ПИТАННЯ 29. Філософське розуміння світу. Синергетика як нове світобачення.

Наукова картина світу – це не просто сума чи набір окре­мих знань, а результат їх взаємоузгодженості та організації в нову цілісність, тобто систему, яка має певні функції: інтегративну, нормативну, психологіч­ну та ін.

У більш загальному розумінні наукова картина світу – це обґрунтоване конкретно-історичне уявлення про світ, що визначає стиль і спосіб наукового мислення. До стру­к­тури наукової картини світу входить набір теоретичних постулатів, уявлень про способи взаємодії предметів і явищ, генезу та розвиток.

Еволюція сучасної картини світу пов’язана з рухом від класичної до некласичної та постнекласичної картини світу.

Класична картина світу базується на досягненнях Галілео Галілея (1564-1642)та Ісаака Ньютона (1642-1727) створює графічний образ прогресивно скерованого лінійного розвитку з жорсткою детермінацією. Минуле визначає сучасне, дійсність визначає майбутнє. Усі стани світу можуть бути прорахованими та передбаченими. Вона є механістично-раціоналістичною.

Некласична картина світу зароджується під упливом перших теорій термодинаміки, які піддають сумніву універсальність законів класичної механіки. Перехід до некласичного мислення був здійснений під час революції в природознавстві на межі XIX–XX ст., також під упливом теорії відносності Ейнштейна. У некласичній картині світу виникає гнучкіша за класичну система детермінації та враховується новий фактор – роль випадку.

Постнекла­сична (синергетична) картина світу розроблена у 80-х рр. XX ст., з урахуванням досягнень бельгійської школи Іллі Пригожина. Розвиток системи здійснюється в певних напрямах, але її стан у кожний момент часу недетермінований. Поведінка індивіда при виборі шляхів діяльної активності може бути багатоваріантною. Із самого початку і до будь-якого моменту часу майбутнє залишається невизначеним. Розвиток може відбутися в одному з декількох напрямів, що визначається будь-яким незначним фактором. Достатньо лише невеликої енергетичної дії так званого “уколу”, щоб система пере­будувалась і виник новий рівень організації.

У сучасній постнекласичній картині світу аналіз суспільних структур припускає дослідження відкритих нелінійних систем, у яких велику роль відіграють вихідні умови: індивіди, локальні зміни та випадкові фактори.

Найсильнішою тезою постнекласичної картини світує твердження про можливості стрибків із однієї траєкторії на іншу і втрату системної пам’яті. У багатовимірній моделі взаємо­дій, де беруть участь не дві, а більше сторін, виникає так званий “турбулентний простір”. У ньому вектори спрямованості одних силових ліній, наштовхуючись на спрямування інших, видозмінюються під тиском третіх.

У загальному потоці взаємодій повністю заперечується логіка розвитку зі сталим порядком залежності сьогоднішнього від минулого та майбутнього від сьогоднішнього. Система “забуває” свої минулі стани, діє спонтанно та непередбачено. Минуле ніяк не визначає сьогодення, а дійсність не впливає на майбутнє. Про таку ситуацію кажуть: “Відбулася втрата системної пам’яті”.

Другою тезою постнекласикиє порушення принципу когерентності і виникнення ситуації, коли малим, локальним причинам відповідають глобальні за розмахом та енергетичним обсягом наслідки. Це робить майбутнє принципово невизначе­ним та відкритим для новостворень. У перспективному еволюціонуванні таких систем допускаються чи­сленні комбінації майбутнього розвитку, а в критичних точках направлених змін можливий ефект відхилень.

Зміни в сучасній постнекласичній картині світу, у першу чергу, призводять до знищення орієнтацій на лінійну однозначність і тотальну заданість сюжетів наступного розвитку. У постнекласич­ній картині світу невпорядкованість, безструктурність, хаотичність визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності.

В основі постнекласичної картини світу лежить нова наукова дисципліна – синергетика (від давньогрецьк. – “співдія”, “допомога”). У науковому контексті цей термін застосовується як “безперервна співпраця”. Засновником синергетики вважається такий відомий вчений, як бельгійський вчений російського походження Ілля Пригожин (народ. 1917) та ін.

Вихідні принципи синергетики:

1) цілісність світу і наукового знання про нього;

2) спільність закономірностей розвитку об’єктів усіх рівнів матеріальної та духовної організації;

3) нелінійність (тобто багатоваріантність і незворотність);

4) глибинні взаємозв’язки хаосу та порядку (тобто випадковості й необхідності).

Синергетика дає новий образ світу, синтезує принципово різні способи мислення і світосприйняття – західний і східний.

Від Сходу синергетика приймає і розвиває далі ідею цілісності та ідею загального закону, єдиного шляху – шляху Дао, якого дотримуються і світ у цілому, і людина в ньому.

