У таких творах, як «Зона», «Вайдем'єр», «Є», «Кортеж», «Музика із Сен-Меррі», «Мандрівник» знайдені дійсно нові епічні рішення, коли з простого, «наївного» переліку «того, що є» («є ворожий підводний човен… є тисяча ялинок навкруги обчухраних оскіллям… є там і сям окремі хрести… є довгі гнучкі руки моєї коханої… є чорнильниця зроблена мною з гільзи…») народжується об'ємна картина людської долі. Пізніше аполлінерівський принцип поєднання «миттєвих спалахів» дійсності оберуть Л. Арагон і П. Елюар, Ю. Тувім і П. Неруда.
Але Аполлінер схильний не лише до епічного погляду на дійсність, він — один із найяскравіших, найвишуканіших ліриків XX століття. «Рейнська осінь» (1901), «Дзвони» (1902), «Лорелея» (1904), «Циганка» (1907), «Міст Мірабо» (1912), «Марія» (1912), «Отелі» (1913), «Якби моя влада» (1916), цикл «Життя присвятити коханню» (1917) написані зовсім по-іншому, ніж «Зона» чи «Кортеж». Елегійна просвітленість, замислена філософічність, свіжість безпосереднього почуття, музикальність — так поет продовжує багату традицію французької лірики й додає до неї нових барв: "
Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе і в мене
Журба і втіха крутнява шалена
(«Міст Мірабо»)[1].
Друга велика поетична збірка, видана Аполлінером за життя, дістала назву «Каліграми. Вірші миру і війни (1913—1916)» і вийшла друком 1918 року. Збірка присвячена пам'яті друга-поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року.
«Каліграми» складаються з шести розділів і містять 84 поезії. Розділивши книгу на шість частин за хронологічним принципом, Аполлінер ніби підкреслив, що «Каліграми» — ліричний літопис епохи. Послідовність віршів створює щось схоже на проходження кіл пекла, яке завершується коротким оптимістичним апофеозом з кількох звернених у майбутнє віршів 1917—1918 років.
Каліграма «Ейфелева вежа»
Вірші, що увійшли до збірки,— зразок аполлінерівського поетичного експерименту: частина віршів видрукована у вигляді «ліричних ідеограм» чи «каліграм», тобто таким чином, щоб їх текст утворював графічний малюнок.
Свої перші ідеограми Аполлінер створив навесні — влітку 1914 року. Такі «малюнки» по-своєму висловлювали аполлінерівську потребу в синтезі словесного та графічного образів. Словесний образ постає на сторінці в просторі, поєднуючи «намальоване» словами з пропусками, з порожнечею, тобто з певним звучанням тексту. Аполлінер не перший використав цю форму вірша. Відомі ідеограми, що належать ще до IV століття до н. е., трапляються вони і в«Гаргантюа і Пантагрюелі» Ф. Рабле. У 1889 році А. Бургард написав вірш у формі Ейфелевої вежі: у ньому було 300 рядків, причому довжина кожного відповідала контуру малюнка. Новаторство Аполлінера — не у винахідливості запропонованих малюнків — вони нескладні: сонце, мандоліна, смужка диму, голуб, фонтан, черевик, а у прагненні залишитися ліричним поетом і в експериментальній формі.
Спочатку Аполлінер спробував поєднати тему війни з мотивами кохання (цикл «Вірші до Лу», численні послання до Мадлени). Наївна віра закоханого в те, що «в ім'я нашого щастя схопилися армії», тому й «гранати схожі на зорі», поступово витісняється розумінням трагедії, почуттям спільності з нею, своєї відповідальності. Поет вражений розмахом бійні: «Хто б міг подумати що так розцвіте людожерство / Що треба стільки вогню щоб засмажить м'ясиво людське…».
До збірки «Каліграми» увійшло багато фронтових віршів, які протестували проти війни, викривали її криваву абсурдність. У віршах цього циклу Аполлінер виявляє певну стриманість, уникає прямого вираження жалю — приховане страждання ще більше вражає.
У поезії «Зарізана голубка й водограй» Аполлінер використав можливості ідеограми для створення антивоєнного вірша-плаката. Розташувавши літери різного розміру рядками, що розходяться в різних напрямках, поет створив малюнок голубки над струменями фонтана. Цей образ є символом вічного плачу по тих, які загинули в Першій світовій війні («Душа ятриться з непокою /І водограй рида зі мною»).
