Четвертим після «Батьківщини», «Діла» та «Зорі» в системі народовських видань стала чернівецька «Буковина». Вона заснована у 1885 р. і об’єднала найкращі творчі сили краю та всієї України, сприяла націо-нальному пробудженню буковинців та стала чинником загальноукраїнського відродження, набула всеукраїнського значення.
Буковина була ще віддаленішою порівняно з Галичиною Австрійською провінцією. «Весна народів» у 1848 р. позначилася тут широко відомим повстанням під проводом Лук’яна Кобилиці, яке було придушене 1849 р., а в краю запанував розпач і духовна спустошеність. Прикметно, що Ю.Федько-вич, О.Кобилянська та Є.Ярошинська увійшли в українську літературу через німецьку культуру. Їх долі засвідчили, що політика онімечення давала результати: відбирала від українства його найкращу частину – інтелігенцію.
Становище українців мало свою специфіку. У 1774 р. Буковина увійшла в склад Австрії. На той час тут жило всього 75 тис. населення. Але воно швидко зростало: на 1900 р. – 730 тис. У національному плані 40% населення становили українці, 34% - румуни, 11% - євреї, 9% - німці, решту – угорці, вірмени, словаки, росіяни-старовіри. У Північній Буковині переважали румуни, у Південній – українці. Переважно це були бідні селяни та право-славні священики, які проживали у селах. Румуни, німці та євреї здебільшого заселяли міста. Німецька присутність була більшою порівняно з Галичиною, тому край зазнав більшого онімечення.
1861 р. Буковина отримала статус «коронного краю» на чолі з президен-том краю, сеймом і крайовим відділом. Керівні органи спочатку захопили німці та румуни. Українці отримали тут представництво аж у 1890 р. Центральний уряд вбачав в українцях, як і в Галичині, противагу до румунських претензій на Буковину, тому підтримував їх. У 1850 р. керівництво школами було віддано православній консисторії, а в 1868 р. – крайовому уряду. Число шкіл почало рости, але вони були німецькомовні. У 1875 р. відкрито Чернівецький університет і зразу ж засновано кафедру української мови та літератури, яку очолив галицький народовець Гнат Онишкевич. Після нього з 1885 р. по 1918 р. – випускник університету проф. С.Смаль-Стоцький. Він став головною політичною фігурою Буковини, обирався до буковинського сейму і віденського парламенту, у 1904-1910 рр. став віце-маршалком сейму і фактично керував усією адміністрацією Буковини.
З 1868 р. у Чернівцях почало діяти перше українське товариство «Руська Бесіда», з 1870 р. – перша політична організація «Руська рада». Але, як і в Галичині, першим поколінням української інтелігенції стали москвофіли. Вони намагалися організувати цілу систему періодичних видань, які за кількістю створювали враження потужного інформаційного потоку: «Буковинська зоря», «Зазуля», «Наука», «Лопата», «Приятель народа», «Сельский господар», «Родимый листок». Але всі ці видання були локаль-ними, слабкими, місцевими, які існували короткий час і не мали широкої аудиторії. Наприклад, перше число «Буковинської зорі» вийшло 2 лютого 1870 р. під редакцією І.Глібовицького. Тут друкувався С.Воробкевич, статті з історії та етнографії Буковини. Але газета виходила «язичієм», незрозумілим для читача. Вона не могла розбудити місцеву інтелігенцію, мала низький рівень національної свідомості. Тому проіснувала лише 4 місяці.
Не збереглося жодного числа рукописної газети «Зазуля», яку видавало молодіжне товариство «Братній союз». Вийшло кілька номерів сатиричної газети «Лопата». Короткочасно виходив економічний «Сельскийгосподар». Найтривалішим проектом москвофілів став літературно-науковий двотижне-вик «Родимыйлисток», який видавався М.Огоновським. Тут друкувалися твори народовців (С.Воробкевич, Г.Купчанко, В.Залозецький, О.Попович та ін.) і у правописі використовувалися елементи кулішівки.
