Лекція № 19
Новий період в історії «Зорі» почався 1891 року, коли журнал почав редагувати Володимир Левицький (псевдонім – Василь Лукич). Він навчався з І.Франком у Львівському університеті. Став юристом і працював у містечках Галичини. Справжнім його захопленням стала література і журналістика. Він видавав календарі «Просвіти», альманахи, входив у редакцію журналу «Друг». З 1890 року В.Лукич активно виступав у «Зорі» з аналітичними статтями, рецензіями, оглядами літературних та наукових новинок. Він став за короткий час діяльним автором і надалі – вмілим організатором та редактором. Через це провід НТШ передав йому журнал.
Василь Лукич змінив обличчя «Зорі». З 1891 р. вона перейшла на фонетичний правопис, бо автори з Наддніпрянщини не знали історичного і дописували кулішівкою. У журналі їхні твори переробляли на власний смак щодо лексики і письма (ять, єр). Такий підхід висміяв у вірші В.Самійленко і надіслав у «Зорі». Редакція вирішила переглянути правопис.
Реформи Василя Лукича торкнулися і зовнішнього вигляду журналу – він став ілюстрованим часописом. З цього часу заголовок друкувався на тлі хатнього інтер’єру, де завіса з написом «Зоря» відкривала вікно на схід сонця. У вікні – пейзаж степової України, бюст Шевченка. Оформлення заголовку символізувало єднання Галичини і України.
«Зоря» вміщувала портрети видатних українських вчених і пояснення до них. Тут опублікували портрет молодого передчасно померлого редактора В.Барвінського і визначили його роль в українській журналістиці, сповістили про стипендію його імені. Було опубліковано репродукції хати Ю.Федьковича в Сторонці, «Сікстинську мадонну» Рафаеля, краєвиди Львова та ін.
З’явилася нова рубрика – «Сучасна літопись життя суспільного», де аналізувалися останні події в Україні та світі. Тут містився огляд головних подій у житті українців в Росії, йшлося про неврожай і голод, про заходи щодо допомоги голодуючим, єврейські погроми внаслідок негараздів з хлібопостачанням. Повідомлялося про землетрус у Японії, всесвітній конгрес географів у Римі та конгрес орієнталістів у Лондоні… Строкатість викладу подавала картину багатоманітного життя. Такі публікації розширювали культурних світ Галичини.
В.Лукич залучив до співпраці помітніших письменників України і Галичини. Провідним автором став І.Нечуй-Левицький, який опублікував у «Зорі» свої великі повісті «Навіжена», «Поміж ворогами», «Не той став». Тут порушувалися проблеми провінційності українського панства, засуджувалося міщанство, замкнутість і дріб’язковість, відсутність вищих духовних ідеалів – все це калічило людські душі.
Виступав у «Зорі» Б.Грінченко (Василь Чайченко). Тут були надруковані його програмові ідеологічні повісті «Сонячний промінь» та «На розпутті». Йшлося про потребу нових людей, які б стали променем світла в темному царстві, вели просвітницьку діяльність в темному і занедбаному українському селі. Б.Грінченко говорить, як важко поки що це здійснювати, які слабкі поки що ці кроки. Твір ілюстрував авторську тенденцію, тож був значною мірою тенденційний. Більш художньою стала повість «На розпутті». Вона показувала селянина, який прагне стати культурним господарем, та протиставляла йому пана, здатного лише на словесне українофільство. Йшлося про участь української інтелігенції у духовному визволенні села. Повість вийшла настільки гострою, що так і не була опублікована в Росії. І.Франко рекомендував її чеському перекладачеві як кращий твір української літератури за 1896 рік. Повість викликала гострі суперечки, але не як художнє явище, а як белетризований ідеологічний трактат. Досі жанр ідеологічного твору не є належно дослідженим.
На кін. ХІХ ст. спостерігається становлення українського професійного театру. Тому новаторським стало в «Зорі» публікування драматичних творів. Тут виступили І.Карпенко-Карий («Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Безталан-на», «Чабан» («Бурлака»), «Сербин»), М.Кропивницький («Титарівна»), Панас Мирний («Лимерівна»), М.Старицький («В темряві»), І.Франко («Украдене щастя»), В.Самійленко («Драма без горілки»), Б.Грінченко («Ясні зорі», «Нахмарило»). Ці твори перебували в репертуарі театру корифеїв. Публікації їх належать до здобутків журналу, оскільки вони знайомили Галичину з розвитком драматургії та театральним життям на Україні.
