У дослідженнях сучасних зарубіжних та українських учених проблема виховання культури поведінки особистості розглядається переважно у таких аспектах: теоретико - методологічні засади виховання культури поведінки
(С. Анісімов, М. Бердяєв, М. Вебер, В. Малахов, В. Соловйов, В. Франкл); особистісно-орієнтований підхід до її виховання (І. Бех, А. Богуш, А. Бойко, О. Кононко, В. Кузь, О. Савченко); особливості виховання культури поведінки на різних етапах онтогенетичного розвитку (Ф. Алімов, Л. Артемова, В. Білоусова, О. Богданова, В. Горєва, О. Дейч, В. Нечаєва, М. Левківський, С. Петеріна, Н. Хамська, А. Шемшурина та ін.); формування культури взаємин дітей дошкільного і молодшого шкільного віку (Л. Артемова, А. Гончаренко, В. Киричок, Н. Хіміч, О. Яницька); естетичні аспекти культурної поведінки (М. Волос, В. Дружинін, І. Зязюн, Л. Масол, Н. Миропольська, А. Федь).
У філософії поняття « культура поведінки » особистості тісно пов’язується з поняттям « культура ». Сучасні філософи (С. Анісімов, М. Горлач, К. Леві-Строс, В. Межуєв, Е. Маркарян, І. Надольний, Ж.-П. Сартр, Л. Сохань, В. Шинкарук та ін.) розглядають культуру як сферу становлення, розвитку і соціалізації людини.
У соціології « культура поведінки » визначається як сукупність духовних цінностей, правил, норм, що регулюють характер взаємин між людьми і слугують для того, щоб полегшити їхнє входження в суспільство. Тим самим культура поведінки постає результатом успішної адаптації людини до умов життя в суспільстві (Е. Дюркгейм, Е. Ериксон, Л. Козер, Р. Мертон, Т. Парсонс, П. Сорокін).
Основа етичного підходу до культури поведінки особистості (Т. Аболіна, Л. Волченко, В. Дружинін, В. Єфименко, В. Малахов та ін.) полягає в тому, що будь-які вчинки людини розглядаються у діалектиці добра і зла. Тому моральна поведінка оцінюється за принципом « максималізації добра і мінімалізації зла », а критерієм її розвитку вважається якісна характеристика моральних цінностей. Виходячи з цього, під культурою поведінки розуміють сукупність форм повсякденних дій і вчинків людини, в яких віддзеркалюються моральні та естетичні поведінкові норми (А. Гусейнов, О. Дробницький, І. Кон).
Оскільки життєдіяльність особистості включає як творчі, так і репродуктивні моменти, то у структурі культури поведінки виокремлюють « особову" та функціональну форми, що не виключає їх переплетення на практиці. На думку Т. Аболіної, Л. Волченко, В. Єфименко, якщо функціональна форма спілкування регулюється етикетом, то "особова" форма не обмежується лише формальною регуляцією, оскільки міжособистісні взаємини є динамічними і вимагають прояву спектру мотивів поведінки: від потреби творити добро до прагматичного ставлення до інших. За такого підходу культура поведінки є одночасно результатом і показником відповідності дій і вчинків людини соціальним нормам поведінки.
В естетиці (В. Алексєєва, Д. Кучерюк, Т. Левчук, А. Шефтсбері) домінує думка про тісний зв’язок категорій прекрасного, гармонійного з етичними категоріями істини, блага, добра. У зв’язку з цим культура поведінки передбачає взаємозв’язок внутрішньої культури особистості та зовнішніх форм її виявлення, що ґрунтуються на поняттях « красиве », « гармонійне », « досконале » (В. Дружинін, Т. Левчук).
У психології (Б. Ананьєв, І. Бех, Л. Божович, Л. Колберг, В. Роменець, С. Рубінштейн, Н. Чепелева, та ін.) культура поведінки кваліфікується як динамічне особистісне утворення, що поступово виявляється, формується і видозмінюється протягом життя людини в процесі вчинкових дій.
Педагоги минулого (Я. Коменський, П. Лесгафт, Дж. Локк, М. Монтессорі, Р. Оуен, Й. Песталоцці, С. Русова, Ж.-Ж. Руссо) визначальним у формуванні культури поведінки дітей дошкільного віку вважали вплив родини. Актуальними і сьогодні є такі виділені ними принципи виховання культури поведінки: природовідповідності і культуровідповідності; необхідності її виховання з раннього віку; наступності між дошкільною і шкільною освітою; надання дитині права на свободу і самостійність з метою накопичення досвіду соціальної поведінки; вплив на емоційно - почуттєву сферу; забезпечення єдності чуттєвого і раціонального у формуванні поведінкових звичок; виховання засобами казки, музики, зображувального мистецтва, природи як такими, що залучають до добра, краси, людяності.