Наприкінці 1884 р. «Руську Бесіду» перейняли народовці. 12 вересня вони запросили на збори Ю.Федьковича і запропонували йому очолити їхню газету «Буковина». 1 січня 1885 р. вона вийшла як політичне і наукове видання для народу. Спочатку двічі на місяць, з 1892 р. – щотижня, а з 1895 р. чотири рази на тиждень. За рік стала щоденною газетою і так виходила три роки. Потім повернулася до виходу тричі на тиждень. Спершу друкувалася етимологічним правописом, а в 1888 р. за прикладом «Діла» перейшла на кулішівку.
«Буковина» з перервами і змінами назв виходила до 1918 р. 1911 р. не виходила, а в 1912-1915 рр. мала назву «Нова Буковина», потім повернувши попередню. У 1916 р. після окупації Чернівців газета була перенесена до Відня і повернулася в рідне місто у червні 1918 р. Але не надовго, бо у зв’язку з окупацією Буковини Румунією була заборонена. Останній номер вийшов 10 грудня 1918 р.
Спочатку «Буковина» була органом народовців, а потім – Української національно-демократичної партії (УНДП). У віденський період її видавав «Союз українських послів на Буковині».
Найпомітнішими редакторами були Юрій Федькович, Павло Кирчів, Сильвестр Дашкевич, О.Маковей. Проте не всі, хто підписував газету, її й редагували. У перші шість років «Буковину» фактично очолив О. Попович – видатний культурно-громадський діяч, педагог і публіцист, голова «Руської Бесіди», інспектор народних шкіл, посол до буковинського сейму, член Крайового Виділу. Значний вплив на напрям газети мав Сильвестр Дашкевич – відомий публіцист і журналіст, юрист за фахом, який виступав проти румунізації і вимагав адміністративного поділу Буковини на румунську і українську. У 1897-99 рр. газету очолював Лев Турбацький – молодий талановитий журналіст, публіцист, критик, перекладач, учасник радикаль-ного руху, який помер у 24 роки. Співредактором газети у різний період був також С.Смаль-Стоцький.
Реальних авторів статей встановити важко, бо задля уникнення переслідувань вони друкувалися анонімно або під криптонімами. У першому номері в передовиці зазначалася така програма: «Газета «Буковина» має поставити нарід Буковини на рівний ступінь духовного й морального розвою з іншими народами австрійської монархії. «Буковина» буде, проте, на першім місці обговорювати справи, стоячи в тісній зв’язі з відношеннями нашого народу і його рідного краю. «Буковина» буде подавати вістку про духове життя галицьких, угорських і на Україні жиючих братів наших, належачи до одної і тої самої великої родини – вірних синів одної рідної неньки матері-Руси». Газета висунула таку програму: 1) боротися за політичні і національні права українців, за рівноправність з іншими австро-угорськими народами; 2) піднімати самосвідомість; 3) виступати за єдність з усім українським народом; 4) домагатися розширення української освіти і видання; 5) сприяти розвитку літератури й науки; 6) висловлювати вірнопідданство австрійській монархії.
У велику політику «Буковина» не входила, боячись через надмірний радикалізм цензурних переслідувань, залишалася на позиціях народовців, проте активно виступала проти москвофілів (статті «Баламути народу», «Кацапське баламутство»). Радикалів з їх космополітичним дискурсом високо не оцінювала, вважаючи, що на першому місці має бути національний дискурс.
Видавці багато працювали над структурою часопису, поліпшуючи її. Кожне число відкривалося редакційною або авторською проблемною статтею, які писали О.Попович, Є.Пігуляк, І.Тимінський, С.Смаль-Стоцький. Далі друкувалися інформаційні матеріали у рубриці «Політичні замітки», вміщувалися фейлетони, художні твори, наукові статті з історії. У рубриці «Для науки і забави» друкувалися статті про освіту та виховання (часто – Є.Ярошинської, напр. «Як має школа призвичаювати дітей до правди»). На 2-3 стор. знаходилися рубрики «Рада державна», «Буковинські товариства руські», «Новинки». Тут друкувалися інформації про суспільно-політичне і культурне життя українців та про світові події. Далі ішли рубрики «Телеграми «Буковини», «Що нового в світі» та оголошення.
