В останній чверті існування журналістики у вигляді альманахів було явним анахронізмом, проте саме така ситуація склалася на Наддніпрянській Україні. Тут переслідувалася друковане слово, навіть співробітництво у галицьких виданнях чи нелегальне отримування їх. Найлегшим з покарань було звільнення з роботи, що для інтелігента на державній службі закінчувалося катастрофою. Дозволено було друкувати лише белетристику. Через це українські альманахи кін. ХІХ ст. переважно мали літературний характер, змушено відступаючи від засади універсальності.
Альманахова журналістика відновилася у 1881 р. О.Кониський звернувся за дозволом видавати газету «Луна», але отримав відмову. Тоді він підготував альманах «Луна», який пройшов цензуру і був опублікований у Києві. Він відкривався твором Т.Шевченка «Хустина», містив вірші О.Кониського (як поет він був слабким автором), оповідання І.Нечуя-Левицького «Приятелі» та нарис суто журналістського характеру «Шевченкова могила», вірші М.Старицького та його водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка». Вірші останнього стали першими, що руйнували псевдошевченківські шаблони. Друкували по одному віршеві Я.Щоголева та В.Мови. Проте від альманаху чекали значно більшого, оскільки газети повідомляли, що нібито буде виходити газета, то начеб то альманах стане періодичним. В.Лукич писав, що в Україні між 1876-1880 рр. не вийшло навіть 10 українських книг. Але зміст альманаху виявився слабким.
У 1883 р. М.Старицький звернувся до уряду за дозволом видавати літературний журнал «Рада», але отримав відмову, і так у Києві з’явився друком ще один альманах на 470 стор. Він мав якісніший зміст. Відкривався передмовою М.Старицького і добіркою його віршів, далі ішли вірші П.Куліша (П.Ратая) на тему романтичного поета-самітника, якого забудуть після смерті, та не забуде Україна. Дебютували тут Олена Пчілка та Б.Грінченко. З прози друкувалася повість І.Нечуя-Левицького «Микола Джеря» (друкована в «Правді», але галицькі видання не були доступні читачам). Найбільше значення мала публікація двох частин роману П.Мирно-го «Повія» (повністю опублікований аж у 1924 р.). Драматургію репрезентував теж класичний твір – драма М.Старицького «Не судилось». Завершував альманах науковими працями. В.Василенко у статі «Про хліборобські спілки» аналізував економічну картину села і пропонував кооперацію, М.Комаров склав найповнішу на той час бібліографію української літератури від 1798 р. по 1883 р., правда, без галицьких видань. За ним можна було помітити, як зростало книговидавництво і як воно занепало після урядових заборон.
У 1884 р. вийшов другий том «Ради», удвічі менший за обсягом. М.Старицький саме тоді перейшов у театр і не зміг втримати взятий початок. Попри ряд маловідомих авторів, тут були опубліковані пізні оповідання Ганни Барвінок, вірші М.Старицького, поема Олени Пчілки «Козачка Олена», продовження роману П.Мирного «Повія» та його образки.
Цензура заборонила В.Горленку видавати ще один альманах, навіть не повернувши рукописів. Це знеохотило українських письменників, які все менше покладали надій на альманахи. Справа їх підготовки опинилася в руках маловідомих і мало талановитих авторів, що позначилося на художньому рівневі. У 1885 р. в Одесі вийшов альманах «Нива». До участі запрошувалися 2-3 відомих автори, твори яких займали більшу половину збірника і забезпечували популярність, а решту обсягу комплектувалося творами власними чи друзів, іноді відверто графоманськими. Тут виступили М.Старицький («Утоплена»), Б.Грінченко, Дніпрова Чайка, І.Нечуй-Левицький. Але твори були прохідними, не знаковими. Альманах отримав негативні відгуки.
У 1886 р. херсонські літератори на чолі з Д.Марковичем випустили двомовний альманах «Степ». З відомих авторів тут виступили І.Нечуй-Левицький, І.Карпенко-Карий («Бондарівна»), решта – зовсім невідомі.
У 1887 р. у Харкові В.Александров видав альманах «Складка», який мав чотири випуски. У прозі прикметними стали оповідання Б.Грінченка та Ганни Барвінок, сатиричні поезії В.Самійленка. Перша книга мала тираж 1500 прим. і розійшлася. Друга в цензурі пролежала 5 років і вийшла у 1893 р. Якихось значних творів тут не було опубліковано. Третій том вийшов у Харкові у 1896 р. Тут уже друкувалися Б.Грінченко, М.Вороний, Л.Старицька, Леся Українка, а через їхню творчість приходив модернізм. Вершиною альманаху стала драма В. Самійленка «Маруся Чураївна», яка викликала цілу серію творів на цю тему. Четвертий том вийшов у Петербурзі і був слабшим, не мав продуманості, містив переважно передруки. Кращою була його наукова частина – російськомовний нарис Д.Яворницького про Чортомлицьку Січ.
