рукавами, перехопленими на зап'ясті наручами, а по талії багато прикрашеної золотим шитвом. Низ декорувався візерунчастою каймою, а верх — відкидним коміром. Пояс складався з позолочених металевих бляшок-накладок і був знаком феодальної гідності, найулюбленішим предметом благословіння князями своїх родичів. Жіночі та особливо чоловічі пояси робили також із шовку, затканого золотом і сріблом, із оксамиту або шкіри з кованими металевими бляшками. Прикрашені перлами, сердоліком пояси, як і опліччя та головні убори, залишали у спадщину дітям.

Одяг знатних східнослов'янських жінок був багатокольоровим, у ньому поєднувалися яскраві, свіжі, соковиті барви. Зелений, блакитний,червоний, синій, коричневий кольори доповнювалися золотим і срібним шитвом. Металева нитка прикрашала костюм не лише жінок княжого роду, а й заможних селянок. Найулюбленішим кольором був червоний («червленьї и багряньї одеяння»). Його перевага пояснюється тим, що, по-перше, це був колір-оберіг, а по-друге, використовувалися численні натуральні барвники, які надавали тканинам червоно-коричневого та інших відтінків червоного кольору. Фарбували тканини переважно рослинними барвниками, рід-

2. ЕКСКУРСИ В ІСТОРІЮ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА

ше — тваринного походження. Червоний колір добували з червецю (яєчок хробаків), червоно-коричневий — із гречаника, звіробою, кори дикої яблуні, вільхи, крушини; синій — із сон-трави, волошки, чорниці; жовтий — із дроку, листя берези; золотаво-коричневий — із лушпиння цибулі, кори дуба та груші. Парадний костюм феодала складався з довгої) сорочки, свити-каптана (жу пана), корзна, чобіт, напівсферичної шапки, обшитої хутром. Корзно і свиту шили з привізних візантійських тканин. По краях одяг прикрашався широким орнаментом. На виготовлення вбрання заможного купця або феодала часто-густо йшла майже третина усього майна. Ібн-Фадлан, наприклад, так описав поховальний костюм купця X ст.: «Наділи на

нього шаровари і гетри, і чоботи, і куртку, і кафтан парчовий із ґудзиками з золота, і наділи йому на голову шапку з парчі з соболем». Дуже старанно підбирався колір костюма князя. Як і в жіночому одязі, перевага надавалася різним відтінкам червоного.

В зимовий час населення Київської Русі носило хутряний одяг: більш заможні — з дорогого хутра (горностая, соболя, лисиці, бобра тощо), бідніші — з дешевого. У ХНІ ст. знатні руські жінки прикрашали горностаєм краї одягу. Ширина таких обшивок (іноді від землі до колін) свідчила про їхню заможність. Жінки середнього достатку носили шуби з білки.

Шуби було прийнято носити хутром усередину, спочатку не покриваючи їх

ТЕЖ

сел

РУЧ

ІШ На

в]

Бої

«1

Типи крою давньоруського жіночого одягу

Український одяг XIV—XVIII ст.

Дівочі головні убори — вінці

ісурт-ми з їжу з ідби-кіно-зним

ської і за-стая, ші — жін-їдягу. землі ність. шуби

тром їй їх

тканиною. З часом такий одяг став вважатися грубим і зберігся тільки в побуті селян. Шуби ж знатних дам почали покривати оксамитом із золотим шиттям венеціанською камкою (шовком). Шуби носили бережливо і передавали їх у спадщину. В погану погоду накидали на плечі суконний старовинний плащ без рукавів — опанчу.

Комплекс костюма завершувало взуття — у селян плетене із стеблин і кори (личаки) або стягнуте з грубої сиром'ятної шкіри (постоли), у городян — із дорогої м'якої різнокольорової шкіри. Личаки були прямого чи косого плетіння, залежно від місцевої традиції. На відміну від селянок городянки і представниці панівних станів були «усі в чоботях». Шкіряне взуття вичиняли із шкур коней, великої та малої рогатої худоби. Черевики, сап'янці, напівчобітки, чоботи в X—XIII ст. кроїли на невисокому підборі та нежорсткій підошві. Колір шкіряного взуття був не тільки червоним, а й зеленим, жовтим, коричневим. Чоботи в різних регіонах могли бути тупоносими

або гостроносими. Показником добробуту було вишивання чобіт кольоровими нитками, річковими перлами. В орнаменті використовували кола (солярні знаки), прошви з темних ниток (символ дороги), зелені завитки (символ життя). Отже, костюм за часів Київської Русі був одночасно і високохудожнім витвором, і важливим соціальним та етнічним показником, виконуючи при цьому всі притаманні йому функції. Чимало його елементів збереглося аж до наших днів. Це й тунікоподібні сорочки, й одяг у вигляді шматка вовняної тканини, охоплюючої стегна; це й дівочі вінки та жіночі головні убори, і зйомні прикраси типу гуцульських згардів, і зйомні коміри (Чернігівщина); це й давні орнаментальні мотиви в декоративному ткацтві й вишивці та багато іншого.

Український одяг XIV — XVIII ст. Костюм запорізького козацтва. Ареал етнічної основи українського костюма в цілому збігається з ядром Київської Русі — Київщиною, Сіверщиною, Поліс-