Лекція № 2.
Виникнення журналістики в Україні. Перші періодичні видання. Харківська журналістика 1810-1820-х рр. ХІХ століття.
Харьковский демокрит» та «Украинский вестник».
Перша газета в Україні, як і книга, з’явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою «Kuryer Lwowski», випущений з нагоди інтронізації львівського єпископа Льва Шептицького. В архівах згадано про видання у 1772 році Антоном Піллером газети «Аvеrtіssеmеnt» («Вісті»), До нас не дійшов жоден примірник. У 1774 році газету заборонили, оскільки вона не мала дозволу влади.
Першою газетою в Україні, що відповідає сьогоднішнім уявленням, стала львівська «Gazette de Leopol» («Львівська газета»), яка щотижнево виходила впродовж 1776 року французькою мовою. Виходила форматом 4 сторінки, не завжди регулярно, вийшло 52 номери. До окремих випускалися додатки: «Новини» і «Оголошення». У заголовку газети був зображений герб Австрії (двоголовий орел) з квітами по боках. Він тримав написане на стрічці на латині газетне гасло: «У затінку твоїх крил». Видавалась газета в друкарні А.Піллера. Ім’я видавця невідоме, ймовірно, він походив з львівського шляхетського гуртка, який перед тим звернувся до влади за дозволом заснувати газету. Зразком для видавців послужила столична «Gazette de Vinne» («Віденська газета»). Газета інформувала читачів про політичне життя Європи, географія повідомлень охоплювала весь тодішній культурний світ. Повідомлень з приватного життя майже не траплялося. Матеріали нагадували хроніку новин у сучасних часописах.
Перше число не містило програмного звернення до читачів, але в додатку до нього редакція викладала своє завдання і запрошувала громадян до співпраці, пропонувала ремісникам та купцям інформувати про нові винаходи, корисні відкриття, митцям рекламувати предмети свого мистецтва, власникам майна оголошувати про його продаж, мандрівникам знайти супутників для подорожі, безробітним – роботу, духівникам – повідомити про теологічні акти. Газета мала рекламне бюро, друкувала багато рекламних оголошень та об’яв. Львівські повідомлення переважали: контракти, іменини цісаря Йосифа ІІ, коронація образу Матері Божої… Лише три повідомлення стосувалося великої України. Мала газета й бібліографічний відділ, оповіщала про книги, які надходили в книгарню Піллера: французькою, німецькою, польською, латинню.
Газета мала велике значення для етапу становлення журналістики в Україні. Тижневик подав взірець часопису, зорієнтованого на традиції преси європейських столиць, інформував місцеву читаючу публіку про події в світі та довкіллі. Часопис прищеплював у суспільній свідомості смак до читання періодики, створював передумови для появи нових періодичних видань. І вони з’явилися.
1783 року німець Іван Фрідріх Шіц почав видавати газету-тижневик польською мовою «Листок галицьких новин», що виходив півроку. З 1784 року він отримав назву «Листок львівських новин», а його власницею стала пані Піллерова, видаючи газету весь рік. З 1786 року вона почала видавати польською та німецькою мовами «Львівські тижневі новини» двічі на тиждень. Польська газета проіснувала рік, а німецька – до 1795 року.
У 1796-1811 роках видавалася німецькомовна газета «Львівський цісарсько-королівський привілейований листок для інтелігенції».
Провідна ознака перелічених видань – їхня цілковита національна індиферентність. Вони друкували нейтральну щодо проблем національного життя інформацію, мали цілковито космополітичний характер. Національно активнішою у Львові виявилась польська громада. Тож не дивно, що саме вона заснувала перше національне видання – часопис «Щоденник патріотичних політиків», що виходив з 1792 по 1798 рік, ставши першою щоденною газетою на Україні. Видавцем був о. Михайло Гарасевич, українець за походженням.
У Львові вперше почав виходити також журнал. Це був ілюстрований літературно-науковий місячник «Зібрання творів цікавих…», що виходив польською половину 1795 року. Вийшло шість чисел, які помістили матеріали з історії, географії, фізики, виховання, перекладені з тогочасних французьких часописів.
У Львові зародилася і галузева журналістика: журнал «Правознавчі аннали» (1801-1811), «Військовий журнал» (1803).
У 1811 році починає виходити «Gazeta Lwowska», якій судилося стати найтривалішим періодичним виданням на Україні. Вона існувала до 1939 р.
Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік. Тут журналістика виникла в Харкові. Цього року вийшло 12 номерів газети «Харьковский еженедельник». Тираж – 600 примірників. Виходила вона щосуботи при Харківському університеті. Редактором був німець професор Карл Нельден – викладач сільськогосподарських наук. «Харьковский еженедельник» виник з бажання задовольнити запити промисловості і торгівлі, він вміщував матеріали з господарського життя, давав сільськогосподарські поради. Наостанок друкувалися вірші і анекдоти. Надалі редактор розширив тематику: друкував звіти Харківського добродійного товариства, статті з історії та естетики (напр., стаття Ф.Шіллера «Про призначення ліричної поезії»). Повідомлялося про громадські заходи, які проводив Г.Квітка-Основ’яненко. Йшлося про відкриття нових навчальних закладів, про послуги учителів, різні концерти. Газета була пробним виданням. Вона не користувалася підтримкою громадськості і мала лише 25 передплатників. Після трьох місяців виходу припинила видання при втручанні цензури: потрібен був дозвіл не лише губернської, а й столичної влади. Проте газета дала приклад. Через три роки у 1815-му у Харкові виникла одразу два журнали – «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник», що закріпили й розвинули успіх газети-первістка.
Гумористичний журнал «Харьковский Демокрит». Цензурний дозвіл на видання датований 7 січня 1816 року. Видавцем виступив Василь Маслович – студент Харківського університету, що закінчував навчання і хотів заявити про себе на терені культури й просвітництва у провінції, аби потім з’явитися у столиці задля успішної кар’єри. У Санкт-Петербурзі вів свій щоденник, пробував літературні сили, але без успіху, тому замовк і на сьогодні більш знаний як видавець. Але слабкість літературного таланту позначилася на короткому виході журналу, а також він перестав існувати через відсутність читацької підтримки, слабкість літературного життя в харківській глибинці.
У назві журналу використано ім’я давньогрецького філософа-матеріаліста Демокріта, який не міг без усміху дивитися на людські вади й був наділений гумористичним почуттям. Журнал намагався продовжити традиції петербурзького «Демокрита», який виходив у 1815 році. Мав відділи: «Поезія», «Проза», «Суміш», хоч переважали поетичні твори. З оригінальними творами тут виступали, крім власне В.Масловського, Г.Квітка, І.Срезневський, Д.Ярославський, друкувалися спадщина – талановиті байки і гумористичні вірші – Якима Нахімова. Видавець прагнув опиратися на місцеві сили, щоб познайомити інших читачів з літературними талантами власного краю, про що говорив у передмові. Реалізувати ці наміри у повному обсязі не вдалося. Однак журнал є свідченням місцевого патріотизму. Вже у першому номері було опубліковано поему В.Масловича «Заснування Харкова», окремі герої якої говорили українською, що демонструє шляхи вироблення української літературної мови. Українська мова використовувалась і в інших номерах, нею друкувались цілі тексти, хоч редактор ще відчував її певну несформованість. Він по суті був другим після І.П.Котляревського автором, хто спробував писати народною мовою, а журнал став першим часописом, який надрукував українські літературні твори, давши приклад наступникам.
Загалом журнал відображав просвітницьке світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм, поєднання іронічного та ідилічного поглядів. Головна ідея творів, друкованих тут, – утвердження моралі, обстоювання просвітницького світогляду, народності, самоцінності простонародності як незіпсутої цивілізацією ідилічної основи суспільного та індивідуального буття. Цьому відповідали теми: викриття хабарництва і продажності суду, хвальковитості і духовної обмеженості дворян, підлабузництва, пристосуванства, кар’єризму. Гумористична спрямованість, однак, рідко мала виразну суспільну адресу, а найчастіше залишалася в межах загальної моралі. З просвітницького ідеалу виростала і проукраїнська спрямованість журналу.
«Харьковский Демокрит» став першим і на довгий час єдиним сатирично-гумористичним часописом в Україні, це була спроба згуртувати літературні сили і надати їм трибуну для виступів, вести літературне життя не лише у столиці, а й у провінції.
Ініціатива заснування журналу «Украинский вестник» (1816-1819) належала професору Харківського університету Ізмаїлу Срезневському. Одним із редакторів був Г.Квітка (до 1817 р., часу обрання Предводителем дворян Харківського повіту), який надалі співпрацював із виданням як письменник. Головним і найактивнішим редактором журналу був Євграф Філомафітський. Як на ті часи, журнал виходив значним тиражем – від 350 до 500 примірників. Мав від 128 до 144 сторінки. Географія його поширення досить значна, серед передплатників були не лише місцеві, а й столичні, губернські та повітові жителі. «Украинский вестник» передплачували гімназії й училища, незважаючи на досить високу вартість. Окремі примірники збереглися навіть в бібліотеці Колумбійського університету (Англія).
