Лекція № 27. Еміграційна журналістика.
Еміграція (виселення, виїзд) – вимушене переселення з батьківщини внаслідок економічних чи політичних обставин. Еміграція буває тимчасова і постійна. Вона може перетворитися в діаспору. Діаспора (розсіяння) – перебування значної частини народу поза межами країни її походження. Вона стало живе в інших країнах, не тратячи своєї національної тотожності. Проте має тенденцію до асиміляції, їй важко утримувати цю тотожність понад три покоління. Далі вже виростають нащадки, які хоч і пам’ятають своє коріння, але психічно й культурно вже перебувають в іншому національному просторі і за батьківщину сприймають країну, де вони вже народилися.
Еміграція розпочалася ще в сер. ХІХ ст. до Франції та Німеччини. 1877 р. вважається офіційним початком виїзду до Америки, з 1880-го українці почали виїздити до Латинської Америки, з 1891-го – до Канади. Історія еміграції має чотири хвилі. Становлення української журналістики в еміграції пов’язане з першою, економічною еміграцією. Вона була заснована політичними емігрантами.
Першим редактором став Агапій Гончаренко (Андрій Гумницький). Він народився в священичій родині на Київщині, закінчив духовну семінарію, став ченцем Києво-Печерської лаври, працював у канцелярії митрополита, при церкві російського посольства в Афінах. За кордоном він познайомився з Герценом і під псевдонімом почав виступати в його «Колоколе» з викривальними статтями про російське духівництво, писав про Шевченка (некролог), був заарештований і відправлений до Росії, але по дорозі втік. Працював у Лондоні у видавництві, а потім переїхав до США. У Сан-Франциско він заснував свою друкарню і отримав від уряду пропозицію вести пропаганду серед російського населення Аляски. У 1868 р. А.Гумницький почав видавати двотижневу газету «Вестник Аляски» англійською і російською мовами, знайомлячи читачів з американськими законами і урядовою політикою. У відриві від України в нього пробудилася національна свідомість і він став друкувати твори Шевченка («Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Думи мої, думи мої»)), статті про українських козаків, відстоював права своїх читачів перед владою, засуджував зловживання колонізаторів Аляски, вимагав підвищити оплату праці робітникам, особливо емігрантам. Його стосунки з урядом зіпсувалися, і він у 1872 р. продав газету американському видавцеві. Після того видав ще 5 номерів журналу «Свобода». У 1890-ті зав’язав листування з М.Павликом і співробітничав з журналом «Народ», надсилаючи інформацію про життя українців в Америці, написав спогади – історію перших поселенців.
У 1884 р. українська громада штату Пенсільванія звернулася до митрополита Сембратовича з проханням надати їй священика. В Америку прибув о. Іван Волянський, який будував школи, закладав читальні, українські кооперативи, допомогові братства, «Просвіти». Заснування газети він розглядав як важливий спосіб зберегти релігійну і національну тотожність. З цією метою у 1886 р. він почав видавати газету «Америка» власним коштом щомісяця. Йому на допомогу приїхав зі Львова студент права Василь Семенович, який і став з 1887 р. головним редактором. За рік повернувся з наміром залучити в еміграцію освічених людей для культурної та економічної діяльності. Він зустрічався з І.Франком і пропонував йому роботу, до якої він проявив інтерес, з М.Павликом, Н.Кобринською, запрошував листовно М.Драгоманова. Але видання проіснувало лише 3 роки. Проти нього виступили католики, зажадавши від Риму заборонити перебувати в Америці одруженим г-к священикам. О.Волянський змушений був виїхати на Україну, і газета занепала. І.Франко назвав газету «скромним, але дуже інтересним початком русько-української преси». У 1893 р. у Джерсі-Сіті була заснована газета «Свобода», яка виходить до сьогодні, з 1921 р. – як щоденна. Вона підтримувала радикальні погляди, але була національною за спрямуванням. «Свобода» об’єднала українців в Український народний союз, широко інформувала про життя на Україні, пробуджувала національну свідомість, підтримувала національну церкву, знайомила із урядовою політикою США та її законами. Створення української журналістики в еміграції засвідчило велику духовну силу українців, їх потяг до об’єднання заради збереження національної ідентичності в чужомовному просторі.
