Лекція № 24. Журнал «Світ».

Вплив радикальної журналістики на розвиток преси виявився дуже помітним. По-перше, значне коло журналістів почало об’єднуватися навколо І.Франка, М.Павлика та ін. радикалів, які цікавилися ідеєю соціальної справедливості. По-друге, радикальна преса змусила перебудуватися народовську журналістику і вона створила ряд нових вартісних видань.

Невдовзі провідні журналісти об’єдналися навколо ідей І.Франка: Іван Белей, Володимир Коцовський, Василь Білецький, Володимир Олеськів, Іван Онишкевич, Володимир Левицький, Остап Терлецький. Працюючи над виданням «Дрібної бібліотеки» і спостерігаючи її успіх, вони ще наприкінці 1879 р. висунули ідею видання журналу. Але справа затримувалася через проблему коштів.

Саме тоді І.Франко залишився зовсім без роботи. У відчаї він навіть зголосився до війська, але за станом здоров’я не був прийнятий. З початком 1880 р. він підробляв у «Ділі», але на посаді найменш оплачуваного репортера. Цього року його знову заарештували і три місяці протримали в тюрмі, а потім вислали в Нагуєвичі. Лише наприкінці року він повернувся до Львова. Тут були скликані збори радикальної молоді, які ухвалили заснувати часопис «Світ». Редактором став І.Белей. Журнал планувався ілюстрований літературно-політично-науковий часопис, як щомісячник на 3 д.а.

10.01.1881 р. вийшов №1. Він проіснував два неповних роки, мав 150 передплатників і 300 прим. тиражу. І.Белей та І.Франко фактично стали співредакторами, взявши на себе всі відділи: історії, соціальних питань, економіки, біології, антропології, белетристики. І.Франко тоді не мав ні сталого житла, ні заробітку у Львові. За браком коштів йому навіть не вистачало на оплату праці співредактора чи гонорару. Тому довелося виїхати в Нагуєвичі і звідти, працюючи у важких умовах, надсилати матеріал. Він працював дуже багато: написав 200 стор. з усіх, виданих журналом, т.б. 2\3 всього обсягу. І залишався його провідним співробітником.

Він писав, що зміст «Світу» був більш соціалістичним, ніж зміст «Громадського друга», але тон був поміркований і спокійний – і часопис уни-кав конфіскації, що загрожувала на кожному кроці. Редактори були навчені гірким досвідом попередніх радикальних видань. «Світ» оминав релігійне питання і не критикував церкву, як радикал М.Павлик у «Громадському друзі», тому мав більше передплатників і видавався без жодної конфіскації.

В історії журналу трапився не бачений раніше випадок. № 4 був конфіскований за статтю польського журналіста Пшевуського, у якій йшлося про вбивство у Росії Олександра ІІ. Як поляк, він писав з інтонацією втіхи й злорадства. Але… суд не затвердив конфіскацію і наказав поліції повернути редакції заарештований тираж. Суд признав інформацію як таку, що правильно відображає реальні події, а за погляди не брався критикувати видання. Отож радикали і влада пішли на компроміс один одному. Виграла від цього українська журналістика в цілому.

Літературна частина у ж. «Світ» не домінувала, проте відзначалася соціалістичним характером змісту. Тут впродовж двох років у кожному номері публікувалася повість І.Франка «Борислав сміється», що представляла страйк бориславських ріпників, що закінчився великою пожежею у Бориславі в 1873 р. Соціальні аспекти відбилися в постановці питання: як покращити рівень життя простого народу. Вперше в історії світової літератури тут зображено не стихія, а організований робітничий страйк. І.Франко тут виступив як раціональний талант, бо вірив в можливість побудови раціонального суспільства на засадах соціальної справедливості. Це був виразно опозиційний виступ. Але із занепадом «Світу» твір залишився незавершений. Надалі автор охолов до соціалізму. Цей процес у його свідомості був тривалим і поступовим і закінчився лиш зі смертю М.Драгоманова у 1895 р. Небажання закінчити твір фіксує злам у його світогляді, бо до незавершених творів він зазвичай повертався. На той час І.Франко мав готові переклади з Маркса та Енгельса, але не опублікував їх у журналі, очевидно, помітивши утопічність, а не науковий характер цього вчення. А поширювати утопічно нездійсненні ідеї як наукові було б фаль-шивкою. Тому «Борислав сміється» міг існувати лише як соціалістична белетристика. У журналі було опубліковано і оповідання «Добрий заробок».

