Занепад «Світу» боляче вразив радикальну молодь, але не зупинив її бажання мати власний періодичний орган. Спроби співпрацювати з народовською пресою не були вдалими. Сили радикалів зростали, ідеї їх поширювалися. За організацію видань взялися вже не лідери, а об’єднана навколо них молодь. З’явилося кілька проектів суто радикального видання. У 1888 р. львівські студенти-радикали видали журнал «Товариш» обсягом 116 сторінок, відповідальним редактором став один зі студентів, а фактично організатором – І.Франко. Наукова частина тут домінувала над літературною. У відділі поезії друкувалися вірші М.Старицького та О.Маковея, у відділі прози – оповідання («Домашній промисел») та публіцистика («Наша публіка») І.Франка. Остання була програмовою, оскільки торкалася становища української преси у Галичині. Тут автор висловив методологічні засади діяльності преси: «Нема думок страшних, неморальних або шкідливих. Усяка думка стоїть того, щоб її передумати, розібрати і справдити». Що може бути неморального в творах Дарвіна, Ньютона, Коперніка або в соціалізмі? Публіцист має подати публіці різносторонню інформацію і обговорювати її без образи людської гідності, так буде досягнуто обмін думками, поправками, а це і є наукове життя інтелігенції, це є та кузня, у котрій куються добрі і тривкі громадські справи. Стаття «Наша публіка» увійшла до класики української журналістики і до сьогодні фіксує глибокий погляд на завдання публіцистики.
Наукова частина була представлена працями М.Драгоманова. М.Павлик подав статтю «Русини в Америці». У журналі були опубліковані листи Т.Шевченка та Ю.Федьковича, що містили цінний матеріал для дослідників їх творчості. Виступали і менш знані публіцисти.
І.Франко готував матеріали для другого номера. Але не всі радикали виявилися задоволені першим. Частина з них критикувала видання за неувагу до праць молодших, за те, що він більше український, як європейський тощо. Редакцію в нього відібрали, але самі студенти не змогли видати журнал. На цьому його вихід зупинився.
Занепад «Товариша» викликав невдоволення в іншої частини радикалів: Стефаника, Мартовича та ін. Це був час створення партії європейського зразка з проведенням установчого і чергових з’їздів, програмою, членством та власним органом. У цій атмосфері 1 січня 1890 р. вийшов № 1 часопису «Народ». Його називають здебільшого журналом, хоч виходив він двічі на місяць і обсягом нагадував газету. Редагував його М.Павлик, а допомагав йому І.Франко. Активну участь (майже що номера) брав М.Драгоманов, який надавав і матеріальну допомогу, надходила вона й з України.
У передмові ставилася мета створити демократично-поступову партію, бути її рупором. Журнал виконав цю організаційну роль і забезпечив згуртування громадянства на засадах радикального світогляду. Цього ж року у Львові була заснована Русько-Українська Радикальна партія. У № 20 була опублікована її програма. У перший рік журнал зібрав 251 передплатника, значна кількість тиражу розходилася вроздріб. Радикали вітали появу видання. Позитивні відгуки з’явилися і в народовській пресі. Проте згодом, коли з’ясувалося, що видання виступає проти москвофілів і народовців, ставлення до нього змінилося. Сам митрополит звернувся до народу з посланням, де засудив соціалістичний часопис і виступав проти його присутності в читальнях та книгозбірнях. Це був великий удар по авторитетові журналу. Тираж упав до 200 примірників. У Росії журнал переслідувався, передплата була заборонена, за виявлення в осіб загрожував арешт.
У журналі діяли рубрики: «Політика крайова і загранична», «Справи суспільно-економічні», «Наука і штука», «Критика і бібліографія», «Полеміка і дописи», «Заяви і запити».
З часом М.Павлику здалося, що керівництво партії надто втручається у видання. У зв’язку з від’їздом І.Франка до Відня і мотивуючи дешевизною видання на провінції, він на два роки переніс журнал до Коломиї (1892-94). Але саме в цей період загострились його стосунки з радикалами, які висунули йому врешті ультиматум. Тоді редактор, мотивуючи тим, що партія мало підтримує журнал, оголосив його своєю власністю і видавав у Колимиї під назвою «Русько-українська радикальна часопись». Він і далі був органом радикалів, але редактор мав більшу свободу. Скасував рубрики, зменшив обсяг і зробив його суто політичним. Художні твори майже не друкувались. З часом журнал став дуже одноманітним. У ньому друкувалися М.Драгоманов, Лесь Мартович, сам редактор, але цього було мало. У 1894 р. на вимогу партії орган повернувся до Львова. Однак М.Павлик не хотів і в силу своєї однолінійності не міняв характеру видання. Воно все більше перство-рювалося на орган М.Драгоманова, який вміщував тут викривальні статті, а захопившись критикою, журнал не міг дати позитивної програми.
