Її редактори, характер, спрямування.

Лекція № 13

Газета «Зоря Галицька» (1848-1857).

Її редактори, характер, спрямування.

За змістом і формою газета була першим якісним та універсальним виданням України, що характеризувалося об’єктивністю, глибиною і всебічністю відображення дійсності. В.Габор пише: «Зоря Галицка» - важливий суспільно-політичний, літературний, науковий, історико-мистецький часопис на теренах Західної України, який залишив помітний слід у національному розвитку України. Він був народжений «весною народів» - потужним національним сплеском, і дуже швидко зумів обєднати довкола себе всіх провідних культурно-громадських діячів (…) і вже з перших чисел стати справжнім символом відродження русинського (українського) народу».

Газета «Зоря Галицька» упродовж виходу не була цілком москвофільською, але долю видання можна зрозуміти цілком під кутом зору цього явища. Газета відбили складності духовного життя Західної України: стрімке піднесення національної свідомості у роки революції і занепад та повернення до рутенства пізніше.

Вона виникла як орган ГРР. Перший номер вийшов 3 травня 1848 року у день скасування панщини в Галичині. І.Франко назвав її першим політичним виданням. Вона являла собою загальноінформаційну газету і підтримувала всенародні інтереси, а не лише певну політичну силу. Українське суспільство тоді ще не було поділене на певні партії, тому газета боронили інтереси всього українського народу в Австрії, стала виразником загальноукраїнських інтересів. Через це за короткий час набула популярності і виходила величезним як на той час тиражем – 4 тисячі примірників. Її пропагандою займалися українські ради (відділи ГРР) та священики.

На народному всеукраїнському ґрунті «Зоря Галицька» вдержалась лише в 1848-1850 рр., друкуючись мовою, близькою до народної. Це видання українці підтримували і через те, що розуміли його мову. Вона була ще досить далекою від теперішньої літературної, але саме в пресі проходило її становлення. Газета писала про діяльність ГРР, про потребу духовної єдності українців побіч кордонів, про вимогу української автономії в Австрії. І ці проблеми також завоювали їй авторитет. У цей час «Зорю Галицьку» редагував юрист Антін Павенецький (1818-1889) – один із засновників та активний член ГРР. Він видавав її власним коштом. Газета надрукувала Відозву ГРР – своєрідний маніфест про її створення і мету, список членів ГРР, звернення редактора «Браття русини!», де підкреслювалася універсальність часопису, його проблематика, намагання «неухильно стояти в обороні українства», домагатися спокою і згоди в краї. Опублікувала Устав ГРР.

Стаття «Будьмо народом!» - одна з кращих публікацій. Це документ ГРР, де йшлося про 15-тимільйонний український народ, частина якого живе у Галичині, про давню історію і традиції боротьби, про несприятливі історичні обставини і відсутність власної держави та потребу національного розвитку у всіх напрямках. Газета опублікувала звернення ГРР до цісаря Фердінанда І з вимогою україномовної освіти – середньої і вищої, визнання української мови урядовою, рівності всіх церков, доступності для русинів усіх державних посад. Через тиждень уряд дав відповідь про задоволення цих вимог з окремим роз’ясненням. Так у 1848 році у Львівському університеті вперше в Україні була відкрита кафедра української мови, яку очолив Я.Головацький. Підготовлені тут спеціалісти мали б, на думку уряду, поширити літературну мову в усі сфери життя. У справи ж церковні уряд не мав наміру втручатися, оскільки становив світську владу.

Газета також писала про економічні та господарські питання. Вона застерігала звільнених від кріпацтва селян не продавати землю, закликала закладати у селях громадські шпихлірі. Велася хроніка внутрішнього життя Австрії і Галичини. Газета вела історію своєї сучасності. Вона формувала громадську думку й розносила по краю важливу інформацію. Резонансним стало питання поділу Галичини і створення окремого Руського коронного краю в Австрії – автономії. Такі матеріали пробуджували національну свідомість українців і вказували їм практичний шлях до реалізації їхніх вимог.

Діяльність ГРР та публікації «Зорі Галицької» налякали польську аристократію. На противагу їм вона заснувала нову організацію – «Руський Собор», куди увійшла польська шляхта українського походження, магнати, які вважали, що руського народу в Галичині немає – є лише польський. Вони видавали себе за представників народу, який нібито є відгалуженням польського. Вони вирішили створити альтернативне видання, аби зменшити вплив «Зорі Галицької» на населення краю. Редагування часопису вимагало авторитетної людини, і звернулися до І.Вагилевича. Часопис мав виходити українською мовою, але латинським алфавітом, символізуючи польсько-українську єдність. Вірячи в можливий ідеал, І.Вагилевич погодився, почасти спокушений і перспективою мати своє видання і друкуватися тут як письменнику. Він домігся обіцянки про творчу свободу та відсутність цензури.