У період переходу від дошкільної до початкової шкільної ланок освіти надзвичайно важливо забезпечити реалізацію принципу наступності у вихованні культури поведінки з метою розширення і поглиблення у початковій школі набутого у дитячому садку досвіду. На думку А. Богуш, Д. Струннікової, Л. Якименко, оптимальні умови для реалізації принципу наступності забезпечуються у закладах нового типу, зокрема у навчально-виховних комплексах « дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад », завдяки їх організаційним особливостям: об’єднання навчально-виховного процесу дитячого садка і початкової школи в межах єдиного закладу; спільність матеріальної бази; спільність організаційно-методичної роботи педагогічного колективу; можливість організації спільної діяльності дошкільнят і школярів упродовж дня [15,с.8 - 9].
В працях С. Петеріної (1988), складовими компонентами культури поведінки визначено: культуру діяльності (поведінка на заняттях, в іграх, під час виконання трудових доручень), культура спілкування (дотримання правил спілкування з дорослими та однолітками основані на повазі та доброзичливості з використанням відповідного словникового запасу та форм звертання), культурно-гігієнічні навички (охайність, дотримання чистоти обличчя, тіла, зачіски, одягу).
На сучасному етапі розвитку культурологічної складової змісту дошкільної освіти змістова структура культури поведінки висвітлена в працях М. Федорової. Дослідниця зазначає, що формування культури поведінки дітей 6-7 років життя відбувається в умовах поступового розширення соціального середовища та визначає емоційний, когнітивний, мотиваційно-ціннісний, практичний компоненти, які виконують гностичну, оцінно-регулятивну, спонукальну та діяльнісну функції. Культурі спілкуванню присвячено праці
Л. Лідак (1982), де розкриті оригінальні методи та прийоми організації ігрової діяльності, направлені на формування культури спілкування у дошкільників;
О. Яницької (1983), в роботі дослідниця виділяє ввічливість, як важливу складову культури спілкування дошкільників і наголошує на плідній співпраці дошкільного закладу та родини для досягнення позитивних результатів. Певним внеском у дослідження культури спілкування як складової мовленнєвого розвитку дітей є праці академіка А. Богуш. Автор наголошує, що метою опанування рідною мовою в дошкільному закладі є засвоєння літературних норм, культури мовлення і культури спілкування, а складниками культури мовленнєвого спілкування є культура мовлення, виразність мовлення і мовленнєвий етикет.
Г. Бєлєнька (1994), розглядаючи питання дитячої праці наголошувала, що виховання елементів культури праці у дітей дошкільного віку забезпечується шляхом засвоєння дітьми знань про значення культури праці, поетапне оволодіння елементарними практичними діями з основ культури трудової діяльності. Автор розглядала самостійність як один із елементів культури праці та наголошувала, що дитина яка не виявляє ініціативності та самостійності не зможе в майбутньому стати творчою особистістю. Значний інтерес становлять праці, де розкрито елементи національної культури, зокрема наукові розвідки
О. Батухтіної (1999). В наукових працях дослідницею висвітлено роль та можливості використання української народної іграшки для успішної реалізації національного виховання в дошкільному заклад. І. Газіна (2008) зазначає, що з метою формування першооснов національної самосвідомості, як елементу національної культури, слід максимально використовувати весь потенціал українського музичного фольклору в усіх доступних для дітей дошкільного віку формах та проявах (пісня, танець, народні ігри, гра на дитячих музичних інструментах). Поряд зі специфічними дитячими піснями (колискові, забавлянки, потішки) мають бути присутні й пісні для дорослих, проте, які є зрозумілими дітям (історичні, козацькі, гайдамацькі тощо). С. Садовенко наголошує на важливості виховання дітей дошкільного віку на матеріалі українського фольклору, який позитивно впливає на розвиток емоційно-ціннісного ставлення як до вітчизняної культури так і до національних культур інших народів. Автор зазначає, що український дитячий музичний фольклор позитивно впливає на розвиток відчуття відповідальності у дітей за збереження культурної спадщини шляхом вивчення та використання українського національного музичного здобутку як на заняттях так і у повсякденному житті. При цьому, велике значення надається музично-ігровій діяльності дошкільнят. В наукових дослідженнях Л. Кадирової (2008), З. Мустафаєвої (2001),
Л. Редькіної (1996) звертається увага на важливість формування у дітей дошкільного віку елементів національної культури засобами народних традицій. Науковці стверджують, що діти дошкільного віку мають виховуватись на ідеях національної філософії, традиціях, звичаях, обрядах, культурно-історичному досвіді свого народу. Немало важливим аспектом у формуванні національної культури, на думку З. Мустафаєвої, є сімейне виховання. Дослідниця виділяє важливі засоби етнопедагогіки значимі в сімейному вихованні дітей дошкільного віку: мова, традиції, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, система цінностей та ціннісних орієнтацій сім’ї тощо.