З самого початку заснування газета працювала над піднесенням рівня національної свідомості, присвячуючи великі матеріали політичним питанням, обстоюванню історичних прав українського народу. Багато писалося про потребу освіти. Газета вміщувала корисні економічні поради для селян, вчила їх правильно вести господарство, створювати позичкові каси, спілки. З 1892 р. у «Буковині» з’явилися власні кореспонденти. До газети почали дописувати О.Кониський, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, А.Кримський та ін.
Історичне значення мала знаменита дискусія на сторінках видання між Б.Грінченком та М.Драгомановим. Вона велася у 1892-93 рр. і мала видатну роль у становленні ідеології українського самостійництва, формуванні української політичної культури. Б.Грінченко обрав «Буковину» як нейтральну пресу для оприлюднення своїх «Листів з України Наддніпрян-ської». Він виступив під псевдонімом П.Вартовий. Усього опублікував 18 листів. Ідеї автора зачепили М.Драгоманова, який тоді проживав у Софії і був професором Софійського університету. Він з якоїсь частини публікації почав відповідати П.Вартовому публіцистичною працею «Листи на Україну Над-дніпрянську», не знаючи, з ким полемізує.
Б.Грінченко вперше повстав проти безпредметного українофільства, безполітичного культурництва, представленого поколінням М.Костомарова, П.Куліша, М.Драгоманова, Х.Алчевської. Тому дискусія знаменувала перехід від українофільства до організованої і політично спрямованої боротьби нового покоління за незалежність України.
Б.Грінченко як кризове оцінював становище української інтелігенції. Для того, щоб виправити його, він вирішив з’ясувати причини такої ситуації, а вже потім вирішити, що робити для її покращення. Він запропонував типологію української інтелігенції: 1) та, що нічого не робить, а лише користується життям; 2) та, що змосковлює народ; 3) та, що співчуває йому, але посилається на несприятливі обставини і мало що робить; 4) ті, що не зітхають, а роблять діло, хоч їх меншість. До них і писав свої «Листи» Б.Грінченко.
Він почав з того, що в Харкові святкували 35-літній ювілей діяльності Х.Алчевської. Тим часом вона організовувала російські школи, пропагувала російську літературу, думаючи, що служить просвіті, а насправді послужила ренегатству. Провину за такий стан Б.Грінченко поклав на попереднє покоління інтелігенції. Він назвав такі негативні риси його діяльності.
1. Українці дуже повільні, вони не змогли зробити навіть того, що могли. Так, роками не видавали твори Г.Квітки, уже створивши комітет; роками тримали твори С.Руданського, поки видали аж у Галичині. Хотіли заснувати в Галичині власне видавництво, але так і не спромоглися. Це покоління, що пише російською, рідної добре й не знаючи. Науки української воно не зможе створити, бо весь час наводить приклад попередників (Костомаров, Потебня), які писали також російською. Отож, потреби щось міняти не відчуває.
2. Українці не вміють єднатися, зректися заради громади своїх вузьких інтересів. Кожен з них за несприятливих обставин формується як особистість самостійно, тому дуже цінує власну думку і не бажає поступатися перед опонентом. Розрізненість у поглядах породжує розрізненість у діяльності.
3. Національна еліта не має нахилу до дисципліни, щоденної систематичної праці і легко піддається тиску чужих ідей.
4. У неї низька національна свідомість, бо історія України напов-нена прикладами приниження, думками про несамостійність української культури.
Б.Грінченко переглянув всю літературу. Щодо І.Котляревського зауважив, що не варто було йому писати «Оду князю Куракіну», принизливо для Г.Квітки було оспівувати Катерину ІІ та царя Миколу І. Знайшов мотиви вірнопідданства у П.Гулака-Артемовського, О.Стороженка. Засудив П.Кулі-ша за те, що він у післямові до «Чорної ради» доводив необхідність злиття в одній державі росіян і українців. П.Куліша Б.Грінченко критикував і за те, що він написав «Историю воссоединения Руси», де засудив козацтво і похвалив Катерину ІІ та Петра І за скасування української автономії, а пізніше похвалив поляків в Галичині, які у своїх інтересах діяли проти українців. Всі вони мали дві душі: російську і українську. Російську дало їм російське життя, освіта і виховання, урядова служба і прихильність влади. Лише Т.Шевченко підніс українську самостійність як ідею нації. Але вже погляди М.Костомарова і журнал «Основа» стали відхиленням від них. Адже М.Костомаров об’єднання України та Московщини розглядав як історичну необхідність, а існування української літератури бачив як потребу, бо все одно народне слово приречене на відмирання за відсутності української освіти і державної автономії.