Редактор багато зробив, щоб до читача дійшли «шухлядні» твори, свого часу з різних причин не опубліковані. «Зоря» оприлюднила російськомовні повісті Т.Шевченка в перекладі українською О.Кониського і М.Міхновського («Варнак», «Художник», «Музика», «Безщасний», «Капитанша»), зібрала недруковані твори С.Руданського, М.Костомарова, О.Корсуна, В.Забіли.
Тут друкувався М.Старицький (історичний роман «Облога Буші»). Із заслання свої твори почав надсилати П.Грабовський (П.Граб), вони мали більш політичне, як художнє, значення. До співпраці з «Зорею» перейшов М.Коцюбинський («П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Для загального добра», «Пе коптьор» та ін.). Саме журнал зробив йому літературне ім’я, а опубліковані тут твори після схвалення читачем вийшли окремими книгами. На сторінках «Зорі» дебютувала О.Кобилянська повістю «Людина». В.Лукич довго виправляв мову повісті, перед тим, як її надрукувати. Письменниця порушила важливу проблему – самодостатність жінки в галицькому патріархальному суспільстві. Загалом відділ художньої літератури В.Лукич вів досить професійно. Участь першорядних письменників забезпечила високий рівень «Зорі». Друковані тут твори з часом стали українською класикою. Вони подавали образи українських інтелігентів, які стояли в обороні національних інтересів, дбали про просвіту й культуру. Саме такого ідейного спрямування твори добирав для публікацій В.Лукич. До лютого 1894 року журнал передплачували наддніпрянці, але надалі, злякавшись уже згаданих тенденцій, цензура заборонила його поширення в імперії.
Зарубіжна література була представлена не так багато, переклади друкувалися принагідно. Так, Б.Грінченко переклав драми Ф.Шіллера «Вільгельм Телль» та «Марія Стюарт», родина Косачів вірші у прозі І.Тургенєва, М.Вороний трагедію О.Пушкіна «Моцарт і Сальєрі».
У публіцистиці головним генератором ідей залишився той же Б.Грін-ченко. Завдяки йому розгорнулася мовна дискусія у «Зорі». Вона почалася тим, що автор у журналі «Правда» опублікував статтю «Галицькі вірші», де ставив проблему вироблення спільної для України та Галичини літературної мови в журналістиці, оскільки були проблеми з читанням галицької періо-дики на Україні. Надалі дискусія перейшла у «Зорю». Тут виступив І.Франко зі статтею «Говоримо на вовка – скажімо і про вовка». Він образився на думки Б.Грінченка про те, що в Україні галицькі твори ніхто не читає, бо вони не зрозумілі. Тому навів відгуки одеських критиків на свої вірші. Він говорив, що в мові є місцеві відтінки, але це не вада. Українська літературна мова перебуває в процесі становлення. Лише зараз в Галичині склалися такі умови, що вона може розвиватися. З часом вона буде вироблена краще.
Діалог Грінченка і Франка схвилював громадськість. До нього з України приєднався М.Школиченко, подавши статтю «Чайченко і Франко». Він вважав, що треба прислухатися до тих, хто творить цю мову – письменники і журналісти. А належність слова до літературної мови слід визначати за мірою його поширення. Франко у запалі полеміки сказав, що не мова є найбільшою цінністю народу, а економічні, громадські і духовні здобутки. М.Школиченко теж це заперечив: лише мова є основою національного почуття, мислення; де її нема, немає самого народу. Будувати національність без мови – зводити будинок без фундаменту.
Діалог продовжився статтею відомого критика Іллі Кокорудза «До спору язикового», у якій вперше прозвучала проблема створення словника літера-турної мови. Він закликав також поцінувати внесок Галичини у створення літературної мови, адже тут нею вітають цісаря, виступають у сеймі, викладають в гімназіях та університеті, нею пишуть філософські, правничі, математичні праці. Тому за Галичиною в сучасних умовах слід визнати пріоритет у становленні літературної мови. Але загалом треба піти назустріч один одному.