Ще одним відомим діячем української еміграції став М.Драгоманов. Він належав до товариства «Громада», київська організація якого нараховувала 200 осіб. Серед найвідоміших – В.Антонович, Т.Рильський, П.Житецький, М.Лисенко, М.Старицький, П.Чубинський, П.Косач, І.Білик… У 1875 р. він був звільнений з Київського у-ту і у зв’язку зі звинуваченнями у сепаратизмі покинув Україну. Він мав завдання заснувати за кордоном друкарню для видання українських часописів і книг. Коштів бракувало, тож М.Драгоманов заснував у Женеві (Швейцарія) видавництво і неперіодично видавав збірники під назвою «Громада». Під словом громадівство він розумів соціалізм і декларував себе соціалістом. Його підтримували М.Павлик, Ф.Вовк, С.Подолинський, беручи участь в різний час у роботі видавництва. У 1877 р. він видав анонімно повість П.Мирного «Лихі люди», а у 1880 р. – роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
У 1878 р. вийшов перший випуск «Громади», який містив «Переднє слово» редактора, що являло собою політичний маніфест. Це найважливіша стаття для з’ясування його світогляду, під впливом якого перебувала молодь Галичини. Отже її постулати такі:
1. Громадівство. Громада потрібна людині для того, щоб кожному жилося краще. І тільки тоді людині добре в громаді, коли вона є спілкою вільних осіб. Але незалежність людини залежить від власності. Щоб усі були вільні – потрібно зрівняти їх перед власністю.
2. Безначальство. Людина не повинна підпорядковуватися іншій. Украї-на має міцні традиції безначальства в історії Запорізької Січі. Вона повинна будувати своє майбутнє на вільному і непримусовому, як в історії, об’єднанню людей у громаду.
3. Еволюція. Не заколоти, спрямовані на захоплення влади, повинні бути метою громадівців, а щоденна діяльність заради організації малих і великих товариств між людьми, зміни їх поглядів і мислення. Він засуджував перевороти, бо вважав: якщо немає виробленої програми дій, то на другий день усі повертаються до тієї, що була. М.Драгоманов стояв ближче до соціалізму європейського зразка, а не до російських соціалістів, які діяли навіть тероризмом і проповідували революцію.
4. Федералізм. М.Драгоманов вважав національність чимось неістотним на шляху поступу, адже у всіх народів – однакова мета, незалежно від етнічного походження. Він не розумів, що людина може реалізувати свою волю і талант лише на національному ґрунті. Тому вважав, що українцям краще не боротися марно за свою державу, а розхитувати підмурівки чужих імперій, ставити питання федерації чи автономії, а уже в демократичній державі всі національні потреби будуть задоволені.
М.Драгоманов ставив такі завдання:
1. Добиватися скасування царського режиму і проголошення республіки.
2. Нести просвіту народу, працювати на українську культуру, кожну копійку потратити на українську справу, не йти в чужі культури.
3. Виступати проти церкви. Вона в Росії підтримує владу, а в Австрії стала панством і відцуралася української справи. Звідси у М.Павлика – виступ проти церкви і священиків, хоч у галицькому житті не все було настільки однозначно, як сприймав М.Драгоманов. Замість єднати селян та важливий інтелігентний прошарок священства він розпалював непорозуміння всередині нації.
4. Потрібно закласти українську пресу, яка об’єднала громадівців, пояснила, як їм працювати й до чого прямувати.
Другий том «Громади» вийшов наприкінці того ж 1878 р. Він найбільший за обсягом і найзмістовніший, тут взяла участь велика кількість авторів. Увагу привертала рубрика «Вісті з України», поділена на підрозділи: «Здирство», «Начальство», «Темнота». Не називався жоден з кореспондентів (з метою конспірації). М.Драгоманов повідомляв про важкий економічний стан народу, безземелля, наймитування, зловживання владою, несправедли-вість суду, який ставав на захист сильнішого. У статті «Народні школи» М.Драгоманов писав про потребу української освіти, обов’язково початкової, наводив численні факти боротьби російського уряду з українською друкованою книжкою, що й призвело народ до такої темноти та занедбаності. Статті розвивали думку: життя у Росії таке неможливе, що глухе народне обурення скоро переросте у відкритий бунт.