Слово «український» у назві видання стало виявом місцевого патріотизму, декларувало орієнтацію на місцеву тематику, автуру і читачів. Адже Харківська губернія до 1835 року мала назву Слобідсько-Українська (етнічний елемент потім скасували). Інформація зі столичних видань не передруковувалась, а пропонувалися місцеві повідомлення, що їх не моли дати ні російські, ні зарубіжні часописи. Це спричинило популярність «Украинского вестника». Сама ж назва кілька разів використовувалася ще в ХХ столітті різними видавцями. У 1906 році українська фракція російської Думи видавала «Украинский вестник», у 1970 році «Український вісник» як самвидавівську газету дисидентів видавав В.Чорновіл. Сьогодні під такою назвою виходить газета українців Румунії. Отже, назва стала крилатою.
За рік сформувалися рубрики:
- «Наукові статті»
- «Красне письменство»
- «Харківські записки» (краєзнавство)
- «Суміш» (листування, бібліографія, повідомлення).
У «Наукових матеріалах» друкувалися переважно статті професорів Харківського університету.
З художньої літератури привертали увагу переклади з тодішніх західноєвропейських класиків. З місцевих авторів досить цікавим став прозаїк Іван Вернет (Жан Вернет), француз за походженням, для якого Слобожанщина стала другою батьківщиною. Він працював у Суворова перекладачем, знаючи багато мов, вчителював у гімназії, співпрацював із журналом. Особисто був знайомий із Сковородою, любив мандрувати, наслідуючи його спосіб життя. З цих мандрівок виносив враження, які сформували його ліричну прозу – безсюжетну, на основі зустрічей, спогадів, суб’єктивних вражень від життя, краєвидів, людей. Про Сковороду написав статтю-спогад, де висловив і критичні оцінки щодо його діяльності. Приймаючи його вчення і спосіб життя, вказав на суто людські вади (запальний характер, крайнощі у почуттях), висловлював думки, суголосні вченню свого вчителя. Проте між ними, як вважають дослідники, була ціла прірва: вчення Сковороди відзначалося глибоким проникненням у суть речей, намаганням змінити й покращити життя, в той час як І.Вернет був спостерігачем у житті, легким співбесідником. Вернет був легким, невимушеним белетристом без особливого впливу на оточення. Як поети у журналі виступали І.Срезневський, Є.Філомафітський та ін. Співробітником журналу був П.Гулак-Артемовський, поява якого в редакції сприяла творенню української літератури й журналістики. Під його впливом почав змінюватися характер журналу. Під його впливом почали друкуватися переклади з польської, ближчої до української, мови. У 1818 році журнал опублікував його доповідь, де йшлося про потребу вивчення української на рівні з іншими слов’янськими мовами, надрукував українською байку автора «Пан та Собака», його вірш «Супліка до Григорія К…и» та пояснення, як читати українські тексти. У 1819 році були опубліковані твори «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», «Тюхтій та Чванько» та ін. Продовження публікацій свідчило про успіх українських творів серед читачів. Вони були перейняті національним колоритом, відображали реалії українського життя, свідчили про багатство народної мови. Ці публікації стали найбільшим успіхом рубрики «Красне письменство».
У «Харківських записках» повідомлялися новини університетського життя, діяльність Харківського добродійного товариства, листування голови попечительської ради Інституту шляхетних дівчат Г.Квітки з імператрицею, що стала покровителькою закладу тощо.
У відділі «Суміш» повідомлялося про нові книги, що вийшли з друкарні університету. Тут зародилася театральна критика (статті «Харківський театр» і «Театр»). Йшлося про репертуар, досить критично аналізувалася п’єса Є.Шаховського «Казак-стихотворец». Велося листування з читачами. Тут виступив Г.Квітка як Фалалей Повинухін з «Листами до видавців» - сатиричним твором. З 1819 р. тут друкувався короткий огляд зарубіжних подій, укладений за матеріалами преси, що надходила до університету з багатьох європейських країн, що загалом розширювало обрії журналу.
Та офіційна Росія була невдоволена пробудженням національного життя у провінціях. Тричі у 1819 році цензурний комітет висловлював зауваження видавцям, особливо щодо соціальних моментів у публікаціях (звільнення з університету за вільнодумство, поради покращити становище робітників). У 1819 р. цензура припинила його існування. І.Михайлин вважає журнал «блискучим зачином української журналістики в Харкові». Він відзначався універсальністю, всебічним охопленням тем, був справді всебічним часописом. Організував місцевих авторів, активізував творчість письменників на Україні, зробив систематичними їхні виступи. Приділяв велику увагу висвітленню українського життя – єдиний на той час за такою тематикою. Розвивав творчість українською мовою. Постійно вдосконалювався, активно спілкувався з читачами, удосконалював співпрацю з ними, мав резонанс. Став трибуною для провідних вчених Харківського університету.
