У юнацькі роки Томас Манн захоплювався філософією Ніцше. Він переживав піднесення, душевний запал, читаючи книги цього німецького філософа, духовний і стилістичний вплив якого позначається уже в ранніх творах Томаса Манна.
Енергетика творчості Ніцше, його концепція надлюдини, яку він обґрунтував у книзі «Так казав Заратустра», він продовжував розвивати в інших творах,- Фашизм, який виник у Європі, взяв за свої гасла ідеї Ніцше, і Томас Манн переглянув своє ставлення до творчості філософа. Він замислився над тим, чому руйнівні сили інтерпретували концепцію Ніцше як заклик до ненависті, антилюдяності, самовихваляння. Ідея національної вищості захопила Європу, і Томас Манн піддав нищівній критиці творчість Ніцше, характеризував її як ненатуральну, жалюгідну, претензійну.
У новелі «Маріо і чарівник» письменник доводить, що справжнє мистецтво повинно бути натхненне «духом суспільного обов'язку і служіння», а сильна особистість, яка не рахується з почуттями інших людей, зазнає краху.
Кавальєро Чіполло — «мандрівний віртуоз, майстер розважати публіку» — виявився гіпнотизером, який перетворив свої вистави на злі знущання з публіки. Він був пихатий, самовпевнений і вважав, що природний дар дає йому право знущатися над людьми, топтати їхню гідність.
Історія людства знає багато прикладів, коли сильна особистість приходить до влади і перетворює людей на натовп, стадо, яке слухняно танцює під свист нагая.
XVIII століття — це зліт зірки Наполеона. У перші роки правління він мав підтримку населення, любов мільйонів юнаків і людей середнього віку. Бонапарт був людиною революції, проповідував свободу. З його приходом до влади пожвавилась економіка, зріс добробут населення, піднеслась національна гідність. Але багаторічні війни призвели до економічної кризи, а пихатість маленького чоловіка викликала обурення і неприязнь.
Наполеон Бонапарт був політичний лідер, а граф Каліостро — авантюрист італійського походження. Він здобув якісь знання з алхімії, став вправним ілюзіоністом, подорожував по світу. У кожній країні Каліостро об'являв себе масоном, дурив людей, робив їх слухняними маріонетками.
Довірливі, малоосвічені люди вірили і великим завойовникам, і шарлатанам, і чарівникам, які, прикриваючись красивими гаслами, зверхньо дивилися на натовп, народи були для них засобом для досягнення власних коросливих цілей.
Томас Манн у новелі «Маріо і чарівник» ставить злободенне питання: чи може народ у високорозвиненому суспільстві XX століття знову довіритися так званим національним «героям» сучасності? А їх XX століття знало немало: Муссоліні, Гітлер, Сталін. Потворна постать у сюртуку тримала під владою свого нагая глядачів у невеличкій залі курортного містечка, вожді зухвало знущалися з цілих народів, а суть усього цього одна — люди коряться сильній особистості, натовп не може протистояти їй. Але в підтексті новели криється ідея цього твору: треба боротися з проявами тоталітаризму, усіма можливими засобами протистояти йому. Ніхто не має права топтати людську гідність, знищувати особистість, вести суспільство до загибелі.
16) Миха́йло Опана́сович (Пана́сович) Булга́ков (рос. Булгаков Михаил Афанасьевич; * 3 (15) травня 1891,Київ — † 10 березня 1940, Москва) — радянський письменник, драматург, театральний режисер.
Дитинство і юність Михайла пройшли у Києві, з яким пов'язане становлення митця. Він захоплювався класичною літературою й архітектурою, музикою і драматургією. Вивчав давні малюнки і написи у церквах, відвідував відомий театр Соловцова. На Андріївському узвозі містилася квартира Булгакових, що стала прообразом будинку Турбіних у романі «Біла гвардія» та п'єсі «Дні Турбіних». Зараз у цьому домі —меморіальний музей письменника.
