М.Драгоманов вибирав із «Листів» Б.Грінченка окремі моменти, які його зацікавили, і розвивав власну думку, своє розуміння. Так були написані його «Листи» у відповідь.
1.М.Драгоманова зачепив національний максималізм Б.Грінченка, і він уже вкотре виступив на захист російської культури та російської держави. І.Франко пізніше назвав автора через це за національністю українцем, за відчуттям – росіянином. М.Драгоманов доводив, що український лібералізм народився в російських творах українських діячів («Ода на рабство» В.Капніста, «Истории русов», творах К.Рилєєва та ін.), тобто спочатку постав не українською. На той час то був єдиний можливий шлях. Тому він встає на захист тих письменників, яких Б.Грінченко звинуватив у вірнопідданстві російському режиму. Він говорить, що в ті часи Московська держава виконувала і завдання, які стояли також перед українцями – звільнення від турецького та польського панування, знищення Кримського ханства та Речі Посполитої, яких Україна не могла самостійно розв’язати. Тож історія її є дорогою для українців. М.Драгоманов узяв під захист М.Костомарова як українофіла, що всі свої праці написав російською мовою, але створив історію України. Писати українською він не міг через брак видавців і публіку. Краще, що ці твори є, аніж вони взагалі не були б написані.
2.М.Драгоманов піднявся на захист своєї ідеї – від літератури для народу до високої літератури (знизу вгору). Проста, на його думку, ще не створена, тому неможливо братися за створення чогось вартіснішого. На думку полеміста, навіть Т.Шевченко не створив окремої української літератури, бо свої повісті писав російською. Література переспівує Шевченка, переклади відстають через неосвіченість українців, драматургія не є сильною, наукова праця підупала…Наукового стилю не вироблено. Отже, своєї культури ще немає. Тому він встає на захист тих науковців, що пишуть російською (Антонович, Житецький, Лазаревський) і досліджують українську культуру.
3.М.Драгоманов висловив думки і про сучасну політику. Він визнавав національності, тільки вважав, що провідних думок для політичного життя треба шукати не в національних традиціях, а у світових ідеях. Автор висунув гасло: «Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці». На відміну від російських соціалістів, які взагалі не визнавали українського народу, М.Драгоманов його не заперечував, але не вважав, що національний принцип має домінувати у розвитку народу. Його мета – опанувати світовими цінностями, а національне – лише засіб для цього. Тільки через це всесвітні ідеї треба подавати національною мовою.
Полеміст відповів і на Грінченкову ідею політичної автономії. Він з нею погодився, вважаючи, що українська незалежність можлива. Більше того, пішов далі, назвавши її найголовнішою справою українців. Ця автономія уявлялася йому позбавленою національного відтінку. Він вважав, що спочатку треба формально досягти її, а вже потім наповнити національним змістом. Нація була для нього не самодостатньою одиницею, а формальною ознакою. Треба опанувати світовими ідеями, але українська культура має для цього менше шансів, ніж російська, тому порятунок – у здобутті світової культури та її ідей через посередництво російської. Не самостійність є метою, а здобуття народом через неї світових ідейних цінностей.
М.Драгоманов не міг поєднати космополітизм і національність у власному світогляді. Проте тут українець переміг, і М.Драгоманов запропонував поставити ближчі і дальші завдання у справі вироблення ідеалів і форм автономії. Це вже була реальна програма, поставлена не в культурній, а в політичній площині, бо здобути таку автономію можна шляхом запровадження конституції в Росії. Її досягнення – програм-мінімум. У цьому співпали погляди і М.Драгоманова, і Б.Грінченка. Обоє проголосили єднання усіх, навіть різновекторних політичних сил, для українського відродження.
Під кутом драгоманівського космополітизму Б.Грінченко побачив, яких успіхів можна досягти, якщо нація має простір для політичного і культурного життя, як в Австро-Угорщині. Він зауважив, що за рахунок праці українців російська культура розширює свій плацдарм, тим часом як українська занепадає. Вихід він бачив у позиції національного максималізму: не працювати російською мовою, усю діяльність перенести на український національний ґрунт. Позиція М.Драгоманова мала б продовжити і законсервувати дійсний стан, позиція Б.Грінченка вимагала рішучих змін: або свідомі українці перенесуть поле своєї діяльності на українську сферу, або народ чекає цілковита асиміляція. Для Б.Грінченка йдеться про цілковите визволення від російського впливу. Для М.Драгоманова, попри ідею космополітичної автономії, йдеться про російсько-українське культурне співробітництво.