У 1895 р. М.Павлик висвітлив 30-ліття літературної діяльності М.Драгоманова, але через кілька тижнів ювіляр помер. № 12 «Народу» вийшов зі словами скорботи від Б.Грінченка (він писався як Вартовий на згадку про полеміку в «Буковині»), надгробними промовами, телеграмами і листами, виступами газет. Після його смерті журнал виявився приреченим. І.Франко на той час уже мав своє видання – «Житє і слово» і всі сили віддавав йому. Невдовзі на № 17 М.Павлик припинив його вихід.
3. Зміст ж. «Народ».
У журналі поєднувалися наукові, політичні статті та белетристика. Важливе місце належить І.Франку: вірші з циклу «Жидівські мелодії» (стосунки євреїв та українців у Галичині, взаємовідчуженість і нелюбов один до одного, експлуатація українців євреями, проблема співпраці), вірші з циклу «Тюремні сонети». У «Народі» виступав О.Маковей (поема «Молох»), Леся Українка (вірші з циклу «Сльози-перли» та циклу «Невольничі пісні»: національне рабство, сором неволі, осуд пасивності, переклади з В.Гюго). Поезія займала невелике за обсягом, але дуже визначне для українства місце. Проза також не займала багато сторінок: невеликі сатирично-алегоричні оповідання І.Франка, Леся Мартовича («Лумера»), Н.Кобринської, нариси Лесі Українки про волинську школу. Такі матеріали відбиралися М.Павликом з певною тенденційністю, вони мали підкреслювати програму радикального видання – викривати соціальні порядки, засуджувати угодовство, закликати до реформування суспільства в напрямку розширення демократичних свобод. Проте ідейність поєднувалася тут із високою якістю творів.
Проте «Народ» все-таки був політичним журналом, тож більшість матеріалів становила інформація про радикальний рух у світі і Галичині. Обов’язковими стали публікації партійних документів та інформаційних матеріалів: «Програма русько-української радикальної партії», «ІІ з’їзд українських радикалів», обговорення кандидатур на послів до уряду, відозви тощо. Провідне місце відводилося партійній публіцистиці, антимоскво-фільським, антинародовським статтям, боротьбі з «новою ерою». Критикувалися програми цих партій, бездіяльність їх представників в уряді, польський сепаратизм. Кращими стали статті М.Павлика («Похорони «нової ери»), М.Драгоманова, В.Стефаника, Є.Левицького, Даниловича.
Економічні новини висвітлював І.Франко, який пропонував шляхи виходу з бідності шляхом утворення кооперативних селянських господарств, які можуть діяти як фільварки, запроваджувати спеціалізацію в с/г, вводити машини, захищати себе юридично.
Тема селянської бідності піднімалася майже у кожному номері журналу: С.Данилович писав про клаптикові мужицькі ґрунти, не здатні прогодувати родини; В.Охримович порушував питання селянської смертності («Про смертність в Галичині та її причини», «Чому русини так численно на тамтой світ емігрують»), самі селянські кореспонденти з місць анонімно подавали подібні дописи.
Не менш важливою темою стала еміграція та становище українців на нових землях, про яку писали М.Павлик, Ю.Бачинський та ін. Питання просвіти та діяльності селянських читалень висвітлювала у своїх «дописах з села» Є.Ярошинська, про це писали М.Драгоманов, М.Павлик, І.Франко («Професор Омелян Огоновський»). Журнал «Народ» подавав широку інформацію про жіночий рух у Галичині, про що свідчать публікації Н.Кобринської, О.Кобилянської («Дещо про ідею жіночого руху»). Охоче висвітлювалося культурне життя, особливо проблеми українського театру: Л.Лопатинський «Дещо про театр», І.Франко «Наш театр». Остання стаття містила ряд положень, які суперечили програмі марксистів: театр не може бути інституцією класовою, а повинен охоплювати все суспільство, він має йти у села до глядача, має бути дешевим для доступу, пропагувати поступові погляди.