Далі йшов розділ «Що нового по газетах?», який готував Ф.Вовк. Тут оглядалися провідні російські газети, що виходили в Україні. Газетний огляд засвідчив, що російська преса уже виробила доволі стійкий імунітет проти цензури і могла відкрито говорити про такі речі, котрі раніше були під забороною, порушувати проблему становища народу. Межа між цензурною і безцензурною пресою стиралася. Тож Ф.Вовк зумів підібрати добірку публікацій, які не поступалися попередній рубриці. Тут йшлося про бідноту серед селян, розорення господарств, розорення старого панства і появу нових володарів, робітниче життя на заводах і фабриках з фактами нещасних випадків, високі податки з народу і на що вони йдуть… Якщо перший розділ був укомплектований дописами з України, то другий складався з документалістики.
Тут також друкувалася праця М.Драгоманова «Україна і центри». Автор порівняв становище України часів Гетьманщини, коли вона у складі Росії мала певні автономні права, і сучасні. Порівняння вийшло не на користь Україні. Тому публіцист доводив потребу автономії України у складі федеральної російської держави.
Збірник являв собою практичне втілення безцензурного українського видання. Вів мову про важливі проблеми: бідність і незадовільні державні порядки, здирство, темноту народну, вигідну правлячій владі, а наголос ставився на соціальній нерівності як причині цього всього.
Наступний том «Громади» вийшов у 1879 р. Центральне місце в ньому займали шевченківські матеріали. Тут було вміщено дві статті про Т.Шевченка – Ф.Вовка («Т.Г.Шевченко і його думки про громадське життя») та М.Драгоманова. Вони мали полярний характер. Ф.Вовк хотів залучити творчість Т.Шевченка для підтримки громадівських ідей, і тому намагався знайти в поета ідеї соціалізму, трактуючи твори досить однобічно, ідеологічно, в дусі соціологічного підходу. Він шукав за кожним рядком політичної програми у поета, і врешті приписав йому багато соціалістичних ідей, кваліфікувавши як предтечу соціалізму в Україні.
М.Драгоманов вирішив запропонувати своє бачення творчості Т.Шевченка, а оскільки іншого методу, як у Ф.Вовка запропонувати не міг, то почав війну не з автором статті, а з Шевченком. Вперше в українській критиці він дав негативну оцінку творчості Кобзаря, назвавши його малоосвіченим і таким, що не міг в умовах темної Росії здобутися на високу освіту, а тому не сформував виразних політичних цінностей і не може бути соціалістом і революціонером. М.Драгоманов намагався скинути Шевченка з п’єдесталу, піддати сумніву вартість його творчості і, що небезпечно, позбавити українство національного ґрунту, яким для України в той час була творчість Кобзаря. Єдине, що він сказав вірно, то це те, що Шевченко справді не був соціалістом і революціонером. Він пише, що Шевченко прийшов у літературу з панської неволі, був не грамотний у світовій культурі, писав недбалі і примітивні за змістом твори, ніхто не міг йому дати уявлення про соціалістичні ідеї. Концепція героя, на його думку, у Шевченка не відповідає соціалістичній ідеології: він не показує людину продуктом суспільних відносин. У творчості Т.Шевченка М.Драгоманов побачив міцне коріння релігійної свідомості, в той час як соціалізм заперечував віру, вважаючи, що священики стали першими експлуататорами, які виділилися з селянського середовища. На думку критика, Шевченко ще й не соціаліст тому, що не показав неволі дитячої та жіночої, їхнього гноблення у сім’ї. М.Драгоманов не подумав, що такої теми в нього немає через те, що немає таких відносин в житті. Найпрогресивніший Т.Шевченко, пише критик, у думках про волю України, але тут також виступає прихильником того, що лише «в своїй хаті своя правда і правда, і сила, і воля», а не бере до уваги ширший світ, жодним словом не змальовує доброго москаля. Отже, його не можна назвати інтернаціоналістом. М.Драгоманову здається, що Шевченко неправильно бачить майбутнє України, бо малює не вільну громаду на спільній ниві, а у вірші «Сон» втілює ідеал родини, яка працює на власному полі. Але, закінчує, таким його зробили обставини, нарікати ні на кого. Через те «Кобзар» не може стати книгою ні цілком народною, ні такою, яка б служила проповіді нових ідей між народами (ймовірно, громадівських). Драгоманов намагався зробити те, що потім повторили М.Семенко зі своїм «Кобзарем» і сьогодні повторюють бузини – через знецінення цінностей народу ставлять і його самого під сумнів: мовляв, які цінності він сповідує, яких пророків має, такий і сам. Це тим гірше, що йшло не від ворогів, а з середовища своїх, тим більше – від авторитетної і впливової на молодь людини.