Дискусію підтримав А.Кримський статтею «Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові». Він підтримав попередника: колись на Україну орієнтувався І.Франко, тепер же він та моральна сила, під дією якої трансформується мова Наддніпрянщини. Отже, не походження слова важливе, а його зрозумілість і широта вживання. А.Кримський приєднався до ідеї створення словника.
Врешті сам Б.Грінченко виступив у «Зорі» з реплікою «Додаток до замітки «Галицькі вірші». Він сказав, що з цієї дискусії виграють москвофіли, які стверджують: українці і галичани не можуть порозумітися, отже, ніякої єдиної мови нема, тому треба перейти на польську або російську. Він же і завершив дискусію статтею «Кілька слів про нашу літературну мову». Вона стала справжнім підсумком дискусії, оглядом найважливіших думок. Публіцист твердив: Галичина є такою ж частиною України, як і інші провінції, вони не мають окремих провінційних мов, отже й Галичина має пристати до мови більшості, але внести і свій вклад. Загалом обидві частини України мають об’єднати свої зусилля і творити мову, зрозумілу для всіх. Редакція навіть не додала власного коментаря після цієї публікації, вважаючи проблему розв’язаною. Саме в ході дискусії у Б.Грінченка виникла ідея створення словника, який як «Словник Грінченка» увічнив його ім’я.
В.Лукич вміло вів літературно-критичний відділ «Зорі». Щороку в березневих номерах друкувалися Шевченківські матеріали. На найбільшу увагу заслуговують публікації О.Кониського, які потім склали основну працю його життя «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя». Журнал друкував народні анекдоти, де героєм виступав Шевченко.
В.Лукич друкував статті-портрети відомих українських діячів (Д.Яворницький, І.Белей, Л.Глібов, І.Манжура, М.Щепкін, Я.Щоголів, І.Верхратський, П.Гулак-Артемовський, М.Сумцов, П.Ніщинський, О.Кони-ський). Він вів відділ хроніки, де описував життя українських товариств, відзначення ювілеїв письменників. Вів відділ бібліографії, де інформував про всі книги українською мовою чи дотичні до України, подавав описи україн-ських періодичних видань. Це була не так аналітична, як інформаційна журналістська праця.
Журнал вів огляд драматургії, де у рубриці «Нові твори драматичні» виступав М.Вороний. Він працював у жанрі фейлетона, обираючи для аналізу малохудожню драматургічну дрібноту. Як сатирик у «Зорі» виступав і О.Маковей, створивши рубрику «Фейлетон». Щомісяця він подавав сатиру на поточні події, що спричинило інтерес до журналу. Проте ця співпраця була недовгою, бо в 1895 р. О.Маковей очолив газету «Буковина».
У 1897 р. В.Лукич полишив посаду редактора, знайшовши гідне юридичне місце у Винниках. Журнал очолив О.Борковський. Він вважав своїм обов’язком помістити портрет колишнього редактора і сказати про його заслуги в українській журналістиці. Новий редактор нічого не змінив у журналі, подовживши традиції попередника. За його редакторства «Зоря» розгорнула одну з помітніших дискусій щодо українського модернізму. Вона велася між В.Щуратом та І.Франком. У статті «Др. Іван Франко» В.Щурат, ознайомившись з творами «Зів’ялого листя», назвав письменника справжнім естетом, новатором-декадентом в українській літературі. І.Франко не погодився і відповів віршем «Декадент». В.Щурат продовжив дискусію віршем «Се не декадент!». Він також опублікував статтю «Поезія зів’ялого листя з виду суспільних завдач штуки», де порівняв творчість І.Франка з французьким декадентизмом. Він вважав, що майбутнє за мистецтвом нереалістичним, що поставить за мету підносити, зміцнювати, ублагороднювати людину.
Ініціатором трансформації «Зорі» виступив М.Грушевський, який запропонував перетворити журнал на об’ємне видання, назване «ЛНВ». У редакційний комітет увійшли О.Борковський О.Маковей, М.Грушевський та І.Франко. «ЛНВ» виходив першого числа щомісяця обсягом 12 д.а. Цей журнал належить до іншого етапу історії української журналістики.