М.Драгоманов написав також «Додаткові листи» до п’яти основних. У першому ще раз заговорив про українську літературу, про її несформо-ваність. Сказав, що Шевченко не сягнув свого рівня через власну «необразованість», задатки великого поета в ньому не зреалізувалися сповна. Він покритикував О.Кониського, І.Нечуя-Левицького, В.Чайченка. Проте уважно обходив ті літературні явища, які свідчили про здобутки – твори М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного, І.Карпенка-Карого та М.Кропивницького… Доводив слабкість української журналістики у порівнянні з російською. Врешті підсумував: «Думка про зовсім самостоячу літературу українську єсть думка більше австро-руська, ніж російсько-українська». Отож, поки література переживає становлення, має право існувати концепція двох літератур: української і галицької, які творяться у відмінних умовах і мають автономність щодо мотивів і мови. М.Драгоманов був більше політиком, як критиком, тому його погляди можна пояснити лише через систему його політичних переконань.
М.Драгоманов толерантно поставився до москвофілів, на відміну від Б.Грінченка, вважаючи їхню орієнтацію на російську культуру одним із шляхів освіти народу. Але «новоерівство» засудив як соціаліст, вважаючи шкідливою спілку української і польської верхівки.
Підсумок дискусії автор підбив у таких словах: «Теоретична ж різниця зводиться хіба на те, що одні йдуть до цілей національних (автономія і розвиток нашої нації), виходячи від принципів всесвітнього поступу, а другі йдуть до сих принципів, виходячи від основ національних». Обмін думками був плідним і максимально корисним для української інтелігенції. Його публікація була величезним успіхом газети «Буковина». Навіть якби вона більше нічого важливого не надрукувала, їй було б забезпечене належне місце в історії української журналістики.
Видатний внесок зробила «Буковина» в історію літератури. Провідними її авторами стали Ю.Федькович, Є.Ярошинська, О.Кобилянська, О.Маковей. Ю.Федькович опублікував тут драматичний твір «Дністрові кручі», залучав до співробітництва українських авторів. Значну роль відіграла «Буковина» у становленні Є.Ярошинської, яка дебютувала в німецькій пресі, але звернулася з листом до газети і отримала заохочення до співпраці. Тут були опубліковані її твори «Уроєна слабість», «Проклятий млин», «Липа на межі», «Єї повість», повісті «Понад Дністром» та «В домі протопопи» («Перекин-чики»). Основна їх проблематика – денаціоналізація, зображення переходу української інтелігенції в простір румунської культури. Публікація останнього твору спричинилася до скандалу. Церква зажадала рукопис і, прочитавши, заборонила публікацію. Вона мала в краї велику силу, і Лев Турбацький не зміг відстояти твір. У 1898 р. газета вмістила оголошення: «З причин, від редакції зовсім не зависимих, приневолені ми перервати повість «В домі протопопи». У 1902 р. твір вийшов у Львові під ред. В.Гнатюка.
Великим здобутком для газети стали друковані тут твори О.Кобилян-ської. Після того, як в 1896 р. «Зоря» відхилила модерну «Царівну», О.Маковей наважився опублікувати її, написавши передмову для публіки – «Ольга Кобилянська», а потім видав її окремою книгою накладом газети. Тут були опубліковані «Жебрачка», «Час», «Мужик», «Битва», «Некультурна», «Покора». «Буковина» стала етапом у становленні її таланту.