Одночасно фонтан символізує потоки крові, що ллються на війні. Зарізана горлиця Аполлінера стала прототипом голубки Пікассо, який через сорок років підхопив ідею поета, створивши образ, що символізує мир в очах сучасного людства. Відбиваючи антилюдяну реальність війни, пережиту ним у траншеях і на полях битв, Аполлінер протиставляє їй незнищенні гуманістичні цінності, передусім — кохання.
«Каліграми» є майже останнім ступенем вивільнення вірша, експериментом, який виходить навіть за межі верлібру. У збірці багато прозаїзованих «віршів-прогулянок», «віршів-розмов», які інколи більше схожі на склад будівельних матеріалів, ніж на побудовану споруду. Поет намагався майже безпосередньо передати миттєві враження, розмови. Так, у вірші «В понеділок на вулиці Крістін» ми чуємо характерні для паризької вулиці уривки розмов. Зовні це походить на звичайний магнітофонний запис. Але в Аполлінера ці наближені до побутової прози уривки вписані в інтенсивний ліричний контекст.
Стаття Аполлінера «Новий дух і поети» (1918) прозвучала як маніфест нового покоління поетів. У ній поет обстоював широке охоплення сучасної дійсності та висував положення про «новий реалізм» у поезії. Аполлінер ставив під сумнів необхідність «писати прозою чи писати віршами», дотримуючись при цьому правил граматики чи норм віршування. Навіть вільний вірш видавався йому лише першим поштовхом до свободи мистецтва. Ця свобода, вважав поет, досягається лише створенням «візуальної лірики» шляхом складного синтезу. Між іншим, Алоллінер вказував на відкриття науки і техніки, на «нову мову» кіно й звукозапису як на засоби оновлення поетичної мови.
Гійом Аполлінер сміливо прокладав шлях тогочасній поезії в XX століття. Слідом за романтиками, а також Ш. Бодлером, В. Вітменом, А. Рембо, Е. Верхарном. Гійом Аполлінер зробив можливим художнє освоєння нових «непоетичних» галузей життя людини і суспільства. Саме він увів у сферу лірики «прозу життя» і дав могутній поштовх розвитку ліричного епосу в новому столітті.
5)»Срібне століття «російської поезії як найвищий її злет на зламі віків
Срібна доба — термін, що вживається в літературознавстві для характеристики межі XIX-XX ст. у російській літературі. Назва була обрана за аналогією із«золотою добою» російської літератури, яку ототожнювали з XIX сторіччям, коли працювала низка російських літераторів від Пушкіна і Баратинського до Чехова та Лева Толстого.
Символізм[ред. • ред. код]
Малюнок М.О. Врубеля. Валерій Брюсов, 1906 рік.Третьяковська галерея.
Найпотужнішою течією в російській поезії «срібної доби» був символізм. Цей напрям зародився у другій половині XIX ст. у Франції. У свідомості символістів речі матеріального світу перетворювалися на «знаки» вічних ідей, котрі перебувають поза межами земної реальності, а художні образи — на символи. Завдання поета - дізнатися про прихований зміст символів іншої реальності.
В Російській імперії символізм набув самобутнього національного характеру. Суттєву роль у його ставленні відіграло філософське вчення В. Соловйова, який вірив у рятівну місію Краси (єдність включала: Красу, Добро, Істину). Посередником у досягненні «всеєдності» покликане бути мистецтво. Позитивна «всеєдність» втілювалась у містичних образах Світової Душі, або Вічної Жіночності. Філософія В. Соловйова значно посилила релігійно-містичний компонент естетики російських символістів. Кого вважають вождем російського символізму? Вождем і керівником російського символізму був Валерій Брюсов. Він виступав і як теоретик символізму, висловивши свої естетичні погляди у передмові до трьох збірок «Російські символісти» (1894-1895). Мету мистецтва В. Брюсов вбачав у відображенні «руху душі» поета, таїни людського духу, особистості митця.
Акмеїзм[ред. • ред. код]
Художниця О.Л. Дела-Вос Кардовська, Анна Ахматова, 1914 рік.
