Радикальний рух виділився із середовища народовців у середині 70-х рр. ХІХ ст. Під терміном цим розумівся соціалістичний рух. Сама ідея соціальної справедливості володіла великою моральною силою і приваблювала людей можливістю покращення суспільного життя. Виникали романтичні ілюзії, що досить ознайомити широкі маси населення з ідеями соціалізму, як вони сприймуть їх і постануть за їхнє втілення, треба буде лише скерувати народ. І.Франко писав, що його покоління в молодості поділяло такі думки, відзначаючись соціальним романтизмом. Радикали прагнули змін уже сьогодні. Вони готові були забезпечити їх революційним шляхом і повстанням проти законного уряду. Проте в Україні, на відміну від Росії, соціалізм не був таким централізованим. Тут він мав різні варіанти, відзначався широкими ідейними пошуками та національним характером.
Засновником українського соціалізму став М.Драгоманов. Він вважав себе соціалістом західноєвропейської школи, а не російським нігілістом. У 1880 році у «Програмі Громади» він ще висловився за революцію, але вже 1883 році змінив свою думку, переконаний, що ідеї соціалізму можуть перемогти не за допомогою кривавого повстання, а за умови тривалого поступового розвитку мас, за допомогою розумової пропаганди. Синонімом радикалізму і є громадівство.
Другим визначним соціалістом був С.Подолинський, знайомий з К.Марксом. Проте він згодом знайшов у його вченні помилку і у своїх працях, передрукований французькою, німецькою, російською та італійською, спростував її. Він вказав, що й сам К.Маркс у фіналі «Капіталу» відмовився від свого твердження. К.Маркс та Ф.Енгельс в листуванні були стурбовані, щоб часом С.Подолинський не перекреслив їхнє вчення. Але книгу мало хто дочитував до кінця. Пізніше М.Руденко ще раз довів хибність поглядів К.Маркса. Отже, соціалізм переосмислювався на українському ґрунті.
Соціалісти розуміли важливість преси для пропаганди своїх ідей. У Галичині радикальну журналістику створювали Остап Терлецький, М.Павлик та І. Франко. До них примкнули І.Белей, В.Лукич та ін. М.Драгоманов назвав їх новою фракцією галицьких народовців. Вони не створили науково обґрунтованої ідеї державного перевороту, соціалізм залишився для них утопією про справедливий суспільний лад, де людина не гнобить людину, а нація – націю. Не було таємних товариств – була мрія про ідеальне суспільство.
У 1890 році виникла перша партія соціалістів – Україно-руська радикальна партія (УРРП). Вона виникла в середовищі народовців внаслідок незадоволення молодого покоління обмеженістю народовського руху, який мало уваги приділяв економічному питанню, а справу національного визволення намагався розв’язати шляхом поширення освіти й культури. Молодь приваблював тип стосунків між державами, які б виключали можливість національного гноблення. Українські соціалісти допускали можливість революції, але схилялися до еволюційного шляху. Свою ідеологію вони вважали такою, що виведе українство зі стану рутенства, національної герметичності і провінційності, з’єднає з провідними діячами і рухами, теоріями й ідеями. Соціалізм розглядався як спосіб подолання обмеженості народовства, а особливо – москвофільства. Він асоціювався з реалізмом і натуралізмом у способі вираження.
Поява соціалізму позитивно вплинула на народовство і москвофільство. Вони змусили активізувати свою діяльність і включити до програм популярні положення. Поява радикалізму стала актом оздоровлення українства та виходу зі стану стагнації. Українські радикали виступили проти пролетарського інтернаціоналізму, спростувавши його. Вони вважали, що це не вирішить питання взаємин пануючої та поневоленої нації.
Радикали поділилися на два покоління: старше й молодше. До старшого належали М.Павлик, І.Франко… До молодшого – К.Трильовський, В.Стефаник, Ю.Бачинський… Між ними були відмінності в поглядах. Це привело появи нових партій і розгалуження радикального руху. Виникла Українська соціал-демократична партія (УСДП) і Українська національно-демократична партія (УНДП). Радикали поклали початок партійній диференціації українського суспільства. До УНДП повернулася значна частина радикалів, яка поставила національне питання над соціальним. Один із них – І.Франко. Він у статті «Що таке поступ?» повністю заперечив марксизм, вважаючи, що створена за його принципами держава стане гнітом для вільної людини, поставить її в суворі рамки, вихід поза межі яких вважатиме злочином. Це буде поліційна держава, а люди, що матимуть у ній владу, стануть найбільшими тиранами у світі. Так І.Франко від соціал-демократії перейшов до націонал-демократії. Він прийшов до висновку про неможливість ані спільної боротьби соціалістів панівної і пригнобленої нації, ані спільного будівництва ними нової держави. До розв’язання національно-визвольних змагань і утворення власної держави ніякі рівноправні стосунки з панівною нацією неможливі: вона завжди буде господаркою, а поневолена – наймичкою. Таким чином, соратники І.Франка через радикалізм повернулися на позиції оновленого народовства.