Проте програмовими стали великі статті М.Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», «Австро-руські спомини», «Листи на Наддніпрянську Україну. Додаткові листи». Він сприймав журнал майже як свою трибуну, його погляди подекуди відрізнялися від поглядів більшості УРРП, що й викликало уже згадане непорозуміння. Не випадково, - пише І.Михайлин, - смерть М.Драгоманова викликала загибель цілого журналу, який мав статус партійного органу і не повинен був так закінчити. Радикали не могли сприйняти відомих проросійських поглядів автора, який за своїм космополітизмом відмовляв українцям, зокрема як народовцям, так і радикалам, у зосередженості на українському національному питанні. Він вважав, що світ інтернаціоналізується, тому захищати національну самобутність на цьому тлі є анахронізмом, треба залишатися в межах Росії як автономія, тільки вирішити усі соціальні питання. Якщо Росія стане демократичною, то не буде потреби боротися за національне визволення, бо всі національні права українці отримають. Українцям треба відмовитися від національних святощів, бо вони консервують і живлять націоналізм. Треба добровільно полишити національний ґрунт, а прагнути опанувати всесвітні соціальні ідеї. У Галичині такі погляди сприймалися з осторогою, не викликали абсолютної підтримки. Для галицьких радикалів, зокрема для І.Франка, національне питання було важливою складовою їх світогляду. Тому й виникло протистояння. Багато положень цієї дискусії сьогодні викликає критичне ставлення. Сама історія їх спростувала – соціалістичним геноцидом проти українців впродовж ХХ століття. Історичний процес пішов саме шляхом, накресленим М.Драгомановим, але його сподівання були повністю перекреслені. Не можна віддавати національне в жертву абстрактному одноманітному космополітизму, інакше була б стерта межа між усією багатоманітністю народів світу. У кожній нації соціальне питання звучить національною мовою, всесвітні ідеї виголошуються представниками конкретних націй.
І.Франко на той час ще не наважувався відкрито виступити проти авторитету М.Драгоманова, але вже тоді переживав серйозні сумніви у соціалістичному вченні, тому відгукнувся лише однією промовистою реплікою в одній зі статей, де шкодував, що для болгар він робить так багато, як ніколи не робив для українців (видавництво, преса). А у 1893 р. він у статті «Слов’янська взаємність в розуміння Яна Коллара і тепер» заперечив, ніби залежним народам не потрібні національні держави, аби лиш здобути соціальну рівність. Кожна нація переслідує свої цілі, кінцевою метою яких є здобуття своєї незалежності. Цим шляхом мусять піти і українці. Ця теза протистояла драгоманівській ідеї боротьби за демократичну Росію, а не свою державу. Виступи І.Франка важливі для історії часопису. За ними можна простежити, як у світогляді народжувалися ті ідеї, які згодом привели його у ряди національної демократії.
Супутником журналу «Народ» був часопис «Хлібороб», який нагадував сучасне газетне видання. Його № 1 вийшов 25 квітня 1891 р., але вже з наступного числа він виходив у Коломиї. Спочатку його редагував І.Франко, а потім М.Павлик, І.Герасимович, С.Данилович. Газета виходила два рази на місяць. Вона проіснувала до 1895 р. і завмерла разом з «Народом».
Якщо «Народ» претендував стати теоретичним органом радикальної партії, розрахованим на обмін думками між її лідерами, то «Хлібороб» адресувався простому люду, мав залучати у партійні ряди членів з народного середовища – селян, робітників. Творів художніх у ньому друкувалося мало: оповідання І.Франка та Л.Мартовича, поема Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський».
Прикметною рисою газета став моралізаторський, дидактичний тон її матеріалів, іноді трохи примітивних, розрахованих на непідготовленого читача. Прихід М.Павлика до редагування приніс у часопис його улюблену антирелігійну тему, з матеріалами якої він виступав, а також М.Драгоманов. Редакція організувала також чимало анонімних хронікальних матеріалів на цю тему. Така позиція шкодила виданню і обмежувала читацьку аудиторію. Цим особливо невдоволений був І.Франко, пишучи в листі до М.Павлика, що краще давати освіту простому селянину, освідомити його у справах політичних та економічних.
В основному часопис писав про поточні політичні справи: про податки та їх реформу, партійні збори, критикував москвофільство, агітував за проведення селянських віч, звертався з відозвами партії до народу тощо. Велася інформаційна рубрика «Дрібні вісті», складена з повідомлень дописувачів. Особливістю «Хлібороба» було те, що в ньому й справді був продуктивно використаний урок народовської «Батьківщини»: надавати багато місця для непрофесійних авторів з народу, які прагнули розповісти про свою долю, переважно про заподіяні ним кривди, поділитися своїми роздумами про становище українців на своїй батьківщині.
Після припинення «Народу» і «Хлібороба» упродовж 1985-96 рр. виходив двотижневик «Радикал» під редакцією В.Будзиновського. М.Павлика вже не запросили до його редагування та й позбавлений підтримки М.Драгоманова він одразу втратив половину своєї політичної та журналістської ваги. «Радикал» вів антидрагоманівську лінію: єднатися з українськими наддніпрянськими партіями навколо завдань української незалежності і поборювати споріднені російські партії, оскільки вони стоять на позиціях централізму.
З 1 червні 1896 р. у Коломиї за редакцією відомого радикального діяча К.Трильовського розпочалося видання радикального місячника «Громада». Але вийшло лише 5 номерів.
Таким чином «Народ» і «Хлібороб» залишилися найбільш прикметними явищами радикальної журналістики періоду РУРП. Вони започаткували власне партійну українську пресу, засвідчили цілковиту поразку космополітичної драгоманівщини.