1911 року в Санкт-Петербурзі товариство поетів на чолі з Миколою Гумільовим (російський поет) та Сергієм Городецьким, які протиставляли себе символізму, що на той час став занепадати, створили гурток «Цех поетів». До них приєднались Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Георгій Іванов. Ці митці намагалися повернути поезію з містичних далей символізму до реального буття. Нова школа назвала себе акмеїзмом (від грец. «акме» - вищий ступінь чого-небудь; квітуча сила). Акмеїсти ще називали свою школу адамізмом, від імені праотця Адама, або кларизмом (від лат. «кларус» — ясний). Теоретиком акмеїзму був М. Гумільов, який декларував самоцінність «мудрої і ясної» дійсності, протиставляв містиці символістів захоплення матеріальною красою світу в поєднанні красивого і потворного. Акмеїсти відстоювали право на створення ясного і прозорого художнього образу і поетичної мови, виступали проти притаманних символістам туманних і містичних натяків, замовчувань, незрозумілостей. Вони закликали повернути поезію до земного життя, до предмета, до точного значення слова. Видавничим органом «Цеху поетів» був журнал «Гіперборей».
Футуризм[ред. • ред. код]
Російський футуризм (від лат. слова, що означає «майбутнє») виник у 1910-х роках. Його розвиток відбувався за умов складної взаємодії чотирьох угруповань: «Гілея» (кубофутуристи) - В. Хлєбников, брати Д. і М. Бурлюки, О. Кручених, В. Маяковський та інші, «Асоціація егофутуристів» - І. Сєверянін, К. Олімпов та інші, «Мезонін поезії» - В. Шершеневич, Р. Івлєв та інші, «Центрифуга> - С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв та інші. Загальною основою футуристичного руху в Росії було передчуття краху старого світу й передчуття майбутнього «світового перевороту». Естетичні засади російських футуристів були висловлені в маніфесті «Ляпас суспільному смакові» (1912), який підписали Д. Бурлюк, А. Кручених, В. Маяковський і В. Хлєбніков (група «Гілея»). Вони закликали відмовитися від традицій старої культури: «Минуле тісне. Академія і Пушкін не зрозуміліші від ієрогліфів. Скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого й ін. з пароплава сучасності…» Футуристи надавали перевагу формі над змістом, визначали абсолютну свободу поетичного слова, активно розробляли нові принципи поетичної мови (відмовлялися від знаків пунктуації), опрацьовували нові ритми та типи рим, сміливо експериментували зі словом, створювали штучні неологізми (зразки віршованої графіки) тощо. Салонній витонченості символістів футуристи протиставляли антиестетизм, що відбивався навіть в зовнішності митців, в декорі книжок (обкладинки з ряднини, сірий обгортковий папір), назвах поезій та збірок («Крематорій здорового глузду», «Здохлий місяць», «Рикающий Парнас» тощо).
Імажинізм[ред. • ред. код]
Імажиністи вперше заявили про себе 1919 року. Появу цієї течії в російській поезії спричинив модерністський напрямок імажизм (від франц. «образ»), який виник в Англії напередодні Першої світової війни і проіснував до середини 20-х років XX ст. Імажисти та імажиністи проголосили образ самоціллю творчості. Вони до певної міри нехтували змістом твору. Не можна стверджувати, що його зовсім нема, він є, але часто затьмарений каскадом дивовижних художніх засобів. Імажиністи вважали вірш «каталогом образів», вишуканим сплетінням метафор, епітетів, порівнянь та інших тропів. Теоретик російського імажинізму В. Шершеневич стверджував: «Вірш - не організм, а хвиля образів, з нього можна витягнути один образ, вставити десять». Імажиністи дозволяли собі також порушувати граматичні норми, деформувати розмір метричними перебоями, відмовлялися від звиклих строф, зверталися до вільного вірша - верлібру.