Біографія[ред. • ред. код]
Михайло Булгаков народився 3 (15) травня 1891 р. в родині професора Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова (1859–1907) і його дружини Варвари Михайлівни (в дівоцтві — Покровської) (1869–1922) на вулиці Воздвиженській, 28 у Києві. Окрім М. Булгакова, у сім'ї було ще шестеро дітей: Віра (1892–1973), Надія (1893–1971), Варвара (1895–1956), Микола (1898–1966), Іван (1900–1968) та Олена (1902–1954).Хрещеними батькамии Михайла були бабуся Булгакова по батьківській лінії Олімпіада Федорівна Булгакова та колега і друг Опанаса Івановича Булгаковаординарний професор Київської духовної академії Микола Іванович Петров — історик української літератури і науки, етнограф, згодом академік ВУАН.[1][2]
Михайло Булгаков, 1908
У 1909 р. М. Булгаков скінчив Київську Першу гімназію і вступив до медичного факультету Київського університету. 31 жовтня 1916 р. — здобув диплом лікаря з відзнакою.
У 1913 р. М. Булгаков одружився з Тетяною Лаппа (1892–1982).
За часів Першої світової війни М. Булгаков упродовж декількох місяців працював лікарем у прифронтовій зоні. Потім його направляли на роботу до с. Нікольського Смоленської губернії та до м. Вязьма.
Меморіальна дошка на будинку ректората НМУ ім. О. Богомольця, Київ, бул. Шевченка, 13
Під час громадянської війни, у лютому 1919 р., М. Булгаков як військовий лікар був мобілізований до армії Української народної республіки. Наприкінці серпня 1919 р., відповідно до однієї з версій, М. Булгаков був мобілізований до Червоної армії. 14-16 жовтня письменник разом з частинами Червоної армії повернувся до Києва.
М. Булгаков працював лікарем у Червоному хресті, а згодом — у Збройних Силах Півдня Росії. Деякий час він мешкав у Чечні, а також у Владикавказі з козацькими військами.
Наприкінці вересня 1921 р. М. Булгаков переїхав до Москви і почав писати фейлетони для столичних газет («Гудок», «Рабочий») і часописів («Медицинский работник», «Россия», «Возрождение»). Водночас він публікував окремі твори у газеті «Накануне», що виходила друком у Берліні.
У 1923 р. М. Булгаков вступив до Всеросійського Союзу письменників.
У 1924 р. М. Булгаков бере другий шлюб — з Любов'ю Бєлозерською (1898–1987).
У 1929 р. М. Булгаков одружився втретє і востаннє — з Оленою Шиловською.
У 1930 р. М. Булгаков працював режисером у Центральному театрі робочої молоді (ТРАМ). З 1930 по 1936 рр. — у МХАТі як режисер-асистент. Від 1936 р. працював лібретистом і перекладачем у Большому театрі.
Від 1939 р. стан здоров'я письменника значно погіршився. Лікарі діагностували у нього гіпертонічний нефросклероз. М. Булгаков продовжував застосовувати морфій, прописаний йому в 1924 р. задля усунення больових симптомів.
10 березня 1940 р. М. Булгаков помер. Письменник був похований на Новодівочому цвинтарі у Москві. На його могилі було встановлено камінь, названий «голгофою», який напередодні лежав на могилі М. Гоголя. А. Ахматова після смерті письменника написала вірш «Пам'яті М. О. Булгакова» (березень 1940 р.).
Літературна творчість[ред. • ред. код]
Перше своє оповідання — «Пригоди Світлани» М. Булгаков написав у віці семи років.
У 1922–1923 рр. письменник публікував «Записки на манжетах».
У 1924 р. побачило світ перше видання роману «Біла гвардія».
У 1925 р. вийшла збірка М. Булгакова «Дияволіада». Того ж року було опубліковано повість «Фатальні яйця», оповідання «Сталеве горло» (перше з циклу«Записки юного лікаря»). Письменник працював над повістю «Собаче серце», п'єсами «Дні Турбіних» і «Зойчина квартира».
З жовтня 1926 р. у МХАТі з успіхом демонструвалася п'єса «Дні Турбіних». Водночас у радянській пресі домінувала різка критика творчості М. Булгакова. За підрахунками письменника, протягом 10 років з'явилося 298 ворожих рецензій і лише 3 схвальні. Того ж року в Театрі ім. Вахтангова успішно пройшла прем'єра вистави за п'єсою «Зойчина квартира».
Від 1930 р. твори М. Булгакова в СРСР припинили друкувати, його п'єси були заборонені. В січні 1932 р. Й. Сталін (формально — А. Енукідзе) дозволив постановку «Днів Турбіних» у МХАТі, і до війни вона більше не заборонялась. У той же час за кордоном п'єси М. Булгакова успішно демонструвались.