Від Заходу вона бере традиції аналізу, експерименту, значущості наукових висновків, їх транслювання від однієї наукової школи до іншої, від науки до суспільства в цілому, особливий математичний апарат, використання сучасних комп’ютерних технологій.

Синергетика вивчає відкриті (ті, що обмінюються речовиною та ене­ргією із зовнішнім світом) нелінійні (ті, що описуються нелінійними рівняннями) системи.

Предмет синергетики – механізми самоорганізації, тобто механізми самосвавільного виникнення, щодо стійкого існування і самознищення макроскопічних упорядкованих структур, які мають місце в таких системах.

Механізми створення та знищення структури, механізми переходу від хаосу до порядку і навпаки не залежать від конкретної природи елементів чи підсистем. Вони властиві світові природних (живих і неживих) і світові людських соціальних процесів.

 

 

ПИТАННЯ 30. Категорія "буття", її зміст, специфіка та форми буття.

 

Проблема буття – одна з перших проблем, які намагалася розв’язати філософія.

Буття – це філософська категорія, яка визначає об’єк­тив­ність існування матеріального й ідеального в довколишній дійсності в їх взаємозв’язку.

Поняття “буття” є близьким до поняття “світ”, але не є тотожним йому.

Світ – це визначення буття, це єдність природної та суспіль­ної дійсності, зумовленої практичною діяльністю, в якій людина само­визначається як її суб’єкт.

Світ має свою типологію, згідно з якою він поділяється на: мате­ріальний, духовний, об’єктивно-реальний і суб’єктивно-ідеальний.

Близьким до двох попередніх і роз’яснювальним щодо них є поняття “онтологія”.

Онтологія – це система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягається дійсність, це вчення про суще, першооснову світу.

Термін “онтологія” запровадив у XVII ст. німецький філософ Ріхард Гоклініус (ХІХ ст.), хоча сама проблема буття розглядалася ще з часів Парменіда (на межі VI–V ст. до н. е.).

Розглядаючи специфіку буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок загального характеру, що виявляється у ступенях узагальнення буття, його рівнях і сферах.

Ступені узагальнення буття:

1) буття як загальне (світ в цілому);

2) буття як особливе (буття групи предметів і окремих явищ – людина, дерево, автомобіль, пістолет);

3) буття як одиничне (студент Петренко І. П.; автомобіль ВАЗ 2110, № 35431, пістолет ПМ № 35841 тощо).

Рівні буття:

1) буття людини;

2) буття світу з людиною в ньому;

3) буття Всесвіту.

Основні сфери буття:

1) природа;

2) суспільство;

3) свідомість.

Розглядаючи проблему буття, філософія вказує на те, що змістом буття є загальна єдність різноманітної конкретності та цілісності речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок всезагального характеру буття – предмети та явища світу.

Розглядаючи проблему буття, ми робимо висновок, що воно містить різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, організмів та їх станів. Усі вони унікальні, неповторні в їх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Разом з тим визнання їх унікальності потребує, щоб будь-яке одиничне явище включалося в систему зв’язків, об’єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних явищ, філософія об’єд­нує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність буття. Зупинимося детальніше на основних формах буття.

1. Буття матеріальне:

 буття природи як цілого;

 буття окремих природних предметів;

 буття природних процесів (дощ, виверження вулканів);

 буття станів природи (зима, літо);

 буття речей, створених людиною або, як його ще називають, штучне середовище (автомобіль, будинок).

У сучасних умовах проявляється глибока незлагодженість між штучним середовищем та природним світом, у якому за­знають страждань обидві сторони – антропогенна діяльність руйнує екологічну цілісність природи, а порушена гармонія загрожує непередбаченими катаклізмами. Сьогодні навколишній світ не гарантує людині безтурботного життя, оскільки із засобу захисту він перетворився на джерело глобальної небезпеки.

2. Буття людини:

 буття людини як матеріального тіла;

 буття людини як живого організму;

 буття людини як Homo Sapiens.

Зрозуміло, що аналітичне розмежування різновидів буття людини не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони спроможні існувати лише разом.

Буття людини приречене “виробитися” в небуття з усуненням хоча б однієї з цих форм.

3. Буття соціального:

 буття індивіда в окремому суспільстві;

 буття окремого суспільства;

 буття людської спільноти загалом.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому людство докладає чимало зусиль, щоб створити оптималь­ний для життя соціальний устрій.

4. Буття ідеального, духовного (специфічна форма буття):

 буття індивідуальної свідомості;

 буття суспільної свідомості.

Характеризуючи цю форму буття, ми можемо зазначити, що ідеальне:

 є нічим іншим, як буттям матеріального, опанованим психікою людини;

 висловлює ставлення людини до навколишнього світу;

 має матеріального носія – мозок людини.