6) Творчість О.Блока - вершина російського символізму
О. Блок - одна з найяскравіших зірок на небосхилі поезії "Срібної доби". Для багатьох своїх сучасників - майстрів слова, критиків, величезної аудиторії читачів - він був культовою постаттю. У ньому бачили обраного долею спадкоємця російської лірики XIX ст. і відкривача шляхів поезії століття XX, лицаря Прекрасної Дами і митця, зачарованого "музикою революції", уособлення поезії та медіума, який відтворював у своїх художніх картинах "нетутешній" світ. Деякі твердження у цьому хвалебному хорі, здавалося, заперечували одне одне. Скажімо, якщо талановитий критик Ю. Тинянов висував тезу: "Блок - найбільша тема Блока", по суті зводячи творчість митця до літопису його власного внутрішнього життя, то поетеса А. Ахматова називала автора "Віршів про Прекрасну Даму" "трагічним тенором епохи", наголошуючи на тому, що мистецтво Блока насамперед увиразнювало "дух часу". Втім, жодного протиріччя тут немає. Принаймні сам Блок був переконаний, що повнота творчості досягається лише тоді, коли "особистісний" і "епохальний" її зміст збігаються: "...розквіт поезії: поет знайшов себе і разом з тим влучив у свою епоху. Відтак моменти його особистого життя перебігають синхронно з моментами його століття, які, у свою чергу, є одночасними з моментами творчості. Тут така легкість і плавність, наче в ідеальній системі зубчатих колес". Саме таким поетом був О. Блок.
Олександр Олександрович Блок народився 16 листопада 1880 р. у Петербурзі. По материнській лінії він походив із відомої у Росії родини Бекетових. Дід поета був видатним ботаніком, ректором Петербурзького університету. Батько - вчений-правознавець - замолоду справляв враження людини з блискучим майбутнім.
У гостинному домі Бекетових хлопчик був загальним улюбленцем. Атмосфера високоосвіченої дворянської родини, "оранжерейне" домашнє виховання, тривалі прогулянки з дідом поблизу підмосковного маєтку Шахматове, спілкування з рідними, захопленими літературою, створили сприятливі умови для вільного розвитку поетичної душі Саші. Найбільший вплив на нього справила мати, для якої він був єдиною розрадою, центром і сенсом життя. Вона долучила сина до свого внутрішнього світу, творів вітчизняної культури та кола своїх читацьких уподобань.
Від 1903 р. поезії Блока з'являються на сторінках престижних центральних видань - часопису "Новый путь", альманаху "Северные цветы". Плоди творчих зусиль митця привернули увагу корифеїв російського символізму - Д. Мереж-ковського, 3. Гіппіус, В. Брюсова; захоплено спостерігав за його творчістю і Андрій Бєлий - молоде світило символістської поезії.
Новий етап у духовному житті поета визначили дві внутрішньо взаємопов'язані події - знайомство з філософсько-релігійною спадщиною В. Соловйова, що полонила думи російської інтелігенції на межі ХІХ-ХХ ст., і всепоглинаюче кохання до Любові Менделєєвої, доньки відомого хіміка.
Зосередженість В. Соловйова на глибоко містичному переживанні буття, характерний для нього символістський фокус сприйняття видимого світу, стверджувана ним релігія Вічної Жіночності були співзвучні духовній тональності молодого Блока. Під промінням соловйовських ідей його кохання до Л. Менделєєвої набувало величезної містико-екстатичної напруженості. У палкій уяві поета кохана поставала дивовижним втіленням Вічної Жіночності, містичною "Володаркою Всесвіту", а любовне почуття до неї оформлювалося у культ духовно-благоговійного служіння їй. Все це відтворила збірка його символістських "Віршів про Прекрасну Даму" (1904), яка зачарувала сучасників чистотою поетичного звучання і розмахом любовного почуття, що, сягаючи космічних сфер, нагадувало легендарне кохання Дайте до Беатріче. Відбилася у цій книжці також мрія поета про єднання з "Володаркою Всесвіту". Цю мрію він спробував втілити у життя, взявши шлюб з Л. Менделєєвою.
Гіркота розчарування у шлюбі, усвідомлення трагічної неможливості досягти "єдності зі світом" у межах особистого життя, духовна спустошеність визначили посилення трагічних мотивів у блоківських творах. З нищівною самокритикою і тотальною трагііронією він підводить сумний підсумок під своїм нещодавнім духовним злетом у ліричній драмі "Балаганчик" (1906). "Циганкою висока мрія стала!" - проголошує герой іншої блоківської п'єси - "Пісня Долі" (1908). Лірика цих років віддзеркалює поглиблення духовного розколу поета, посилення його внутрішніх коливань між "світлом" і "пітьмою".