М.Драгоманов дуже занижено писав про Україну: вважав, якщо Росія відстала від Європи, то Україна – від Росії, а через це справи соціалізму тут найгірші. Тому треба працювати, дати народу освіту, книги про Україну, видавництва, пресу. Але все це лише на словах. М.Драгоманов до всього підходив лише з критикою, всіх підганяв, всім вказував, як діяти, сам же не зумів нічого вартісного запропонувати. Три роки по його смерті І.Франко у листі до А.Кримського зізнався, що він мав на нього більш негативний, як позитивний вплив, старався повернути в русло політичної публіцистики, не звертав уваги на вартісні статті, а помічав тільки тоді, аби покритикувати.
У 1880 р. з М.Драгомановим почали співробітничати М.Павлик і С.Подолинський, який запропонував на власні кошти перетворити збірник у журнал. Саме тоді він здобув медичну освіту і захистив дисертацію у Бреславському у-ті. Журнал мав виходити раз на 2 міс. обсягом 10 д.а. Але вийшло лише 2 числа. Він змінив напрям: став не просто інформувати про стан справ на Україні, а почав розробляти теоретичні аспекти соціалізму. У «Програмі» в № 1 «Громади» декларувалася рівність чоловіка і жінки, вимога політичних свобод, автономії, самостійності для громад в Україні. У галузі економіки передбачалося передати всі засоби праці робітникам та селянам, перемінити осібну власні на спільну. В освіті передбачався розвиток науки, який витіснить віру, а до того залишення свобод совісті. З’явився новий метод боротьби за ці вимоги – збройне повстання. Завершувалася програма викладом структури журналу, де обіцяли друкувати статті про природничі і соціальні питання, художні твори, огляд робітничого життя у світі, дописи про стан громад, дрібні вісті з України. Це була широка програма і вона почала здійснюватися. С.Подолинський написав статтю про теорію Дарвіна, пов’язавши її з еволюцією соціалізму; розповів про громадівський рух в Англії та Ірландії; про соціалістичний рух, його з’їзди та пресу в європейських країнах. Він представляв глибшу теорію, ніж наскрізь полемічний Драгоманов.
М.Павлик, який втік до Женеви від переслідувань австрійського уряду, здійснював у журналі функцію оглядача. Він у двох номерах вів тему «Україна Австрійська», де висвітлював взаємини москвофілів і народовців та появу соціалізму. У журналі виступили його сестри Анна і Параска, які писали про переслідування українських соціалістів, та ще й жінок, викривали австрійські порядки.
М.Драгоманов на основі опрацювання газетних повідомлень та листів написав статті про селянські заворушення 1880 р. в Україні, про з’їзди і пресу французьких соціалістів, про польських громадівців. Але здебільшого він виконував роль редактора-координатора.
Занепад журналу спричинили такі обставини. Він викликав гостру критику як з боку російських соціалістів, які вирішили, що паралельний український соціалістичний часопис руйнує єдність їхніх рядів, так і з боку урядової преси. «Киевлянин» через пресу звернувся до батьків С.Подолинського вплинути на сина, вони порвали з ним зв’язки. Це викликало його душевну хворобу, а потім і смерть.
Наприкінці 1882 р. вийшла остання книга «Громади». Відкривав книгу нарис з Полтавщини про те, як батько продавав власних дітей віком 10 і 8 років у найми. Далі йшов нарис економіста В.Навроцького про п’янство у Галичині. Взявши звіт галицького сейму про те, що в занепаді селянських господарств винне п’янство селян, він економічно порахував прибутки і витрати середньостатистичної родини і довів, що при такому бюджеті на чарку аж ніяк не вистачає. Але поставив питання, хто торгує спиртним. Виявилося, що шляхта, яка має право пропінації від уряду. Тобто вона споює народ і ще й звинувачує його у п’янстві.
М.Драгоманов у своїх матеріалах повідомляв про еміграцію і подавав зібрані висловлювання селян про мрії, які ведуть їх на чужину, оповідав про українське життя на Кубані та ін. Крім фінансових, були й психологічні причини занепаду «Громади»: редактор вичерпав творчі можливості, зі своїми непередбачуваними виступами і гостротою характеру не зумів зібрати літературні й наукові сили, а тому залишився на самоті, без фінансової підтримки, врешті зупинивши вихід видання.
Журналістська діяльність М.Драгоманова, попри всю її суперечливість, залишила помітний слід в історії української культури.