На сторінках «Світу» друкувалися сатиричні нариси І.Белея, які спрямовувалися проти найбільш реакційної частини галицького рутенства – москвофілів, натякалося про таємну грошову підтримку їхньої преси. І.Белей висміював, як редактор «Слова» привіз з Москви 300 портретів російського генерала, душителя польського повстання, щоб підняти патріотизм у галицьких селян, незадоволених польськими утисками. Наскільки це виглядало натягнуто, штучно. І.Белей висміював бездарного видавця І.Білоуса з Коломиї за видані ним беззмістовні книжечки для народу, назвавши його Чорновусом з Шоломиї. Він перефразував назви окремих книг, наприклад: автора Тумановича «Безпосередній і посередній вплив порожнього галицько-руського жолудка на об’яви психічних чинностей гречесько-католицького мозку». Не дивно, писав І.Белей, що українці вже краще за поляків проголосують, а не таких своїх «поводирів». Сатира автора мала гострий політичний підтекст, але втілювалася в таку алегорію, що не дозволяло притягнути ні його, ні журнал до відповідальності за образу якогось конкретного діяча.

З оповіданнями виступав О.Кониський («Антін Калина», «І ми – люде!» та ін.). З його творів читач дізнавався про життя Полтавщини, у них йшлося про Київ, де селянин не може заговорити рідною мовою, бо це розцінюється майже як злочин, порушувалися проблеми поліцейського режиму в Росії. Вони вводили у журнал український матеріал. З поетичних публікацій найпомітнішими стали вірші І.Франка (36 поезій з усіх 60 опублікованих), О.Кониського та Б.Грінченка. Франкові вірші були найталановитіші. «Світ» надрукував цикли «Із галицьких образків», «Україна», «Веснянки» та ін., з яких «Гримить!», «Галаган», «Земле, моя всеплодющая мати…» стали хрестоматійними. У циклі «Картка любові» відбилася драма розриву з О.Рошкевич. Такі якісні твори стали окрасою журналу «Світ». І.Франко виступив у журналі і як перекладач.

Наступні два напрямки журналу склали публіцистика і наука. Тут містилася наукова стаття, написана за матеріалами праці Ч.Дарвіна «Походження видів…», яка знайомила читача з новітніми пошуками в біології людини. Але головна увага спрямовувалася на суспільні науки. Основною тут можна вважати працю І.Франка «Мислі о еволюції в історії людськості» - виклад історичної концепції соціалістів. Він доводив, що історія не є сумою окремих фактів, а розвивається за певними законами, і коли їх вивчити, можна керувати нею у суспільних інтересах, вирішити усі соціальні питання. Це була соціалістична концепція історії, разом тим її автор бачив майбутнє як еволюційне вростання капіталізму в соціалізм, без революційних переворотів і воєн. Останній проблемі І.Франко присвятив статтю «Війни і військо в наших часах». Він вважав, що соціальні війни пройдуть на заході, де уже вирішені національні питання, а національні – навпаки, у слов’янському світі, де є проблеми. Сталося ж навпаки – найбільший соціальний вибух відбувся на сході в 1917 р. І.Франко помилився, сама ж соціалістична теорія виявилася абстрактною утопією, не вартою для вибудови концепції.

Активно розроблялося в журналі робітниче питання. І.Франко опублікував статтю «Промислові робітники в Східній Галичині і їх плата р. 1870. Статистична студія». Автор подав лише факти, які говорили за себе, уникаючи коментарів. О.Терлецький опублікував статтю «Робітницька плата і робітницький рух в Австрії в послідніх часах», привернувши увагу до оплати праці робітників. Обидва порушували відповідно до напрямку видання соціальне питання.

Проте національне питання також отримало відгук у журналі «Світ». Тема національно-визвольної боротьби різних народів Європи піднімалася у статтях Ф.Василевського, О.Кониського, І.Франка. Перший публіцист говорив про ситуацію на Балканах та боротьбу сербів проти ісламського гніту. О.Кониський описав ситуацію в Ірландії, де народ мав усі національні свободи, але як тільки доходило до проблеми незалежності, Англія виступала проти. Ірландцям доводилося у важкій боротьбі здобувати незалежність. Стаття була написана в дусі радикалізму і асоціативно нагадувала про ситуацію на Україні – ще гіршу з національним питанням. О.Кониський говорив, що не можна викоренити народ на його питомій батьківщині, бо він постійно буде відроджуватися. І.Франко статтею «Католицький панславізм» відгукнувся на відзначення Ватиканом кирило-мефодієвського свята. Він вважав, що такий захід відриває Західну Україну від Східної і наближає до Риму. Розглянуті статті захищали права поневолених народів, до числа яких належав і український. Вони ще раз підтвердили, що український соціалізм невідривний від національно-визвольної проблематики.