Другим способом існування української журналістики в Росії була російськомовна журналістика, українська за духом і спрямуванням. Першим таким органом стала газета «Киевская старина». Газета вийшла 1 липня 1859 р. як приватне видання відставного поручика Юнка, який через неї хотів задовольнити свої слабкі літературні амбіції. Декілька раз вона заборонялася через неможливі друкарські помилки. Лише з 1874 р., коли її придбала дружина одного з київських професорів, газета змінилася. Власниця хотіла зробити її прибутковою, тож запросила в редакцію провідних вчених: В.Антоновича, М.Драгоманова, П.Житецького, П.Чубинського, Ф.Вовка, О.Русова, С.Подолинського. Редакцією фактично керував М.Драгоманов. Вона вийшла з його передмовою, де передбачалося висвітлювати життя різних верств населення, писати про потреби народу. З цього часу «Киевский телеграф» практично перетворився на трибуну передових ідей. М.Драгома-нов писав про боротьбу слов’янських народів за свою державність. Становище українців у Галичині висвітлював С.Подолинський у формі подорожніх нотаток під час проживання в Австрії.
Проти напрямку газети виступили про урядова російська газета «Киевлянин», петербурзька преса, польські видання. Виданням зацікавилася столична цензура. Злякана власниця вимагала змінити курс газети, на знак протесту провідні співробітники залишили видання, опублікувавши заяву «От выходящих сотрудников». Видання скоро занепало і стало збитковим, тож власниці довелося припинити його вихід.
У 1880 р. О.Лазаревський та В.Антонович вирішили заснувати науковий журнал і старанно замаскувати його організаторів, знайти цілком благо-надійного редактора. Вони звернулися до протоієрея Софійського собору Петра Лебединцева, а той справу часопису віддав своєму брату Феофану, який перебував у відставці і хотів зайнятися корисною і прибутковою справою. Так виник журнал «Киевская старина», який мав висвітлювати питання історії, етнографії і літератури. Нічого політичного в ньому не мало бути. Меценат В.Симиренко виділив на українські справи і в т.ч. на журнал 25 тис. крб. Журнал дозволили як підцензурний. У січні 1882 р. вийшов його перший номер. Так розпочалася історія журналу, якому судилося стати найбільш тривалим і видатним явищем української журналістики в Росії. Він виходив 25 років. За цей час вийшло 300 чисел – 94 томи. З 1907 р. він перейшов на українську мову і прийняв нову назву «Україна». А у 1908-1918 рр. перетворився у «Записки Українського наукового товариства в Києві» - уже нове видання.
За часів редагування Ф.Лебединцева у журналі друкувався О.Лазаревський з белетризованими біографіями старовинних українських дворянських родів. В.Антонович публікував історичну документалістику, що стосувався україно-польських взаємин, історії Києва, міського самоуправ-ління, статтю про Івана Гонту. М.Костомаров теж виступав із невеликими історичними статтями. До журналу дописували викладачі Харківського у-ту Д.Багалій та М.Сумцов. Друкувалися художні твори. Було оприлюднено студентський гімн «Gaudeamus igitur», твори С.Руданського, роман І.Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» (текст – російською, мова персонажів – українською). Головним здобутком стала публікація усіх російськомовних повістей Т.Шевченка, знайдених у архіві М.Костомарова. Завдяки високому професіоналізму журнал мав успіх і 700 передплатників. Але надалі їх кількість зменшувалася: новий журнал передплачували для ознайомлення, а з’ясувавши його суто науковий характер, відмовлялися від подальшого читання. Особливо невдоволені були священики, яких агітував П.Лебединцев, не знайшовши в ньому теологічних праць. Видання стало збитковим, і журнал всупереч тодішнім правилам змушений був звернутися до співробітників з проханням безкоштовної праці. Звернулися також до міністра внутрішніх справ з клопотанням про щорічну субсидію, але отримали лише одноразову допомогу (2 тис.). «Московские ведомости» М.Каткова написали про нього як про загрозу сепаратизму, і це вплинуло на позицію уряду. Негативним чином на виході журналу позначалася і діяльність редактора: він так правив матеріали, що автори не впізнавали своїх статей та навіть відмовлялися від друку і співробітництва (В.Науменко), він ніколи не мав ніякого запасу у редакційному портфелі, тож завжди їздив від одного співробітника до іншого, випрохував публічно прочитані реферати у професорів.