Першим радикальним виданням став журнал «Друг», заснований москвофільським студентським об’єднанням Львівського у-ту. Він почав виходити 1 квітня 1874 року і уже з наступного мав тираж – 2 тис. примірників. В історії української журналістики «Друг» став найбільш динамічним виданням: розпочавшись в межах москвофільської журналістики, він через півтора року перейшов на позиції народовства, і невдовзі з 1877 р. став радикальним часописом, продемонструвавши появу нового українського руху.
Журнал видавав редакційний комітет, куди входила сама молодь. Оскільки за законами Австрії редактор мав мати 24 роки, то серед них лише І.Кордасевич міг підписувати видання. Він займався адміністративними питаннями, до редагування не втручаючись. Так само поводилися і наступні редактори. «Друг» видавала студентська громада. Щороку при вступі в у-т до видання передбачалося залучати молодь. Так у складі редакції опинився молодий М.Павлик, який вже тоді мав соціалістичні симпатії і поставив питання про зміну програми видання, про його мову. З ідею зміни журналу виступив М.Драгоманов, надіславши у редакцію «Друга» листа. Його переклали язичієм і надрукували етимологічним правописом, а в наступному числі висловили свою позицію.
М.Драгоманов закликав відійти від москвофільської мовної політики, знайомитися з українською літературою, єднатися з діячами в Україні. Від журналу відповів Г.Онишкевич. Його лист був поверховий, тим більше твердження про свою власну галицьку мову, інший публіцист А.Дольницький теж відповів, що в Галичині не можна запровадити мову з Наддніпрянщини. Тоді слово взяв М.Павлик (псевдонім Хмара). Він покритикував молодь за байдужість до національних справ, за віддаленість мови журналу від мови простих людей. Відбулися загальні збори студентів, які обрали у керівництво більше прихильних до народовського руху. Це вело до зміни позиції журналу. У 1875 р. у Львів приїхав вигнаний в еміграцію М.Драгоманов, провів тут кілька тижнів. Відвідав редакцію журналу, став вчителем для молодих М.Павлика та І.Франка, зав’язав з ними листування з дальшої еміграції. Його ідеї єднання з Україною і переходу на українську мову та фонетичний правопис все більше отримували підтримку серед редакційного комітету. На початку 1876 р. журнал очолили М.Павлик, І.Франко, В.Лукич та А.Дольницький і змінили його напрям на народов-ський. І.Франко почав тут друкувати свій роман «Петрії і Довбущуки», написаний на зразок авантюрних романів О.Дюма. Проте довгі епічні твори унеможливлювали розвиток актуальної аналітичної публіцистики, стримували оперативний відгук на події сучасності. Тому журнал почав змінюватися.
Поштовхом стала стаття М.Драгоманова «Українщина чи рутенщина?». Автор виступив проти галицького герметизму і відмежування від зовнішніх впливів. Він закликав через знайомство з українською літературою вивчати російську культуру і через неї – світову. Він назвав абсурдною думку про окрему галицьку мову. Такі речі можуть приректи галицьку культуру на провінційну відсталість. Вихід – українщина в мові, освіті, економіці й соціальних питаннях, політиці. «Українщина» – всі напрямки діяльності. Їй М.Драгоманов протиставив «рутенщину». Це мова чиновників, ієреїв, це орієнтація на їх інтереси, це преса, що веде цю політику. Вона за два роки не помістила жодної статті про народ та його потреби, жодної статті про передові європейські ідеї. Рутенщина – це головна перешкода для національного відродження. Тому зміна журналу «Друг» є єдино правильним виходом із ситуації. Відповідь М.Дольницького була слабка і непереконлива. Він говорив не так від себе, як вимушено – від комітету. Уже на вшануванні пам’яті М.Шашкевича він висловив думки, що збігалися з драгоманівськими. Їх опублікував «Друг». Автора підтримав статтею М.Павлик. Паралельно видання надрукувало «Третій лист Українця до редакції «Друга», де звучав заклик вивчати європейські мови і культури, щоб вибирати для повідомлення в журналі якісні явища, публіцистам мати широкий кругозір. Він закликав змінювати основи народного життя, щоб люди не бідніли і не спивалися від безсилля змінити щось на краще. Автор висловлював соціалістичні ідеї про передачу землі селянам. Він підняв проблему жіночої емансипації, освіти. Висловив думку, що з молоді потрібно виховувати середній клас, наближений до народу. Бо чиновництво ще не сформоване. Негативно автор поставився до ролі греко-католицької церкви (під впливом думок про російську), не зумівши оцінити її значення в національному пробудженні (Т.Бордуляк, А.Шептицький та ін.). Погляди М.Драгоманова отримували в редколегії все більшу підтримку. Його листи кардинально змінили журнал «Друг», вплинули на Франка та Павлика. Проте космополітизм І.Франку вони не прищепили, про що свідчать твори останнього, друковані в журналі (в.»Наймит»: тут наймитом названий український народ, йдеться не лише про соціальне визволення, а й національне).