У 1939 р. М. Булгаков працював над лібрето «Рашель», а також над п'єсою про Й. Сталіна — «Батум». Й. Сталін схвалив п'єсу, однак її все ж було заборонено для друку і постановки.
Того ж року у тяжкому стані, пов'язаному із хворобою, М. Булгаков надиктовував дружині останні варіанти роману «Майстер і Маргарита». Роман було вперше опубліковано в часописі «Москва» в 1966 р., через 26 років після смерті автора. Саме цей твір приніс М. Булгакову світове визнання.
Київ і Україна у житті та творах Булгакова[ред. • ред. код]
Як митець і мислитель, М. Булгаков перебував під значним впливом творчості полтавця Миколи Гоголя та філософа Григорія Сковороди.
Київ займав особливе місце в житті та творчості письменника. Про це він каже у своєму ліричному нарисі «Київ-місто».
Андріївський узвіз, 13, де впродовж тривалого часу мешкала родина Булгакова і де відбувалася дія «Білої гвардії», перетворено на літературно-меморіальний музей, відомий у Європі.
До «Дому Турбіних» на Андріївському узвозі, що його був «відкрив» Віктор Некрасов, приїздять ті, хто вивчає, перекладає, читає Булгакова, із різних міст, сіл і країн. Рідне місто склало шану письменникові «…Київ у Булгакова не в зображенні рідного міста, не в назвах київських реалій… Його модель світу була києвоцентричною. Він, якщо можна так висловитися, мислив Києвом», — скаже в книзі «Майстер і Місто» Мирон Петровський.
«Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на Батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро… Немає красивішого міста на світі, ніж Київ», — скаже в оповіданні «Я убив» доктор Яшвін, у якому легко упізнати самого автора (українською — «я ж він»).
17) Філософські роздуми про добро й зло в романі М. Булгакова “Майстер і Маргарита”).
Тема добра й зла є однієї з найбільш важливих у романі. Булгаков уважає, що зло завжди врівноважує добро. Розповсюджувачами зла на землі є люди, якими рухає спрага влади, багатства, заздрість, боягузтво й страх. Ці почуття є провідниками зла
Головним випробуванням зла в романі є Воланд зі своєї звитої (Коровьевим, Бегемотом, Азазелло). Воланд - князь тьми, сатана, але для москвичів він іноземець, професор чорної магії. Випробовуючи людей в умовах нової радянської дійсності, Воланд доходить висновку, що люди, як і колись, жадібні й заздрі (про це свідчить фокус, проведений звитої Воланда у вар'єте, коли на сцену посипалися гроші, усе за ними кинулися, а через якийсь час вони перетворилися в прозорі папірці). Носій зла потрібний для того, щоб виявляти пороки людства
Так що ж, зло може бути корисним? Це складне філософське питання, на який намагалися відповісти багато філософів. Ближче всього Воланд коштує до Мефистофелю з “Фауста” Ґете. Можна помітити їхню зовнішню подібність: “...Правий (око) із золотою искрою на дні, що свердлить кожного до дна душі, і лівий - порожній чорний, неначебто вузьке голкове вухо, як вихід у бездонний колодязь усякої тьми й тіней. Особа Воланда було скошено на сторону, правий кут рота відтягнуть донизу, на високому облисілому чолі були проручни глибокі паралельні гострим бровам зморшки...”
“Я частина тої сили, що вічно хоче зла й вічно робить благо”- цю самохарактеристику героя Ґете Булгаков взяв як епіграф кроману.
Зберігши за Воландом зовнішня подібність із Мефистофелем, Булгаков наділяє його протилежними функціями, покладаючи на нього місію справедливого воздания людині після його смерті, тобто судна й винесення вироку
Але не слід робити з Воланда борця за справедливість. Люди насамперед самі несуть в у собі своє покарання(Так Понтій Пілат страждає, мучається каяттями совісті - це його покарання. Він викупає свій злочин і тому йому дістається “світло”). Так, Воланд робить усе, що личить сатані. Але він не всесильний, тому не доторкається до тих людям, у яких чиста совість, які несуть у собі добро. Добре йому непідвласно. Те одна з основних думок роману
Иешуа в романі є носієм “світла”. У романі він асоціюється із Христом. І дійсно, у них багато загального: віра у всеперемагаючу силу добра, у те, що настане час, коли людство перейде в царство істини й справедливості. Але Булгаков навмисно відходить і від історичної, і від євангельської версій. У нього Иешуа не бог, а насамперед людина, нікому не заподіяв зла ні думкою, ні вчинком. Він бачить краще, що порию заховано в людині, вона вірить у силу добра й добру природу людини. В образі Иешуа втілена традиційна християнська ідея про милосердя. Перед особою смерті Иешуа залишився вірний своїм переконанням, він вибирає смерть, у підсумку заслуговує “світло”.
