Базовий компонент передбачає практичного засвоєння дитиною моральних цінностей, формування у дітей навичок соціально визнаної поведінки, вміння орієнтуватись у світі людських взаємин, готовності співпереживати та співчувати іншим. Засвоєння дитиною культури мовлення та спілкування, елементарних правил користування мовою у різних життєвих ситуаціях [1, с.7].
В дитини розвивається здатність керуватися у взаємодії з іншими дітьми моральними правилами, вмінням орієнтуватися на правду, як на соціально схвалювану чесноту, спроможність не порушувати прав і не утискати свобод інших [2, с. 227].
Відомо що, на формування культури поведінки впливає розвиток самосвідомості, що відображається в Я-концепції особистості відносно стійких системи уявлень індивіда про себе,на основі якої він будує взаємини з оточенням і ставиться до себе. Центральним компонентом « Я — концепції » самооцінка особистості, що виступає провідним механізмом саморегулювання поведінки. Особливістю самооцінки старших дошкільників є те, що вона не логічна, а емоційна. Оскільки у дітей цього віку спостерігається схильність до емоційних узагальнень, то дошкільники у яких сформована позитивна самооцінка, автоматично привласнюють собі й інші позитивні якості та властивості. Тому природно, що уявлення про себе можуть впливати на відповідну лінію поведінки дитини [9, с. 163].
Дошкільники суттєво різняться темпераментами. Певні типологічні особливості забарвлюють їхні поведінку і діяльність. Діти різних темпераментів по-різному адаптуються до нових умов життя, характеризуються неоднаковою інтенсивністю емоційних реакцій, по-різному реагують на запропоновані їм контакти. Стиль поведінки дитини певного темпераменту в цілому може зберігатись протягом усього її життя. Якщо діти живуть в абсолютно різних умовах, вплив типологічних особливостей на їхню поведінку буде меншим, ніж коли умови життя і системи виховання дітей однакові [5,с.91].
Формування культури поведінки відбувається в умовах поступового розширення соціального середовища. Найбільш авторитетною фігурою залишається дорослий, на оцінку якого дитина орієнтується у власних діях і вчинках, проте надалі розширюються взаємини з однолітками, значення яких постійно зростає. Серед основних механізмів, що визначають формування культури поведінки, виділяють спостереження за соціальною поведінкою, наслідування дій і вчинків, інтериоризація.
Формування культури поведінки старших дошкільників відбувається на базі таких особистісних новоутворень: емоційна уява, афективно – гностичні комплекси, здатність до емпатії, формування « етичних інстанцій », оцінних еталонів, елементарна саморегуляція поведінки, механізми психічного захисту, « ієрархія мотивів ». Перехід дитини до школи супроводжується поведінковою кризою 7-го року життя, що спричинює появу таких новоутворень як інтелектуалізація переживань, емоційна децентрація, елементарна рефлексія, довільна поведінка та внутрішній план дій. Зазначені вище новоутворення формуються в ігровій, трудовій, навчальній, творчій діяльності і зумовлюють становлення стилю поведінки [15,с.9-10].
Головним у цілеспрямованій виховній діяльності вихователя дітей старшого дошкільного віку продовжує залишатися організація життя і діяльності дітей, що відповідає досвіду змістовного спілкування, формуванню доброзичливого ставлення до однолітків і оточуючих [8, с.48].
Виховання культури поведінки потребує створення відповідних уявлень
чіткий режим,
– порядок і організованість дитячого життя та оточуючої обстановки;
– організована і дисциплінована поведінка дорослих, які виховують дитину;
– визнання дітьми авторитету дорослих;
– правильна організація всіх видів дитячої діяльності;
системність вимог дорослих до поведінки та діяльності дитини, що постійно – ускладнюється,забезпечення їх свідомого прийняття дітьми і закріплення у досвіді поведінки [11, с. 112].