Катастрофа у внутрішньому житті митця визрівала на тлі загострення суспільної кризи у Росії початку XX ст., вражаючими свідченнями якої стали ганебна війна з Японією та революція 1905 р. Історичні вибухи, з одного боку, і духовний досвід, набутий в особистій любовній драмі, з другого, - рішуче повертали поета обличчям до реального життя - до "страшного світу", що, на його думку, перебував напередодні Апокаліпсиса.
Доба історичних зламів спонукала О. Блока до осмислення народно-національних засад життя, своєрідності історичного шляху Росії, руйнівних сил життя та історії. Під "єдністю зі світом" поет тепер розумів прийняття бурхливої стихії земного життя, а також нерозривний зв'язок із долею батьківщини. У той час він стверджував: "Письменник, переконаний у своєму покликанні, яким би за величиною він не був, пов'язує себе зі своєю вітчизною, вважаючи, що хворіє на її хвороби, страждає її стражданнями, приймає разом з нею співрозп'яття". Безпосередньою ілюстрацією цієї думки стало життя поета за доби великих історичних катаклізмів, у яку Росія вступила від початку Першої світової війни. Колишній екзальтований співець Прекрасної Дами поринув у стихію бурхливого історичного життя своєї батьківщини.
1916 р. Блок був мобілізований і зарахований табельником до 13-го інженерно-будівельного загону Всеросійської спілки земств і міст. За рік він почав працювати редактором стенографічного звіту Надзвичайної слідчої комісії, яка за дорученням Тимчасового уряду займалася розслідуванням діяльності царських міністрів. Масштаби його добровільної громадської діяльності після жовтня 1917 р. взагалі, здається, перевершують фізичні можливості людини: Блок був членом колегії організованого Максимом Горьким видавництва "Всемирная литература", головою дирекції Великого драматичного театру, членом редакційної колегії при Петроградському відділі театрів і видовищ, членом колегії Літературного відділу Наркомпросу, членом ради Будинку мистецтв, головою Петроградського відділення Всеросійської спілки поетів, членом правління Петроградського відділення Всеросійської спілки письменників. І скрізь він повинен був витрачати години на засідання, читання й рецензування чужих рукописів, уриваючи час від власної художньої творчості. Надзвичайна громадська активність Блока в цей період була продиктована тим, що він сприймав революцію не як політичну або соціальну подію, а як давно очікуваний кінець старого світу, необхідний для того, щоб народився новий світ - чистий від гріхів і бруду історії. Тому поет намагався допомагати тим, хто виступав від імені революції.
І своїх колег по перу Блок закликав слухати "музику революції", що народжувалася у "світовому оркестрі". Із власного "прислухання" він створив блискучу поему "Дванадцять" (1918), у якій передав приголомшливе багатство ритмів цієї "музики".
Утім, обидві революції принесли поетові розчарування. Попрацювавши у слідчій комісії Тимчасового уряду, він сумно зауважив, що революційним духом тут "і не пахне". Спостерігаючи, як енергія революції швидко вироджується у стратегію "наведення порядку" та заяложується у бюрократичних циркулярах, Блок втратив останню надію. Крім того, останні роки життя поета позначилися глибокою творчою кризою. Духовний злам і численні побутові труднощі перших років панування більшовицької влади підірвали його здоров'я. 7 серпня 1921 р. Блок помер.
Стверджуючи, що у кожній людині співіснують кілька особистостей, О. Блок значною мірою спирався на власний досвід. Втім, у неосяжному розмаїтті внутрішнього світу поета простежується певна спрямованість духовного й творчого розвитку. Саме цю спрямованість мав на увазі Андрій Бєлий, коли твердив, що зрозуміти Блока можна, осягнувши "зв'язок віршів про Прекрасну Даму з поемою "Дванадцять"". Та й сам Блок був переконаний у тому, що першою і головною ознакою справжнього митця є "почуття шляху".
Своєрідним прологом до його власного шляху був перший юнацький цикл поезій "Ante lucem". Сама назва циклу (у перекладі з латини - "До світла") вказувала на стан поета "напередодні" важливої епохи його внутрішнього життя. Слід зазначити, що упродовж творчого розвитку Блока "світло" втілюватиметься в різних образах (від Прекрасної Дами до утопії оновленого світу), однак поривання до "світлої" вершини буття залишиться незмінним.