Стара громада кинулася на пошук людини, щоб замінити Ф.Лебедин-цева. На посаду погодився Олександр Лашкевич – дворянин з козацького роду, що мав предками Полуботків, Милорадовичів, Апостолів, Галаганів, Кочубеїв, Лизогубів. Він закінчив історико-філологічний ф-т Київського у-ту. З 1888 р. став головним редактором «Киевской старины». З 20-го тому почався її новий період. Видання пов’язувало себе з київською Старою громадою. До редакції увійшли її члени – В.Антонович, О.Лазаревський, П.Житецький, В.Науменко та ін. Редакційний комітет регулярно збирався, обговорював проблеми, рецензував рукописи, редагував матеріали. Журнал почав виходити на кращому папері з кольоровою синьою обкладинкою. Якщо він мав обсяг 10-12 д.а., то тепер – 18-20 д.а. З’явилися нові рубрики, була відновлена виплата гонорарів. Тут були опубліковані класичні праці: статті П.Житецького з історії укр. мови, М.Сумцова про українську культуру, Д.Багалія про українську колонізацію північнопричорноморських земель. З журналом почав співпрацювати І.Франко (Мирон), виступивши зі статтями про І.Вишенського, оповіданнями. Друкувалися твори Ганни Барвінок та російського письменника українського походження Григорія Мачтета. Прийнявши журнал з 400 передплатниками, О.Лашкевич довів їх кількість до 800. Але журнал все ж залишався збитковим.
У 1889 р. редактор помер, і його дружина, вирішивши продовжити справу чоловіка, видала ще один номер, але, не маючи досвіду, надалі відмовилася від цієї справи. Вона продала журнал Старій громаді. Фактичними редакторами стали В.Антонович і О.Лазаревський, а згодом призначили офіційного редактора В.Науменка, який і редагував «Киевскую старину» до її закриття. Він був викладачем, директором приватної гімназії. У 1918 р. став міністром освіти, заснував ВУАН та створив її структуру, призначивши президентом В.Вернадського, секретарем – А.Кримського. У 1919 р. був заарештований ЧК і на другий день розстріляний.
Науменко домігся дозволу друкувати белетристику українською мовою та проходити цензуру у Києві. Відтоді «Киевская старина» перетворилася на справжню бібліотеку української класики, хоч дефіцит коштів ще відчувався. Допомагала Стара громада, щорічно 1-2 тис. надавав В.Симиренко, коштами підтримували В.Науменко, П.Косач та ін. Деякі працювали для журналу безкоштовно. Лише на поч. ХХ ст. вдалося отримати перші прибутки – дорослішала сама українська громада, формувалося значно ширше коло інтелігенції.
У третій період у журналі друкувався М.Старицький («Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Маруся Богуславка»), І.Карпенко-Карий («Сава Чалий» та ін.), М.Кропивницький («Перед волею», «Розгардіяш»), П.Мирний («Морозенко», «Пропаща сила»), Б.Грінченко («Серед темної ночі», «Під тихими вербами»), М.Коцюбинський («Дорогою ціною», «Fata morgana», «Під мінаретами»). Тут дебютував студент В.Винниченко («Сила і краса», «Біля машини», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Контрасти», «Голота» та ін.). Редактор пропагував лише прозу, щоб утримувати від номера до номера читацький інтерес, що й виправдало себе.
«Киевская старина» опублікувала наукові історичні праці П.Єфименка, О.Лазаревського, Ореста Левицького, медичні В.Милорадовича (народна медицина), філологічні дослідження М.Костомарова, у яких він заперечив думку М.Погодіна про те, що українці прийшли з-за Карпат, а росіяни переселилися північніше і створили Московське царство.
Журнал започаткував традицію досліджень історії української журналістики, опублікувавши праці В.Науменка «До історії газетно-журнальної справи в Києві», С.Русової про харківську журналістику та ін. Таким чином у журналі були закладені початки вивчення історії української преси.
Літературознавчі дослідження тут друкував І.Франко. Окремими темами стали шевченкіана журанлу, вивчення спадщини І.Котляревського. Літературну критику очолив С.Єфремов («В поисках новой красоты», 1902 р.). Він став академіком ВУАН, список його праць нараховує 3 тис. позицій. У літературній критиці виступала Л.Старицька-Черняхівська (велике дослідження про М.Коцюбинського). Сам редактор В.Науменко опублікував понад 100 статей у журналі (про Квітку-Основ’яненка, Гоголя, Шевченка, Куліша).
Після 1905 р. посилився публіцистичний дискурс журналу, тут виступав М.Драгоманов («Українське питання у його історичному висвітленні» та ін.). Проте на 1906 р. журнал вичерпав свою функцію і закрився. З 1907 р. уже виходив як «Україна».
У 1992 р. Національною АН України «Киевская старина» відновлена як наукове видання «Київська старовина». Виходить українською і продовжує традиції свого попередника.