За допомогою форм буття здійснюється інтеграція різнобарвного світу “як цілого”. Світ існує як безмежна та неодмінна цілісність; природне й духовне, індивіди та суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування – перед­умова єдності світу; об’є­ктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність.

 

ПИТАННЯ 31. Філософський аналіз категорії "матерія".

Коли людина спостерігає довколишню дійсність, вона дивується її різноманітності. Зірки на небі, ліси, гори, моря, вулкани – усе перерахувати неможливо. Треба було здійснити величезний на­уковий подвиг, щоб побачити у всій багатогранності їх єдність. Усі явища світу навколо людини поєднує одне – матеріальність світу.

Початково поняття “матерія” ототожнювалося з конкретним матері­алом, з якого складаються тіла та предмети (вода, земля, повітря тощо). На подібне розуміння матерії натрапляємо у філософії ста­ро­давнього світу, наприклад, у працях давньоіндійських і давньокитайських філософів.

Доречно розглянути розвиток поняття «матерія» в історико-філософському процесі. Це поняття пройшло надзвичайно складний шлях розвитку, постійно уточнювалось в процесі наукового пізнання оточу­ючої людину дійсності.

Так, один із засновників античної філософії, пред­ставник Мілетської школи Фалес (625—547 рр. до н. е.) вважав, що першоосновою, тобто матерією всіх речей, є вода. Інший представник Мілетської школи Анаксімандр (610—540 рр. до н. е.) основу світу зводив до апейрону — безкінечної, невизначеної, незнищуваної та всеохоплюючої матеріальної сутності, що вічно ру­хається та творить. Третій представник Мілетської школи Анаксімен (бл. 585— 525 рр. до н. е.) першопочаток, що дає життя всьо­му, пов'язував із повітрям.

Давньогрецький філософ Геракліт (бл. 540— 475 рр. до н. е.) початком всього існуючого вбачав у вогні. Все існуюче, за Гераклітом, було і буде вічно живим вогнем, проявом його спалаху чи згасання.

Старогрецький філософ Левкіпп (бл. 500— 440 рр. до н. е.) ввів поняття атомдля позначення не­подільних одиниць буття, з яких складаються всі речі. Видатний вчений-енциклопедист Демокрит (460- 370 рр. до н. е.), один із засновників атомізму, розвиваючи вчення Левкіппа, стверджував, що матерія складається з атомів(неподільних часток) і пустоти. Атоми різні за формою, тому і речі різні.

На думку одного з найавторитетніших мислителів античності Аристотеля (384—322 рр. до н. е.), субстанцією (основою всього існуючого) може бути одиничне буття. Світ є сукупністю множин таких субстанцій, кожна з яких є нероз­ривною єдністю форми та матерії.Чотири причини роблять можливим існування окремої речі: формаль­на, матеріальна, діюча і цільова. Одиничне буття — по­єднання форми і матерії. Це і є субстанція. При цьому форма первинна й активна. Матерія — пасивний «матеріал», — сама по собі не здатна розвиватися, може тільки мислитися, існує лише у зв'язку з формою, будучи оформленою. Все існуюче в світі є матерією і формою, але матерія— це тільки можливість, форма реалізує, пере­творює можливість в дійсність, тобто у конкретну річ. Важливим кроком у розумінні матерії були погля­ди матеріалістів XVIII—XIX стст. І філософи, і природо­знавці у цей час визначили матерію як сукупність не­подільних корпускулів (атомів), з яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше матерію розглядали як таку сутність, що означає тілесність, праматерію (перщооснову), з якої виникають і в якій зникають конкретні речі.

Інший підхід був у Поля Гольбаха (1723–1789), який ви­значав матерію як все те, що пізнається людиною чуттєво.

Значний внесок у поглиблення поняття матерії зробив Герман Гельмгольц (1821–1894). За його словами, матерія – це все, що існує об’єктивно (незалежно від свідомості людини). Правда, Бог теж існує об’єктивно, та від того не стає матеріальним.

Поширене в багатьох джерелах визначення матерії як філософ­ської категорії на позначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, відображається відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них. Воно є дещо обмеженим, тому що зосереджується на гносеологічному (пізнавальному) аспекті.

Сьогодні поширене визначення матерії як об’єктивно реального буття світу в часі, просторі й русі, яке детерміноване (при­чиново зумовлене) і безпосередньо чи опосередковано може бути пізнане людиною.