18 серпня 1848 р. вийшов перший номер щоденника «Dnewnyk Ryskуj». І.Вагилевич писав: «Всі теє дуже добре знають, що народність єсть найголовнішою вимінкою в тому, аби народ прийшов до розвитку політичеського, а через те почув сам себе і порозумів свою судьбу. Отже ж … встають поляки і русини – товариші вспільної судьби, аби мали уділ в будущім, яке єсть приречене народам вольним. …Отже ж впровадити Русь на ту степень життя політичеського – сей приймить труд «Руський Собор». Газета мала стати комунікаційним каналом цієї партії у зв’язках з публікою, тож вона друкувала статут, офіційні документи, відозви, промови її членів. Аби охопити більшу кількість читачів, до кожного латинського номера додавався дублікат кирилицею. Газета друкувала матеріали про селянські проблеми, теж закликала не продавати землю, давала господарські поради. Тут публікувалися і художні твори. Поляк Г.Яблонський присвятив Т.Шевченку вірш «Мученикам вольності».

І.Вагилевич намагався все більше друкувати відкрито проукраїнських матеріалів: про історію Русі, княжу добу, літературу, фольклор, значення Т.Шевченка для українців, якого було названо «мучеником за свободу». Окремі матеріали навіть передрукували чеські часописи. Поляки терпіли. Редактор надрукував статті «Замітки о руській літературі» та «Мученикам вольності». В останній йшлося про розгром кириломефодіївців. І.Вагилевич писав про Т.Шевченка: «Царат хоче зламати поета, творчість якого стала символом українського відродження й підставою української політичної мислі». Поляки не могли пробачити Т.Шевченку «Гайдамаків» і негайно закрили газету. Собор руських учених відхилив кандидатуру І.Вагилевича як претендента на кафедру руської філології Львівського університету, віддавши перевагу Я.Головацькому. Він опинився на стороні політичного і культурного життя, зневажений як поляками, так і українцями – і лише за те, що йшов своїм шляхом у вирі революційної боротьби.

Професійний рівень газети «Dnewnyk Ryskуj» був дуже високий, навіть «Зоря Галицька» мала чому повчитися. Саме принциповість і непоступливість редактора спричинили знищення видання самими ж його засновниками. Після листопадового польського повстання у Львові 1848 року «Руський Собор» був розпущений урядом. Так повним провалом завершилася спроба поляків протистояти українцям – ГРР та її пресі.

 

На жаль, газета змінила напрям з приходом у 1851 році до редакції москвофілів. Її почали видавати І.Гушалевич та Б.Дідицький. ГРР пішла на поступки уряду, зайняла позицію угоди з ним, відійшла від активного захисту українських інтересів. Та й сама революція уже йшла на спад. Про політичні новини «Зоря Галицка» тепер інформувала мало, більше можна було дізнатися з однієї німецької газети, ніж з її чотирьох номерів. Редактори не мали чіткого погляду на те, яким повинен бути зміст видання, аби привернути увагу суспільства. Ця риса, до речі, стала основним недоліком тогочасної журналістики.

Ще до 1853 р. газета намагалася звертати увагу на політичне, національне і міжнародне життя, але вже з цього року стає часописом, присвяченим виключно «литературному, общеполезному й забавному читанню» з різнорідним змістом. Б.Дідицький бачив, що відхід від народного напрямку викликав протести, поширив зневіру, що вело до втрати передплатників. Тому він вирішив стати на шлях пом’якшення полеміки, до певної міри навіть хвалив українських письменників та писав про українську історію. Це дало наслідки. Газету підтримали як москвофіли, так і перші народовці. Та через хворобу у 1854 р. він змушений був передати редагування С.Шеховичу.

Разом з ним у газету прийшли хаотичність, «язичіє», ненависть до всього народно-українського. Постало навіть питання про припинення її виходу. Цього ж року редактора усунули від видання, а газету було передано М.Савчинському. За нього вже з першого числа «Зоря Галицька» стала на народний український ґрунт. Її підтримав і офіційний уряд, боячись проросійських настроїв попереднього періоду. Це стало ударом для москвофілів. Я.Головацький у листі до Б.Дідицького обурювався таким напрямом нового редактора: «Чи ж не збожеволіла ціла Ставропігія, що передала найдорожчу дитину Руси… до зрадницьких рук?». Незважаючи на думку москвофілів, суспільство привітало вихід газети. Почали з’являтися нові передплатники, повертатися старі співробітники, прийшли нові сили. Проте у серпні 1855 р. через спалах холери газета перестала виходити.

Цією перервою скористалися противники. Коли навесні 1856 р. «Зоря Галицька» почала знову виходити, то її характер змінився. На сторінках почали друкуватися статті І.Гушалевича та ін. москвофілів, пропагуватися їхні видання. Це викликало невдоволення в народовців. Різко впала кількість передплатників, які втрачали інтерес до видання. Редакція вирішила повернутися до народовського напрямку, але врятувати часопис вже не пощастило – 9 квітня 1857 р. він припинив існування.

В.Габор підкреслює: «Зоря Галицка» й сьогодні викликає зацікавлення як прообраз першого якісного й універсального українського видання. Адже саме в універсалізмі й чесності й криється один із шляхів успішного розвитку сучасного періодичного видання».