Отже, у романі перед нами з'являється Воланд і Иешуа. Як вони ставляться до духовних можливостей людини? (У Ґете Бог і Мефистофель теж ведуть суперечку про це. Бог упевнений у позитивному результаті випробування, тому що Фауст його раб (тобто раб доброго, піднесеного, людяного) Мефистофель же переконаний, що саме матеріальне здатно знищити людини, знищити в ньому духовний початок.). Воланд уважає, що вся історія людства - історія злочинів. Для Иешуа людина по своїй природі добра (“злих людей на світі ні”),, тільки соціальні умови спотворюють людей
І зло, і добро, затверджує Булгаков, рівною мірою існують у світі, але вони породжені пржде всього самими людьми. Булгаков уважає, що кожна людина повинен бути вільним у своєму виборі
Говорячи про добро й зло, не можна не згадати про Майстра. Майстер занурений у творчість і зовсім не думає про користь, вона пише роман скоріше навіть для себе. Але, зштовхнувшись із миром літераторів, що зайнятий усім, чим завгодно, але тільки не творчістю, не витримав цькування й зненавидів свій роман. Це викреслило майстра з життя, він престав боротися за свій роман. Відмова від творчості виявився згубним для нього. Його пристановищем стала клініка для душевнохворих - тільки там він може знайти спокій, якого його позбавили “добрі люди”. Майстер прагне до світла, прагне до добра. Але він відмовився від боротьби за свій роман, виявив малодушність, тому йому відмовлене в “світлі”. Зустріч Майстра з Воланд
ом відбувається тільки завдяки Маргариті, а рятування від страждань - завдяки заступництву Иешуа. Без прохання “світла” обретшие один одного закохані були б залишені на землі, у їхньому таємному притулку. Невідомо, як би зложилася їхня доля. Герої заслужили спокій
Таким чином, втручання вищих сил не приводить до зміни самого життя, вона лише прискорює плин подій
Добро виховує й звеличує людину, зло й байдужість псують його. Потрібно вірити в людей, у свої сили, у силу добра, тоді відкриється істина
18)
Альбе́р Камю́ (фр. Albert Camus; *7 листопада 1913, Мондова (зараз Дреан) — †4 січня 1960, Вільблевен) — французький романіст, філософ, публіцист, один з лідерів філософсько-мистецького напрямкуекзистенціалізму. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 року.
Біографія
Алжир
Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в містечку Мондові в Алжирі, яке на той час було французькою колонією, у сім'ї найманого сільськогосподарського робітника, що через рік після народження сина помер від поранення на полі бою Першої світової війни. Мати, іспанка за походженням, працювала прибиральницею в багатих сім'ях. Дитина зростала у злиднях. Освіту пощастило здобути тільки завдяки допомозі директора ліцею, який виклопотав для хлопця стипендію. У 1932—1936 рр. під час навчання в Оранському університеті (Алжир), Альберу доводилося тяжко працювати, що призвело до виснаження організму й він захворів на сухоти. Проте це не завадило йому бути життєрадісним, енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим і до краси середземноморської природи, і до глибин духовної культури. Згодом А. Камю писав:
| Я був десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, який я обожнював. |
Захоплення середземноморською красою і французькою філософією з часом зумовило його світогляд й естетику, які базувалися на середземноморській культурній традиції та античній культурі з її язичництвом і культом тіла. У цій системі юнак намагався уникнути протиставлення духу і тіла, злити їх в органічну єдність. А. Камю брав активну участь і в громадському житті. У 1934 році вступив до комуністичної партії, яку покинув через три роки, проводив антинацистську пропагандистську роботу, організував самодіяльний театр, співпрацював з незалежною лівою пресою. У цей час почалася його письменницька діяльність. Тоді, зокрема, були написані перший варіант повісті «Сторонній» та нотатки до есе «Міф про Сізіфа».