Між редакцією «Друга» та галицьким суспільством загострювалися суперечності. Соціалістична пропаганда привернула увагу уряду. У жовтні 1786 р. у Відні пройшов перший процес над соціалістами, приводом до якого стала брошура С.Подолинського «Правда», де закликалося до збройного повстання проти царату. Підсудних звільнили, бо справа не торкалася уряду Австрії. На процесі звинуватили листи М.Драгоманова, якого відтоді вважали головним представником українського соціалізму. Поліція зайнялася активним пошуком соціалізму в Галичині. Був заарештований М.Павлик, у якого знайшли листи М.Драгоманова, ін. студенти з України, знайдена контрабандна література. У 1877 р. почався другий процес у Львові, вина ув’язнений не була доведена, їх відпустили. Однак події налякали поміркований редакційний комітет. Журнал опинився під загрозою. Саме І.Франко не дав йому загинути, його таланту вистачило на різні матеріали: від інформацій до художніх творів. За відсутності М.Павлика від видав 6 номерів «Друга»: 80 зі 110 сторінок видання належали йому. Він опублікував цикл «Борислав» з художніми ідеями соціалізму, стильового натуралізму, утопічного роману, показав відсутність української буржуазії та роль євреїв-лихварів у пригніченні і соціальному, і національному. Він переклав сатиру М.Салтикова-Щедріна на російське суспільство, тим показуючи драгоманівцям, до якої спілки тягне ідея космополітизму. Літературну критику представляв М.Драгоманов. Кількість передплатників скорочувалася. Зменшився тираж. Залишилися в редколегії одиниці, хто працював з І.Франком. Коштами допомагав М.Драгоманов.
Він виступив у журналі зі своїми політичними статтями, де висловлювались досить суперечливі погляди. У статті «Опізнаймося» (1877, №№ 1,2) знову розроблялася ідеї посередництва російської культури на шляху ознайомлення українства з європейськими ідеями. М.Драгоманов як соціаліст критикував народовців і підтримував радикалів. В.Барвінський у відповідь надрукував у журналі «Правда» (1877, №№ 3-5) статтю «Слівце до опізнання», яка стала взірцем публіцистики. Він практично вперше поставив питання: що таке соціалізм. Якщо це справедливий лад, то він назавжди залишиться утопією. Колективна власність знищить виробництво, людині стане невигідно працювати, бо рівномірний розподіл наслідків праці знищить зацікавленість в ній. Суспільство зазнає морального падіння, і праця на всіх зневажатиметься, кожен шукатиме легшого хліба, бо все одно оплата одна. В.Барвінський сказав, що українці несумісні з соціалізмом. Вони є працьовитою нацією, не бажають бути залежними від когось, звикли працювати на себе, тому соціалістична зрівнялівка їм чужа, ідеї соціалізму не приживуться, особливо в Галичині, де є конституція. В.Барвінський вперше дав влучну критику з позиції українського народовства, сказавши, що українці мають розвиватися на полі словесному і політичному, але національному за характером. І.Франко вважав, що він подав дуже точну критику тодішнього наївного народовольського соціалізму.
Важливою стала публіцистика М.Павлика. У статті «Сказав, що знав» він виступив проти Станіславського попа Миколи Огоновського, який, прочитавши Шевченкову «Марію» та вірш «Світе ясний…», назвав поета атеїстом, богохульним єретиком і нігілістом, з цим пов’язавши небезпеку поширення соціалізму в Галичині.
У травні 1877 року у Львові був заарештований один із соціалістів (Еразм Кобилянський), який знав М.Драгоманова, відібрана таємна література, листи до М.Павлика та І.Франка. У листах ішла мова про пропаганду їхнього радикального руху та методи діяльності соціалістів у Галичині та в Україні. Випливало, що існує таємна організація з центром у Женеві. Поліція розпочала масові арешти, провела обшук у редакції, заарештувала І.Франка та І.Мандичевського, потім М.Павлика та І.Белея. У Відні схопили О.Терлецького і в кайданах привезли до Львова. «Друг» припинив виходити внаслідок виарештування редакції. Ті, хто лишився на свободі, жахалися журналістської діяльності як страшної небезпеки. Ні за якою програмою ніхто не хотів видавати часопис, і на цьому його історія закінчилася.
Таким чином, «Друг» став першим радикальним виданням. Він провів важливі політичні дискусії, було доведено, що соціалізм на українському ґрунті має досить слабке майбутнє, оскільки ідея боротьби з капіталістами для українців досить неясна, бо вони майже не мали свого капіталістичного класу, а навпаки – зазнавали гніту від поляків, жидів у Галичині, румунів та німців на Буковині, від російського капіталу в Україні. Через це ідея національна виявилася сильнішою – насамперед політична самостійність. І лише за таких умов українці сприймали ідеї соціальної справедливості, підтримуючи лозунг Шевченка «В своїй хаті своя правда і сила, і воля!»