Аналогічно, вважав публіцист, діє і М.Драгоманов, висунувши плутану теорію чотирьох літератур. Він високою вважає лише літературу російську, а українську, галицьку і великоросійську – літературами для простого народу. Тим часом, історія народів не знає ніяких підлітератур, а є виявом життя того чи іншого з них. Геть негативними є заклики не писати про всесвітні ідеї, поки не буде створено нижчий рівень літератури – для народу. Такі помилки ідуть від російського виховання. Б.Грінченко не погодився з тим, що М.Драгоманов закликав вивчати російську культуру для просвіти, щоб через неї вийти на світові ідеї. Він вважав, що навпаки: російська література виникла під впливом київської культури і її перенесення до Москви, отож українська культура існувала здавна. Праці М.Драгоманова шкідливі, бо заперечують український націоналізм, пропагуючи панрусизм. Через це народолюбне покоління відрікається від свого і прихиляється до космополітичного дискурсу. Такі фальшиві ідеї поглиблюють розкол у суспільстві, тому досі зроблено дуже мало. Немає консолідуючої ідеології. Більшість української інтелігенції байдужа до національної ідеї, а прихильні їй перебувають у дрібних розколах і взаємопоборюваннях.
Б.Грінченко поділив український рух на три групи. Перша – пасивні українофіли, які практично нічого не роблять. Друга – радикали-соціалісти, що відкидають національну боротьбу, на перше місце ставлячи соціальну. Але національне питання не може поступитися соціальному. Доки українці не стануть незалежною нацією, доти воно буде першочергове. Третя – свідомі націонали, які ще не мають виробленої програми, але вважають український народ таким, що має на рівні з іншими право на самостійність. До цієї групи Б.Грінченко залучав і себе та виступав від її імені. Він говорив, що зараз питання самостійності не може бути поставлене, тому треба працювати в культурно-просвітницькому та економічному плані. Націо-нальне питання він пов’язав з економічним: треба забезпечити рівень життя народу, щоб людина отримала змогу подумати про вищі ідеї, треба дати народу вищу освіту, щоб він дійшов до самосвідомості. Для цього в Росії слід ввести конституцію, оскільки без політичних свобод захищати національні права неможливо, а в Австрії – зупинити москвофільство як вороже національній справі.
Вважав: погано, що немає згоди між народовцями та радикалами. Народовці засуджують радикальний космополітизм і бачать його як зраду національного принципу. З ними солідаризується М.Драгоманов. Його заклики вивчати російську культуру вже викликають обурення. Українці й так всюди її вивчають. Набагато важливіше виховувати дітей в українському дусі, щоб вони не виросли змосковщеними, бо якщо думають російською, такі у них і думки – московські. Б.Грінченко критикує М.Драгоманова, який назвав причинами повільного розвитку українців політичну неволю в Росії, реакційність галицького народовства та неосвіченість українців у Росії. На його думку, головна причина – низька національна свідомість серед них.
Висновком з «Листів» стала програма-максимум і програма-мінімум. Перша – боротьба за українську самостійність. Друга – за конституцію і проголошення демократії, піднесення народного добробуту й зміцнення економічного становища народу, розвиток української освіти, культурного простору, об’єднання українців. Український простір має бути заповнений українським словом. Звернення українського діяча до російської мови – зрада національної справи. Основне у виступі Б.Грінченка – новий дискурс: Україна розумілася як самодостатня цінність.
М.Драгоманов не міг пропустити мимо уваги думки П.Вартового тим більше, що в ньому піднімалися його давні ідеї. Він вступив у полеміку в середині дискусії. Спочатку – на рівні російської народницької публіцистики з особистими образами і в’їдливими висловлюваннями. Проте П.Вартовий не збився на цей рівень. І надалі дискусія пішла обґрунтовано та аргументовано.