Франція, Друга світова війна[ред. • ред. код]
Альбер Камю
Навесні 1940 року вперше приїхав до Франції, куди остаточно переселився через рік. В окупованій країні приєднався до Руху Опору, друкувався в підпільній газеті «Комба», а згодом її очолив. У 1943—1944 рр. видав у нелегальній пресі «Листи німецькому другові», в яких з гуманістичних позицій засуджував спроби виправдання ідеї фашизму. На цей час А. Камю став відомим як автор «Стороннього» та «Міфу про Сізіфа», що побачили світ у 1942—1943 рр. і викликали захоплення французької інтелігенції. Ці твори були сприйняті як екзистенціалістські, співзвучні з напрямами, що за національної катастрофи поширювалися серед свідомої частини населення. Саме завдяки творчості А. Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі, а надто у варіанті А. Камю, є твердження абсурдності буття («абсурд є метафізичним станом людини у світі»,- говориться у «Міфі про Сізіфа»), уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою, аби виправдати своє існування. Вже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням. З моменту появи вона отримує від природи й смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Убивають хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце, як у романі «Сторонній» У годину вирішального випробовування людина залишається наодинці з собою, зі своєю долею. Тепер їй належить стати Людиною, створити себе із закинутої у світ матерії. Людина народжується не тоді, коли з'являється на світ, а тоді, коли силою свого розуму створює себе як мислячу істоту. Це духовне народження відмежовує її від природи, робить свідомою своєї минущості. Суспільство потребує віри в уже існуючі цінності. Воно карає бунтарство за допомогою своїх соціальних інституцій — армії, поліції, суду, громадської думки. Такий внутрішній конфлікт романів і п'єс письменника-екзистенціаліста. Водночас А. Камю проголошував, що розум людини, усвідомлюючи абсурдність буття, не може змиритися з нею. Людина, що мислить, кидає виклик абсурдові, не сподіваючись на його остаточне подолання. В «Міфі про Сізіфа» А. Камю писав:
| Для людини без шор немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності… Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати віч-на-віч — у цьому є могутність і непересічність. |
Цей трагічний стоїцизм з часу Руху Опору став для Камю основою його гуманістичної етики. За його допомогою письменник у роки окупації та національного приниження пробуджував активний відгук у гуманістично настроєної французької інтелігенції. По-своєму мобілізував її на боротьбу з нацизмом.
Повоєнні роки[ред. • ред. код]
Невелика за обсягом творча спадщина А. Камю створювалась переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником, і на спосіб їх висвітлення. Для його творчості характерне поєднання власне белетристики з філософськими роздумами. У 1947 році вийшов у світ роман «Чума», який засвідчив найвищу межу ідейної еволюції автора: за визначенням самого письменника відбувся перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту». Письменник працював також у жанрі філософської етеїстики та громадсько-політичної публіцистики, виступив у ролі літературного критика.
Надгробок Камю у місті Лурмарен
У 1950-х роках А. Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Письменник чимдалі частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, які ставило перед ним суспільне життя. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у тракті «Бунтівна людина» (1951). Відкриваючи вади буржуазного суспільства Франції та Заходу, Альберт Камю не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті. Книга «Бунтівна людина» значною мірою була реакцією на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альбер Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення на значно жорстокіших гнобителів. На думку автора, це універсальний і фатальний закон історії, її абсурд. Протистояти йому може тільки постійне бунтарство, опозиція влади, яка є неминучим насильством і несправедливістю. У 1957 році Альбер Камю одержав Нобелівську премію за свою літературну творчість. 4 січня 1960 року письменник потрапив у автомобільну катастрофу біля міста Санс. Помер у невеличкому містечку Вілльблевен. Похований в місті Лурмарен в районі Люберон на півдні Франції.
19) «Чума» (фр. La Peste) — філософський роман-притча Альбера Камю, виданий в 1947 році.
В романі висвітлено боротьбу людської спільноти проти конкретного ворога (за словами автора, зміст «Чуми» — це боротьба європейського опору проти фашизму). Але цим зміст його не вичерпується. Як зазначив Альбер Камю, він «поширив значення цього образу (чуму) на буття в цілому». Це не тільки чума (коричнева чума, як називали фашизм у Європі), а зло взагалі, невіддільне від буття, властиве йому завжди. Чума — це й абсурд, що осмислюється як форма існування зла, це й трагічна доля є те, що вона зменшує перехід самого письменника від самотнього бунтарства до визначення спільноти, чию боротьбу треба поділяти, еволюцію в напрямі до солідарності та співучасті.