Поезії дебютного циклу здебільшого були ще епігонськими. Проте у них були окреслені теми й мотиви, що створювали підвалини художнього світу Блока, визначали особливості внутрішнього світу його ліричного героя.
Настання доби "світла" засвідчив цикл "Вірші про Прекрасну Даму", який, за словами поета М. Гумільова, "дав новий лик любові". Тема кохання тут входила у контекст
величних символістських узагальнень, які переводили її Із земної реальності до нетутешнього, незбагненного й таємничого світу вічності, надавали любовному почуттю ліричного героя характеру містичного одкровення. Художній світ цього циклу нагадує поетичну Церкву Кохання, в якій панує атмосфера молитов і благоговійного поклоніння Прекрасній Дамі.
Героїня "Віршів про Прекрасну Даму" постає втіленням небесного світла й гармонії. Вона наділена божественними рисами - безсмертям, космічною безмежністю, надлюдською мудрістю, всемогутністю, їй підвладні сніги, струмки, сонце, пісні, зорі; у своїй "нерухомо-тонкій" руці вона тримає усі таємниці буття. З'єднатися з нею - означає досягти жаданої гармонії. Однак ліричний герой - у дусі лицарського культу служіння Прекрасній Дамі - відчуває величезну відстань між собою та своїм ідеалом. Недостойний, він схиляється перед Коханою - таємничою Володаркою Всесвіту. Згубні сили хаосу, що вирують у його душі, стають перешкодою на шляху до високого ідеалу. Трагічне роздвоєння ліричного героя поглиблюють і настрої невпевненості у самому ідеалі, що звучать у завершальній частині "Віршів про Прекрасну Даму".
Знаком того, що поет почав сходити з небесних висот на землю, були цикли "Розпуття" (1902-1904) і "Бульбашки землі" (1904). Зоряний світ Прекрасної Дами поступився у них місцем реальному світові з його соціальними контрастами, поневіряннями знедолених ("Із газет", "Повість", "Вулиця, вулиця..."), тягарем щоденної виснажливої праці пролетарів (заборонений цензурою вірш "Фабрика"). Блок звернувся до царини народної культури, до фольклорно-міфологічної стихії. Образ "трясовини", що є наскрізним у другому із згаданих циклів, виступає і уособленням первісних сил земного буття, і символом внутрішнього "розпуття" ліричного героя, його духовної розгубленості на заплутаних шляхах буття.
Різко контрастувала з "Віршами про Прекрасну Даму" збірка "Сніжна маска" (1907), присвячена актрисі Н. Волоховій. У ній панувала "діонісійська" (Ф. Ніцше) стихія "заметільної", згубної пристрасті, надривна у своїй суперечливості любов-ненависть. Центральна постать збірки - Сніжна Діва - була новим уособленням Вічної Жіночності. Як і Прекрасна Дама, вона мала необмежену владу над ліричним героєм. Однак це була влада "царства пітьми", демонічних руйнівних сил. Парадоксально з'єднані в образі Сніжної Діви всесвітній холод і полум'я багатократно підсилювали небезпеку цієї іпостасі Вічножіночного для ліричного героя.
Поетична майстерність Блока у цій збірці виявилася, зокрема, у роботі з ритмом і звуком. Звукове багатство "Сніжної маски" було спрямоване, як зазначив відомий російський учений С, Аверінцев, на те, щоб "розкрити слово назустріч іншим словам, розчинити його у звуковому потоці й ліричному вихорі".
Починаючи з другої половини 1900-х років творчість О. Блока розвивалася за трьома головними тематичними напрямами.
Перший з них формувався на основі теми "страшного світу" (однойменний цикл писався від 1909 до 1916 p., йому передувала співзвучна за тематикою збірка "Засніжена земля", 1908). У річищі цієї теми народжувалися картини зловісного маскараду людських гріхів, вад бездушної цивілізації, обивательської самовдоволеності, животіння людей, що опинилися на соціальному дні, безглуздого колообігу буття, в якому обертається сучасна людина, гротескні образи "одряхлілого суспільства", де мертвий хапається за живого. Апокаліптичні та євангельські мотиви (вершник-сурмач, Богоматір, змій), пафос пророкування близької катастрофи надавали цим замальовкам космічного розмаху.