Стійкі прояви негативізмів поведінки є наслідком недостатнього виховання, неправильної взаємодії дорослих з дитиною. Впертість найчастіше виникає там, де дорослі надто вимогливі, очікують від дітей негайного і безумовного підкорення, не враховуючи їхніх вікових можливостей та інтересів, не пояснюючи своїх вимог. Як правило, такі вимоги дорослих бувають невмотивованими, висловлюються роздратовано. Це породжує відповідну поведінку дитини, яка є своєрідною захисною реакцією на конфлікти, спричинені її неспроможністю виконувати непосильні вимоги дорослого. Якщо, наприклад, дитину сварять за те, що вона не виконала непосильного для неї завдання, наступного разу вона відмовлятиметься його виконувати.
До вередування вдаються діти, які звикли до негайного задоволення своїх бажань, яких удома надмірно опікають. Відчувши певні труднощі (наприклад, серйозні вимоги), вони обирають таку поведінку, намагаючись привернути до себе увагу дорослих і домогтися від них звичної опіки. Як правило, вередування є результатом надмірної поступливості дорослих, а впертість — надмірної вимогливості.
У взаємодії дорослого з дитиною, яка проявляє впертість, не слід надто авторитаризувати вимоги до неї, гніватися, а поводитися рішуче і твердо. Це стосується батьків і педагогів, оскільки надмірна вимогливість, як і відсутність будь-яких вимог до дитини, негативно позначається на розвитку волі. Виховання культури поведінки неможливе без правильно організованого режиму занять, ігор, художньої діяльності, розвитку пізнавальних інтересів дітей, їх прагнення до спілкування. Важливо при цьому налагодити спільну роботу дитячого садка і сім´ї, забезпечити єдність їх вимог до культури поведінки дітей. Закріплення форм поведінки, перетворення їх на звичку і потребу відбувається на основі позитивного емоційного ставлення до відповідних дій, а також до дорослого, який переконує у їх доцільності. Відчуваючи довіру до дорослого, вбачаючи у ньому приклад врівноваженості, ввічливості, справедливого ставлення до людей, дитина усвідомлює значущість такої поведінки і прагне наслідувати її [10, с. 213-214].
Отже, потрібна спеціальна виховна робота із засвоєння правил культури поведінки. Вона має вестися у трьох паралельних напрямках: накопичення елементарного гностичного морального досвіду (знання правил поведінки, розуміння їх соціальної значущості, формування розуміння їх доцільності (необхідності та практичної корисності); утвердження практичного досвіду культури поведінки (формування поведінкових умінь та навичок у ситуаціях життєвого вибору); а також корекції негативного досвіду, негативних стереотипів поведінки.
Виховання культури поведінки у старших дошкільнят потребує від педагога знання особливостей психічного розвитку вихованців. Серед головних новоутворень дошкільного віку українські й зарубіжні психологи виділяють такі:
1) формування першої схематичної моделі цілісного дитячого світогляду, основою якого є власний практичний досвід та життєві уявлення;
2) виникнення первинних етично - естетичних уявлень та знань: діти усвідомлюють головні моральні правила і чітко відрізняють їх від соціальних умовностей;
3) формування супідрядності мотивів: якщо в молодшому дошкільному віці мотиви мають характер неусвідомлених афективно забарвлених бажань, пов'язаних із ситуацією, то у старших дошкільнят це вже усвідомлені наміри, в яких на перший план виступають мотиви морального змісту;
4) виникнення довільної поведінки, яка включає систему поведінкових реакцій, механізми саморегуляції поведінки, агресивні установки та способи контролю агресії. Основою довільної поведінки, за Д. Ельконіним, є прагнення керувати собою та своїми вчинками згідно з певними правилами, нормами;
5) формування об'єктивної самооцінки і пов'язаних з нею установок гордості, сорому та провини, які є елементами засвоєння інших морально значущих установок.
Як відомо, провідною діяльністю дошкільнят є гра. Саме вона сприяє соціалізації особистості малюків, визначає розвиток їхніх інтелектуальних, фізичних і моральних якостей. Д. Ельконін називав гру школою довільної поведінки, О. Леонтьєв — школою моралі у дії. На думку Л. Божович гра забезпечує перехід соціальних вимог у потреби самої дитини там, де словесне пояснення є малоефективним. А тому лише засобами казки і гри, завдяки позитивному емоційному переживанню можна сформувати у дитини вміння діяти згідно з моральними вимогами [16, с.8].