Сюжет роману ґрунтується на подіях чумного року в Орані (Алжир), жахливої епідемії, яка штовхнула городян у безодню страждань і смерті. Розповідає про це доктор Ріє — людина, що визнає лише факти. Прагне до точності її викладу, не вдаючись ні до якого «художнього» прикрашення. За вдачею, світосприйняттям, характером занять, перебігом подій він орієнтується лише на розум та логіку, не визнає двозначності, хаосу, ірраціональності. Ріє виконує свій обов'язок лікаря, допомагає хворим, ризикує власним життям, жодного разу не піддавши сумніву свою роль у боротьбі з конкретною хворобою, зі злом взагалі. Навколо нього гуртуються інші персонажі, передусім Тарру. Для них чума, зло — це щось невіддільне від людини, і навіть той, хто не хворіє, все одно носить хворобу в своєму серці.
Люди доброї волі здатні перемогти конкретне зло, але вони не можуть його знищити як категорію світобудови. І тому у фіналі роману під радісні вигуки городян, які святкують звільнення від страшенної хвороби. Доктор Ріє думає про те, що ця радість тимчасова, він знає, що «…можливо, настане день, коли на лихо і науку людям, чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста».
Роман написаний у формі хроніки однієї епідемії, спрямованої передусім на об'єктивну фіксацію подій. Це монолог доктора Ріє, який подекуди переривається словами і думками Тарру, зрідка — роздумами інших персонажів. Інтелектуали Ріє і Тарру — головні герої — часто виступають від імені автора, їм він доручає формування ключових думок, їхніми виступами описує найважливіші події чумної епідемії. Вони виконують свій професійний і людський обов'язок, свідомо нехтують небезпекою, сімейним затишком, подружніми почуттями.
Характерна і історія паризького журналіста Рамбера, який поривався із зачумленого Орана до коханої жінки, а коли така можливість з'явилася, відмовився нею скористатися і залишився в санітарній дружині доктора Ріє. Залишився тому, що інакше вчинити йому не дозволило сумління, бо в час лихоліття «соромно бути щасливим одному». Привертає до себе увагу і образ Грана — маленької людини з її безневинним графоманством і невичерпною добротою та самовідданістю. Панлю, мати Ріє, контрабандисти, інші епізодичні персонажі часто з'являються на сторінках твору, щоб висловити певну думку. Вони мають індивідуальні риси, не позбавлені деяких вад, але виявляються готовими до самопожертви. Усі вони разом і побороли страшенне лихо, їхня солідарність стала запорукою спільної перемоги. Це важливий момент у творчості А.Камю, який почав мистецький шлях з утворенням індивідуалістичних позицій і абсурдності буття.
Жанр роману-хроніки зумовлює особливості стилю цього твору. Підкреслена об'єктивність визначає добір лексики, позбавленої яскравого емоційно-експресивного забарвлення, стриманий виклад подій та коментарів до них. Але загальний зміст роману-притчі набагато глибший. Він має «загальнолюдський» і позачасовий підтекст. У філософсько-інтелектуальному розумінні, його можна розглядати як своєрідний авторський монолог. Окремі персонажі, що виголошують його, відтворюють різні сторони авторського світогляду. У цьому розумінні роман — це полілог і водночас розмова з самим собою, що, однак не позбавляє персонажів індивідуальних рис, глибокої мотивації їхніх вчинків.
Особливості стилю роману підкреслюють послідовність розвитку творчої манери в А.Камю, дотримання традицій поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що відзначається універсальністю змісту. «Чума» алегорична, як стародавні міфи, як Біблія, але на відміну від стародавніх притч, які тяжіли до прямолінійних алегорій, відзначається смисловою багатозначністю. З цього погляду вона наближається до міфу, стає надкультурним явищем. «Чума» — одне з найдавніших подій у цьому жанрі, поряд з «Мобі Діком» Г.Мелвілла, «Процесом» Ф.Кафки, «Котлованом» А.Платонова, водночас це роман-попередження, роман-пересторога, що також робить явище позачасовим і загальнолюдським.
