ПИТАННЯ 11. Філософія Нового часу: вирішення проблеми методу пізнання

 

Філософія XVII – XVIII ст. має загальну назву філософія Нового часу. У межах цих двох століть виділяється філософія Просвітництва, філософія французьких матеріалістів і філософія пізнання. Практично – гуманістичний характер ренесансної філософії відходить на другий план. Єдність людини і природи все виразніше поляризується на «суб’єктивне» та «об'єктивне». Світогляд чіткіше орієнтується на тлумачення людини як частини природи. У науково-теоретичній діяльності перші ролі відіграють механіка, математика, оптика та інші галузі природничого знання.

Філософія за формою, тематикою, методами дослідження уподібнюється до природознавства. Саме звідси беруть витоки механіцизм і своєрідний математизм філософія Нового часу. У XVII ст. гуманізм усувається з філософії, стаючи надбанням переважно літературно-художньої творчості.

Найважливішою особливістю філософії цього періоду стає принципова орієнтація на науку, розв”язання проблем наукового пізнання, яке розглядається в якості основного засобу морального та соціального вдосконалення людства, утвердження гідності і могутності людини, джерело її щастя та свободи.

Засновниками методології наукового пізнання були англієць Френсіс Бекон (1563-1626 рр.) і француз Рене Декарт(1596-1650 рр.). Призначення методології усвідомлюється ними однаково: через удосконалення методів пізнання природи до зростання влади людини над нею. При цьому Бекон тлумачить людину як частину природи, а її дух – як своєрідний механізм споглядання природи, призначений відображати її дзеркально. Звідси механістичне за суттю уявлення про істину як точне віддзеркалення предметів і процесів природи, а помилкова думка трактується як спотворення такої «копії» внаслідок дій різних причин. Ці «примари» можуть шкідливо вплинути на розум дослідника, та привести до певних помилок.

За Ф.Беконом, існує чотири групи помилкових думок, або «ідолів», або «примар», що властиві людському розуму. Це:

1. «Примари роду» - пов’язані з недосконалістю самого людського розуму.

2. «Примари печери» - спотворення, що криються в індивідуальних недоліках розуму індивіда.

3. «Примари ринку або площі» - породжені спілкуванням людини.

4. «Примари театру» - викликані сліпою вірою людей в авторитети.

Звільнивши розум дослідника від цих «примар», Ф.Бекон стверджує, що природа стає безпосереднім джерелом істинного знання, формою зв”язку з нею стає чуттєвий досвід, який і приводить до відкриття нових істин.

Дослідно – індуктивний метод Бекон – «шлях бджоли» - це метод узагальнення досліджуваного знання. Його головна мета – розробка чітко обґрунтованих понять, потрібних для наукового пізнання природи.

Засновником протилежної методології програми був Р.Декарт. Його метод називають раціоналістично-дедуктивним. Р.Декарт як видатний природознавець – експериментатор чітко усвідомлював необхідність дослідних джерел науки і вирішальну роль у розвитку наукового знання він відводить розуму, а не почуттям. Роль експерименту суто ілюстративна, він лише підтверджує те, що відкрито й сформульовано розумом.

Сутність цього методу була сформульована у чотирьох правилах Декарта. Перше правило-це вихідний пункт наукового пізнання, де визначаються принципи, або першоначала. Істинними вважаються такі положення, що не містять жодного сумніву і не потребують доказів, тобто істинність яких очевидна. Основним критерієм тут виступає інтелектуальна інтуїція.

Друге правило – це вимога аналітичного вивчення природи, тобто коли складні проблеми діляться до найпростіших складових. Це положення є найважливішим в раціоналістичному методі Декарта, яке вплинуло в цілому на наукову орієнтацію Нового часу.

Третє правило – це раціональна дедукція або процес логічного виведення, який пов”язаний з необхідністю дотримання певного порядку мислення. Він полягає у сходженні від найпростіших до найскладніших для пізнання предметів, процесів і явищ.

Четверте правило – так звана «енумерація», що орієнтує на досягнення повноти знання.

Р.Декарт вважав, що наукове знання створює єдину логічну систему і все, що ми можемо пізнати, закономірно випливає одне з одного.

Інакше тлумачать знання видатні англійські філософи Томас Гоббс (1588-1679 рр.) і Джон Локк (1632-1704 рр.). До них приєднується французький філософ П’єр Гассенді (1592-1655 рр.), котрий виступив з критикою Декарта, протиставляючи раціоналізмові сенсуалізм, який проголосив відчуття єдиним джерелом пізнання.

Найбільш широке сенсуалістичне тлумачення знання наприкінці XVII ст. здійснив Джон Локк у своїй праці «Досвід про людський розум». Локк критикує вчення Декарта про «природжені ідеї». Єдиним джерелом нашого знання є досвід. Варто лише вказати шлях, яким ми приходимо до знання, і одразу стає зрозумілим, що цього цілком достатньо аби довести, що воно не природжене. Спираючись на факти, почерпнуті з науки Нового часу, Локк обґрунтовує давню тезу сенсуалізму, згідно з якою в розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковано діяльністю органів відчуття.

 

ПИТАННЯ 12. Філософія Просвітництва ХVII –XVIII ст.

 

Одна з головних підвалин філософії Нового часу – думка про «розумність світу» - трансформується у XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної сили історії, братерства, свободи (сам термін «Просвітництво» ввели Вольтер і Гердер). Розвиток наукових знань і освіта – головний засіб перетворення суспільного ладу, знищення соціальної несправедливості.