Моральна поведінка дошкільника - синтез гуманних уявлень, емоцій почуттів та мотивів, які спонукають до засвоєння норм, правил та формування досвіду і звичок поведінки [14, с. 5].
Наразі проблеми морального виховання дошкільників відображено в багатьох чинних програмах для дошкільних навчальних закладів. Визначені у них завдання мають розв’язуватись на основі безперервного психолого-педагогічного супроводу процесу морального становлення вихованця впродовж усього дошкільного дитинства інтегровано (оскільки неможливо відокремити цей освітній напрям від інших), систематично (епізодична робота не дасть бажаних результатів) і базуватися на співробітництві та міжособистісній взаємодії всіх дорослих і дітей. Освітня робота має бути спланована і організована у такий спосіб, щоб моральне виховання домінувало ненав’язливо, без зайвого, щоб воно було дохідливим і переконливим, з дотриманням міри, і пронизувало всі моменти дитячого життя, оскільки тільки так можна сформувати справді моральну особистість.
Період дошкільного дитинства є особливо важливим для опанування норм і правил моральної поведінки як сензитивний для розвитку багатьох сфер особистості та формування її основ. Елементарні моральні уявлення і почуття, навички поведінки, що їх дитина набуває як стихійний моральний досвід, мають стати, за визначенням Л. Виготського, з « натуральних »« культурними », тобто перерости у вищі психологічні функції й стати підґрунтям розвитку нових форм, правил і норм поведінки.
Специфіка морального виховання зумовлюється віковими та індивідуальними особливостями дітей, нормами суспільної моралі тощо. В період дошкільного дитинства надзвичайно важливо розвивати емоції та моральні почуття малюків, що сприяє формуванню моральних якостей особистості, спонукає до засвоєння певних норм і правил, розвиває відповідні мотиви поведінки і звички. Дорослим слід ураховувати, що малята опановують моральні явища поступово. Спочатку сприймають їх на емоційному рівні (« добре » – « погано »), потім поволі усвідомлюють причини тих чи інших вчинків. Одні діти швидше осягають глибину моральних ситуацій, що обговорюються, інші - повільніше. Це природно. Тобто моральний розвиток зумовлюється специфікою психічного розвитку дошкільнят. Маємо постійно дбати про розвиток у вихованців системи моральних понять та уявлень про норми, які згодом вони продукуватимуть у власній поведінці й ставленні до інших [6, с.14].
Отже, важливо не зловживати заборонами. Якщо дитину виховувати за допомогою численних « не можна », вона зростає неспроможною до власної моральної саморегуляції, не здатною робити відповідальний моральний вибір, не усвідомлює моральних цінностей і залишаючись без зовнішнього контролю, не дотримується норм.
Висновки до розділу 1
На основі аналізу сучасної психологічної та педагогічної літератури з досліджуваної проблеми нами було встановлено:
– виховання культури поведінки та її рівень розвитку суттєво залежить від особливостей виховання в родині;
– під культурою поведінки старшх дошкільників ми розуміємо сукупність способів самоорганізації діяльності у відповідності з морально – естетичними вимогами суспільства шляхом зіставлення власних позицій із соціальними очікуваннями рідних, вихователів, однолітків;
– культура поведінки характеризується у двох аспектах: з одного боку вона визначає міру засвоєння дитиною уявлень і знань про правила поведінки, сформованість моральних почуттів, соціальних мотивів діяльності, з іншого – фіксує здатність виразити їх у поведінці соціально схвалюваними засобами;
– у старшому дошкільному віці стають значущими взаємини з вихователем, які поряд із впливом батьків визначають розвиток культури поведінки дитини;
– розширюються і ускладнюються взаємини з однолітками, вплив яких на формування особистості постійно зростає;
– важливу роль відіграє активність самої дитини, її практичний досвід культурної поведінки;
– моральність, як інтегрована особистісна якість старшого дошкільника базується на емоційній основі — розвитку чутливості, здатності сприймати стан інших людей та розуміти його причини, усвідомлювати самого себе як причину позитивних, або негативних станів інших людей та забезпеченні емоційного комфорту.
Розділ 2.