Композиція[ред. • ред. код]
Композицію твору підпорядковано хронікальному викладу подій. Роман складається з п’яти частин, у яких розповідається про чумний рік. У творі послідовно описано всі стадії епідемії: початок, наростання, загострення та спад. Портрети персонажів подаються з документальною точністю, що фактично виключає використання автором художніх засобів. Зрідка автор вплітає стислі описи природи чотирьох пір року, які увиразнюють особливості перебігу чуми та душевний стан оранців під час епідемії.
Висловлювання критиків про роман[ред. • ред. код]
| Камю представляв у нашому столітті — й усупереч з теперішньою історією — сьогоднішнього спадкоємця старовинної породи тих моралістів, чия творчість являє собою найсамобутнішу лінію розвитку у французькій літературі. Його наполегливий гуманізм, вузький і чистий, суворий і чуттєвий, вів сумнівну за своїми наслідками битву проти потворних віянь епохи —Жан Поль Сартр |
| «Чума» Камю — роман філософський, і природно, що на першому плані в ньому філософська проблематика, філософське, тобто узагальнено-універсальне трактування зла в контексті людського буття. Саме так і осмислюється чума головними героями роману, інтелектуалами Ріє і Тарру, устами яких найчастіше говорить автор. Для них чума, зло — це щось невіддільне від людини та її існування, найстрашніша ж вона тим, що навіть той, який не хворий, все одно носить хворобу в своєму серці. У контексті роману чума — універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. Стан «зачумле-ності» — той стан, якого майже нікому не вдається уникнути, а його подолання вимагає повної мобілізації волі, духовних і моральних сил особистості. Бути «зачумленим», за Камю, — це не тільки чинити насильство, а й не повставати проти нього. “Зачумленість” — не тільки готовність убивати, а й примиреність із тим, що вбивають. —Дмитро Наливайко |
| «Центральна постать роману — лікар Ріє у “межовій ситуації” здійснює свій вибір: зло непереможне, але Ріє, як і Сізіф, продовжує робити свою справу — лікувати стражденних, втішати їх і підтримувати. Ріє — не герой, але він вірний самому собі, в екстремальних умовах він зберігає людську гідність і відповідальність перед своєю совістю |
20.
Біографія
Дитинство
Ерік Артур Блер народився в 1903 році в індійському селі Мотіхарі на кордоні з Непалом. У той час Індія була частиною Британської імперії, і батько майбутнього письменника, Річард Блер, служив в одному з департаментів індійської адміністрації Великобританії. Мати письменника була дочкою французького торговця. Коли Еріку виповнилося 8 років, його без проблем влаштували в приватну підготовчу школу в графстві Сассекс. Через кілька років, проявивши неабиякі здібності в навчанні, хлопчик одержав стипендію для подальшого навчання в Ітоні, найпривілейованішій приватній школі Великобританії. Пізніше в есе «Чому я пишу» Орвелл згадував, що вже в 5—6 років він твердо знав, що буде письменником, а в Ітоні визначилося коло його літературних пристрастей — Свіфт, Стерн, Джек Лондон.
Бірма
Він жив в аристократичній, але бідній сім'ї, і після закінчення навчання Ерік виїхав з Англії до її східних колоній, як колись його батько й тисячі інших незаможних англійців. Він пішов на службу в імперську поліцію, спочатку в Індії, потім у Бірмі. У 1927 році, розчарувавшись в ідеалах і системі, якій він служив, Блер іде у відставку й переселяється на Портобелло Роуд, у кварталі лондонської бідноти, потім їде в Париж — осередок європейської богеми. Однак майбутній письменник вів аж ніяк не богемний спосіб життя, він жив у робочому кварталі, де заробляв миттям посуду, і набирався досвіду й вражень, які пізніше наповнять його романи й численні есе.
Письменник
1933 року він публікує збірку нарисів «Фунти лиха в Парижі і Лондоні» під псевдонімом Джордж Орвелл. Святий Джордж — патріот Англії, Орвелл — невеличка річечка на тихій англійській півночі. Так підписує він свої романи, що виходять після цього щороку.
В 1934 році побачила світ книга «Бірманські будні» в якій автор розповів про роки, проведені на службі в колоніях Британської імперії.
В 1935 було опубліковано роман «Дочка священика» (A Clergyman's Daughter) і низку робіт з найрізноманітніших питань — політики, мистецтва, літератури.