Однак від кінця 1900-х років у блоківській ліриці дедалі гучніше лунають настрої пристрасної закоханості у життєву стихію - бурхливу, розмаїту, безмежну, прекрасну й трагічну. Ці настрої створювали світоглядне підґрунтя другої тематичної лінії поезії Блока (цикл "Ямби", 1907-1914). Нова позиція ліричного героя щодо життя найточніше описується поняттям "любов-ворожнеча": відчуваючи "безумну жагу життя", він водночас чинить опір руйнівним силам життєвої стихії. Відтак колишній лицар Прекрасної Дами з мечем і щитом виходить на романтичний "двобій" з життям.
У межах блоківської концепції прийняття життя інтенсивного розвитку набула ідея відплати. Вона розроблялася у двох аспектах -інтимно-особистісному (тобто у сфері внутрішнього світу ліричного героя) та історичному (на рівні зображення великих переламів суспільного життя). Крізь призму ідеї відплати Блок трактував передчувані ним соціокультурні вибухи у Росії, причиною яких, на його думку, були процес переродження культури у механістичну цивілізацію та розрив між інтелігенцією та народом. Ідея відплати в її історичному аспекті була тісно пов'язана з темою батьківщини, яка виокремилася у третій напрям поетичної творчості Блока.
Тема історичних потрясінь посіла центральне місце у двох широковідомих творах, написаних О. Блоком в останній період його творчості - поезії "Скіфи" та поемі "Дванадцять".
Поезія "Скіфи" побудована на антитезі: "старому премудрому світу" Європи, що занепадає від "нудьги й достатку", протиставляється народ Росії, змальований в образі диких скіфів "з розкосими й захланними очима", яких спонукає до дії буяння неприборканої енергії, жага до завоювання нових територій, гра первісних сил і пристрастей. У Європі панують спокій і поміркованість, у цьому цивілізованому затишку, що століттями підтримувався й вдосконалювався, за Блоком, давно пересохли джерела, якими живиться культура. Росія ж постає перед обличчям Європи залитим "чорною кров'ю Сфінксом", що приваблює і лякає, бентежить своїми загадками й загрожує загибеллю. У своєму творчому розвитку О. Блок пройшов кілька етапів. У перший період, відзначений захопленням спадщиною В. Соловйова, поет виступив передусім "лицарем Прекрасної Дами", в образі якої оспівував Вічну Жіночність. Ідея Вічножіночного звучала і в подальшій творчості митця: галерея центральних жіночих образів блоківської лірики представляла по суті різні її іпостасі. Разом з тим ранні поетичні цикли відбивали "нічний бік" душі ліричного героя, його трагічне роздвоєння між "світлом" (ідеалом) та "пітьмою" (внутрішнім хаосом, небезпечними пристрастями, потягом до саморуйнації).
Другий етап позначився рішучим поворотом поета до реального світу. Створені Блоком картини земної дійсності були забарвлені пафосом заперечення та апокаліптичними передчуттями. У цей період інтенсивно розвивається блоківська урбаністика.
Вихід митця на нові обрії був пов'язаний із віднайденим почуттям єдності з життєвою та народною стихіями, з історією та сучасністю його батьківщини. Пріоритетного значення на цьому етапі набула тема історичних катастроф і, зокрема, тема російської революції.
7) нна Ахматова — один із найвидатніших ліриків російської літератури XX століття. її вірші орієнтовані на традиції російської класичної літератури, однак збагачені рисами акмеїзму (його представниками є М. Гумільов, О. Мандельштам та інші відомі митці) — течії так званої "елітарної поезії", у центрі уваги якої перебуває людина з її духовними пориваннями. Особливістю творчості саме А. Ахматової є те, що в її творах ця людина — Жінка, показана в розрізі болісних душевних переживань.
Хто як не Анна Ахматова з її важкою долею могла показати реальне життя у світлі зосередженості на чуттєвому? "Пізнання світу через біль" — так характеризують критики її творчий доробок. Поетеса розробляла тему кохання, але не щасливого, а насиченого настроями розчарування, туги та образи. У вірші "Був ти нещирим у ніжності..." жінка-митець талановито показала драматичні надломи сильного почуття:
Був ти нещирим у ніжності.
Скільки журби, далебі!
Як же багатством у бідності,
Душу зігріти тобі?