В. Лаппо (2008) наголошує на доцільності активного залучення елементів етнокультри в якості засобів формування ціннісного ставлення до рідного краю. Виділяє структурні компоненти сформованості ціннісного ставлення до рідного краю: (когнітивний, як опанування уявленнями й знаннями про основні аспекти етнокультури); емоційний (як позитивне ставлення до змісту і проявів етнокультурного феномену); діяльнісний (як відображення культурної самобутності етносу у різних видах діяльності) та зазначає, що виокремлення структурних компонентів об’єктивно зумовило активізацію педагогічного впливу на інтелектуальну, чуттєву та практичну сфери життєдіяльності дітей 5–6 річного віку.
Досліджує емоційну культуру дошкільника Л. Груша. Автор зауважує, що емоційна культура є важливим елементом духовної культури, оскільки вивчаючи закономірності емоційного розвитку дитини, одночасно розвиваються і механізми її розвитку в цілому. Дослідниця наголошує на важливості емоційної культури дитини як частину духовної культури і визначає в її структурі інтелектуальний (знання дитини про емоційний стан людини, про загальноприйняті правила і норми емоційної поведінки тощо), емоційно-ціннісний (включає здатність дитини бути сприятливим до зовнішніх впливів; адекватно емоційно відгукуватися, використовуючи жести, міміку, рухи, пози інтонацію мовлення; визнавати значущою оцінку емоційної поведінки), поведінковий знання про емоційну сферу при спілкуванні з оточуючими, емоційно та адекватно поводити себе) компоненти. Ряд науковців пропонують використання деяких видів ігор для розвитку різних елементів культурологічної складової змісту дошкільної освіти.
О. Зарічна розглядає розвиток емпатійної культури у дітей як педагогічний аспект та наголошує на використанні інтерактивної гри як методу виховання, яка завдяки своїй природовідповідності та емоційній привабливості може використовуватись не менш ефективно, ніж дидактична гра в процесі навчання, при цьому емоції і створені та усвідомлені у ході інтерактивної гри тривалі структури поведінки піддаються вивченню та тренуванню так само, як і дидактичні навички та навчальний матеріал.
Н. Захарова наголошує на важливості та цінності гри у житті суспільства, окремої особистості, культури взагалі та доцільність використання гри як засобу соціально-емоційного розвитку та позитивної соціальної адаптації дітей. Ігрову діяльність як важливу складову дитячої субкультури розглядає В. Любашина та наголошує на використанні творчих ігор як засобу діалогічного мовлення дітей дошкільного віку. Дитяча особистість розвивається в ігровій діяльності, що є найдоступнішою для дитини, оскільки більш за все відповідає її психічним і фізичним особливостям. В ігрових діях розвивається мовлення дошкільника його почуття і сприймання, збагачується емоційна сфера, опановується вся система людських стосунків, формується культура спілкування.
О. Терещенко наголошує, що важливою умовою для розвитку творчості дошкільника в образотворчій діяльності асоціативного мислення, уяви, фантазії, розкриття внутрішнього « Я », є позитивний фон, який допоможе зробити процес творення, народження неповторного, оригінального художнього продукту невимушеним, а визначається як явище художньої культури [17, с.146 - 147].
Отже, виховання культури поведінки є досить актуальною темою. Оскільки у багатьох сучасних дослідженнях наголошується на важливості розвитку моральної самооцінки, переходу зовнішніх моральних норм та оцінок у внутрішній план, як регулятора поведінки і реалізації їх у взаємодії особистості з оточенням. Вчені підкреслюють роль виховного впливу, як визначального чинника на оволодіння дитиною нормами та правилами поведінки.