Раніше вважалося, що маса тіла є мірою кількості матерії. Наступний етап пізнання привів до відкриття нових, невідомих до цього властивостей. Прикладом цього може служити кризовий стан у філософи і природо­знавстві, що спостерігався у кінці XIX — на початку XX ст. До цього часу матерія ототожнювалася з такою першоосновою, як атом. Він вважався неподільною, найдрібнішою часткою. Але у 1896 р. було виявлено радіоактивність, відкрито електрон, з'ясувалось, що атом розпадається. Звідси був зроблений висновок, що матерія руйнується, зникає. Таке твердження отримало назву «кризи в фізиці».

Не матерія зникала, а зникала та межа, якої сягало її пізнання. Це дозволило зробити висновок, що терія має різноманітні рівні – від космічних галактик до елементарних частинок, яких зараз нараховується понад 30, простір між усіма структурними системами, тобто між усіма частинками і тілами не є абсолют­ною порожнечею, а містить у собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та інші. Перервний і неперервний ха­рактер структури матерії яскраво виявляється у класифікації видів матерії за її фундаментальними фізичними властивостями. У зв'язку з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле.

Речовина – це все те, що має масу спокою.Вона знаходиться у різних станах, у стані ріди­ни і твердих тіл, біополімерів, живих організмів. Найбільш розпов­сюдженим видом речовини є плазмовий її стан, у якому знаходять­ся зірки. На думку деяких вчених, реально також існує антиречовина, що утворюється з античастинок; антипротонів, позитронів, антинейтронів тощо.

Поле – це вид матерії, що не має маси спокою.Електро­магнітні, гравітаційні поля забезпечують взаємодію і зв'язок ре­човини у макросвіті. У мікросвіті взаємодія елементарних час­тинок речовини забезпечується ядерними, мезонними, електронними, позитронними, нуклонними та іншими полями. Поля за­повнюють більшу частину простору як у макросвіті, так і в мікросвіті,

Речовина і поле - якісно різні види матерії і відрізняються один від одного, перш за все, масою спокою. Частинки речовини мають масу спокою, а електромагнітне і гравітаційне поля її не мають. Речовина і поле різняться і за закономірностями руху: швидкість розповсюдження електромагнітного і гравітаційного полів завж­ди дорівнює швидкості світла, а швидкість руху частинок речовини завжди менше швидкості світла. Різниця по­лягає також у ступені проникливості: речовина малопрониклива, а поля дуже проникливі.

Речовина і поле різняться також ступенем концентрації маси і енергії. У частинок речовини концентрація маси й енергії завелика, а у елетромагнітного і гравітаційиого полів вона порівняно мала. Проте, у ядерних полях ця різниця стирається. Крім того, речови­на і поле розрізняються і як корпускулярна і хвильова сутність. Речовина характеризує матерію з точки зору її перервності, корпускулярності, а поле неперервності і хвильової природи. Межі між речовиною і полем чітко виступають лише у макросвіті, а для мікропроцесів вони досить відносні.

Матерія має такі властивості:

1) об’єктивної реальності;

2) збереження;

3) невичерпності;

4) руху;

5) просторово-часової визначеності;

6) відображення.

Упорядкованість матерії виявляється в її типах, кожен з яких має свої структурні рівні й характеризується особливою системою закономірностей і своїм носієм. Орієнтовно виділяють наступні основні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії: 1) система неживої природи; 2) система живої природи і 3) суспільство.

Для неживої матерії характерні такі рівні:

 субмікроелементарний рівень – гіпотетична форма існування матерії полеподібної природи, з якої народжуються елементарні частини;

 мікроелементарний рівень – рівень елементарних частин;

 ядерний рівень – виникає, коли створюються ядра речовин;

 атомарний рівень – коли із ядер і електронів виникають атоми;

 молекулярний рівень – при виникненні молекул із атомів;

 рівень диффузної матерії – існує у вигляді розрізнених атомів і молекул та у вигляді гігантських хмар газу і пилу різної щільності, що складає той безмежний світовий океан, у якому наче пливуть небесні тіла;

 органічний рівень – з’являється в результаті поступового ускладнення молекул і утворення органічних сполук.

При подальшому розвиткові органічних сполук виникає наступний тип матерії – жива, для якої характерні такі рівні:

 підорганізмений;

 організмений;

 понадорганізмений.

На останній, найвищій сходинці, матерії реального світу стоїть соціольно-оргаиізована матерія – це вища форма розвитку життя, сукупність мислячих і свідомо перетворюючих дійсність індивідуумів та угрупувань різного рівня. В свою чергу суспільство включає багато структурних взаємоперехрещених рівнів:

 людина;

 сім'я;

 різні колективи (виробничі, наукові, спортивні та інші);

 об'єднан­ня і організації, партії, нації і держави і суспільство в цілому.

Слід визначити також, що у світі може існувати і багато інших, невідомих нам видів матерії з незвичайними для нас специфіч­ними властивостями, але всі вони – елементи об'єктивної ре­альності, що існує незалежно від нашої свідомості.