Серед опублікованих статей важливе місце займали праці з етнографії і статистики. Багато з них належали І.Франку. Його етнографічні праці знайомили з психологією народу, розкривали його погляди на життя. Особливо помітною була стаття «Лісові шкоди і кари в Нагуєвичах». Тут автор порушив питання громадської власності на ліси, які вважалися панськими. Лише в його селі 42 % людей за 5 років було піддано різним штрафам за порушення. Журналіст стверджував, що такий закон суперечить системі економічних відносин і незрозумілий для людей, тому його потрібно скасувати.

Окремі статті належать до імперативної публіцистики, тобто вони були полемічними, спрямованими проти певних виступів у галицькій пресі. Вони містили певні настанови, висували пропозиції та шляхи до їх втілення. Такою була стаття І.Франка «Чи вертатись нам назад до народу?» Вона була написана як відповідь на виступ москвофіла І.Наумовича, який колись обстоював вивчення російської культури, а тепер під впливом радикалів висунув гасло вивчати свій народ. Його ідея виявилася неприйнятою для І.Франка. Ідея іти в народ була гаслом російських соціалістів. І.Франко пише, що не потрібно повертатися до народу, а треба піднімати народ до рівня інтелігенції, вести його, а не йти назад. Його гасло – «Вперед з народом!».

І.Франко також обговорював стан народних видавництв. Їх було вже два: москвофільське і народовське. Автор відзначив вади двох: вчительський, менторський тон, ніби з амвону, остерігання говорити людям всю правду. Він пропонував укласти спільний план і робити те, що кому більше вдається. Треба розвивати три напрямки: науковий, політичний і господарський. Перші два краще виходять у народовців. Третій – у москвофілів. Тож нехай кожен займається своїм. Пропонувалося широко обговорити ці ідеї, щоб вони не виходили від радикала І.Франка, а стали громадською думкою.

Імперативна публіцистика була також представлена двома статтями М.Драгоманова «П’янство, штука і свобода» та «Війна з пам’яттю про Шевченка». Вони також стали відгуками на висвітлені у галицькій пресі явища. Вони були передруками, так І.Франко хотів залучити до співробітництва їх автора.

Важливе місце у журналі займала літературна критика, в якій також домінував І.Франко. На початках автор перебував під впливом соціологічної критики, бо вивчав соціалізм, тож у його статтях цей етап еволюції відо-бразився. Він аналізує твори Т.Шевченка («Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка»), але рухається в бік естетичної домінанти. Також аналізує твори П.Куліша («Хуторна поезія П.А.Куліша»), де його не влаштовує національна ідеологічна позиція автора, несумісна з драгоманівським космополітизмом, і він прагне протиставити їй космополітичний радикалізм. І.Франко пише «Огляд української літератури за 1880 рік». Ці праці відбили його становлення як літературного критика. Невдовзі він полишив крайнощі соціалістичного методу і цілком визнав методологію культурно-історичної школи.

«Світ» відзначався новаторством оформлення. Кожне число відкрива-лося портретом відомого письменника чи вченого, а в кінці номера містилася стаття про нього. Так було опубліковано життєписи Костомарова, Нечуя-Левицького, Лисенка, Кониського, Золя, Салтикова-Щедріна, Достоєвського, Дарвіна: біографії, оцінки творчості, відгуки критики, значення для культури. Українські діячі вводилися у світовий контекст. Приклад журналу перейшов і в інші видання («Зоря»).

Втрата журналу «Світ» була особливо болюча тому, що він зник не від урядових переслідувань, як «Громадський друг», а від байдужості авторів і читачів. І.Франко назвав три причини: байдужу публіку, фонетичний правопис (ним мало читали в Галичині), відхід І.Белея до «Діла» (тут він отримував заробіток, а «Світ» видавав на громадських засадах і занедбав роботу).