Важливими були твори видатного журналіста О.Маковея. Він став першим в українській журналістиці професійним фейлетоністом – не за потребою у жанрі, а за талантом. Опублікував понад 130 нарисів, статей, фейлетонів. Вів відділ «З життя», де надрукував «Казку про невдоволеного Русина», «Виклад про крамниці», «Як я продавав свої новели» та ін. сатиричні твори. Автор підніс значення газетного фейлетону до повноцінного літературного жанру. З художніх творів надрукував повісті «Клопоти Савчихи» та «Залісся». Діяльність О.Маковея на посту редактора (1895-1897) сприяла зростанню авторитету газети. Тут друкувалися твори С.Воробкевича, Н.Кобринської, Я.Весоловського, І.Карбулицького, Г.Хоткевича, С.Яричевського. За поданням О.Маковея – на 1896 р. виступало 18 старших і 12 молодших письменників.
Він відкрив талант тоді ще гімназиста Марка Черемшини (Івана Семанюка), опублікувавши у 1896 р. його перший твір «Керманич», згодом – новелу «Нечаяна смерть», цикл поезій у прозі «Листки», а в 1901-му твори, що склали першу його збірку «Карби», видану накладом газети.
«Буковина» широко надавала сторінки дебютантам, молодим письменникам, які при допомозі популярної газети отримували літературне ім’я. Тут виступив молоді автори Т.Галіп, В.Винниченко. Вона спричинилася до появи літературного модернізму, пропагувала новий дискурс. Після «Зорі» стала другим за важливістю літературним виданням. Багато друкувалося перекладів (Чехов, Короленко, Марк Твен, Мопассан, Золя, Врхліцький, Конопніцька). О.Маковей вів літературну критику, запропонував В.Щурату вести рубрику «З літературних базарів», де обстоювався декаданс. Були надруковані статті І.Франка «Русько-українська література», О.Маковея «Літературна спадщина по Ізидорі Воробкевичу», Віри Лебедєвої «Про жіночі типи в найновішій українсько-руській літературі», Б.Лепкого «Огляд укр. літератури за 1903 р.», М.Лукіяновича «Надприродний світ в казках Наталії Кобринської», С.Смаль-Стоцького «Шевченко пророк України». Тут була опублікована читанка О.Барвінського, історико-культурна праця С.Смаль-Стоцького «Буковинська Русь». Велася театральна критика, А.Крушельницький подавав рецензії на театральні вистави Садовського.
Газета з’єднала Буковину з Галичиною і всією Україною. Говорячи про Галичину, вона писала про Народний дім у Львові, діяльність НТШ, діяльність українських народних шкіл, повідомляла про перепоховання М.Шашкевича. «Буковина» повідомила про вбивство М.Січинським польського намісника графа Потоцького, висловивши співчуття родині вбивці. Газета повідомляла про життя Угорської України та еміграції. Друкувала нариси Нестора Дмитрієва про українців у Канаді, США, Бразилії («Образки з Канади», «Русини в Бразилії», «Русини в сполучених державах» та ін.). Обговорювала справу щодо скасування українського друкованого слова в Україні напередодні 1905 р. і створювала громадську думку щодо цього безпрецедентного факту. Подавала У рубриці «Вістки з Росії» новини, зокрема активно інформувала про події революції 1905-1907 рр.
У 1895-1909 рр. «Буковина» видавала ілюстрований додаток «Неділя», який редагував О.Маковей. Тут друкувалися етнографічні, історичні, літературні, політичні матеріали, друкувався розділ «Всячина» з корисними порадами та народними жартами, пропагувалися читальні, висміювалися москвофіли. Мова додатку – буковинський діалект.
Упродовж 1887-1888 рр. вийшли два випуски літературно-наукового додатку «Зерна», де друкували автори з Буковини, Галичини (Франко) та України (Самійленко, Грінченко), що свідчило про намагання мати всеукраїнський резонанс.
Газета зуміла пропорційно поєднати інформаційний та літературно-науковий дискурс. Завоювала всеукраїнський авторитет. Вона стала важливою складовою народовської журналістики, обстоюючи національні та загальнолюдські цінності. «Буковина» опанувала інформаційний дискурс, наблизившись до кращих зразків тогочасної журналістики. Вона стала важливим чинником розвитку українського народу, виробляла мову і стиль преси. Багато письменників, публіцистів і журналістів здобули громадсько-політичний досвід у «Буковині».