Філософи-просвітники були деїстами за своїми світоглядними орієнтирами. Деїзм – це напрям, засновником якого вважають англійського мислителя Едуарда Герберта Чербері (1581-1648 рр.), котрий в своїй праці «Трактат про істину» виклав сутність «нової релігії». Деїзм (з латинської dues – Бог) – це вчення, що заперечує ідею повсякденного втручання Бога в життя людей та природи. Деїзм розглядає Бога лише як творця світу, який сповістив йому свої закони, і які діють самостійно. Тим самим визнавався факт існування невидимого договору між людиною і Богом, договір розцінювався як всесвітня настанова, що призначена для функціонування світопорядку без божественного втручання. Тому Бог може взагалі не звертати уваги на людей. Факт виконання цього договору повністю залежить від людини, що змушує людину докладати певних зусиль для збереження природного морального та соціального порядку.

Наслідком цього договору стає суспільний договір, що потребує суворого виконання силами держави. Таким чином, філософи-Просвітники обгрунтовують ідеї суспільного договору, суспільно-конвенціонального розуміння справедливості та природно-правового мислення взагалі.

Класичний філософ епохи Просвітництва, з іменем якого прийнято асоціювати її початок – Франсуа-Марі Аруе Вольтер(1694-1778 рр.). У своїх філософських працях Вольтер висловлює одну з головних вимог так званого «третього стану», до якого належала й буржуазія – рівність людей. Однак він розуміє рівність лише як політичну, а соціальну та майнову диференціацію приймає як необхідність для збереження суспільної рівноваги.

Вольтер виступав проти абсолютизму, вважав за необхідне підпорядкувати церкву державі та за рівність всіх громадян перед законом.

Молодший представник французького Просвітництва – Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.), мислитель і письменник. Центральна проблема його творчості – нерівність між людьми, причини її виникнення та шляхи подолання. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, до неї призвела поява приватної власності.

Соціально-економічний та культурний розвиток пов”язані також з приватною власністю, яка приводить до морального занепаду людини, втрати власної сутності та відчуження від природи. Нове суспільство дало б змогу людині стати вільною та реалізувати свої природні ідеї.

Руссо виділив три ступеня суспільної нерівності: перший – майнова нерівність, другий – пов'язаний з виникненням держави на основі домовленості багатих і бідних, третій – зумовлений перетворенням законної влади у деспотизм, коли деспот обходить закони і не зважає на народ. У результаті такого аналізу Руссо доходить висновку про право народу на бунт проти деспота.

За Руссо, головний принцип політичної системи полягає у реалізації прямої демократії через республіканську державу, керовану системою законів, які приймаються всією громадою.

Засновником географічного напряму у соціології, прихильником деїзму був також ще один представник Просвітництва Шарль-Луї Монтеск”є (1689-1755 рр.), який в своїй відомій праці “Про дух законів” з”ясував об”єктивні підстави законодавства та особливості державного ладу, виходячи з принципу географічного детермінізму. Згідно цього підходу, політичний устрій певної країни залежить від природних факторів таких як: грунти, клімат, величина території, корисні копалини та інші. Природа створила людей рівними, однак різниця в кліматі призвела до неоднакового статусу людей в суспільстві, до нерівності і навіть до рабства. Законодавець, вдосконалюючи систему законів, повинен враховувати природні чинники та узгоджувати юридичні норми із законами природи.

Таким чином, філософія Просвітництва стала ідеологією західноєвропейського мислення, яке було зорієнтованим на віру в особливу роль наукових знань у вирішенні соціальних проблем та створенні нового соціуму за законами природного розвитку.

 

ПИТАННЯ 13. Соціально-філософські ідеї французьких матеріалістів

XVIII ст.

 

Спрямованість на послідовне матеріалістичне розв’язання проблеми людини знайшла найяскравіше втілення у працях Жюльєна Офре де Ламетрі (1709 – 1751 рр.), Дені Дідро (1713-1784 рр.), Клода-Адріана Гельвеція (1715-1771 рр.) та Поля-Анрі Гольбаха (1723-1789 рр.).

Матеріалісти, як і Просвітники, проявляли велику увагу до особи, її потреб, соціально-політичних умов її життя. Людину вони розглядали як природну істоту, невід”ємну частину природи, що підпорядковується її загальним законам, а людську свободу як залежність людини від природи, власних матеріальних потреб та інтересів.

Природу вони розглядали механістично, як величезну машину, частини якої поєднуються причинними зв”язками і для якої люди виступають лише невеличкими пружинками. Наслідком такого тлумачення стає необхідність, перетворена на фаталізм.

У трактаті «Людина-машина» Ламетрі застосовує механістичний підхід до розуміння особистості. Людина, на його думку, - це своєрідний механізм, машина. Її душа матеріальна і є «двигуном» людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна - у розмірі та структурі мозку. За Ламетрі, людське тіло – це машина, яка заводиться сама, живе втілення безперервного руху.

Ламетрі вважав, що природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природним законом, тобто «почуттям, що навчає нас того, чого не повинні робити, якщо не хочемо, щоб нам робили те саме».

Гельвецій вважав, що людська поведінка та діяльність підпорядковані «закону інтересів». Інтерес поєднує основні чинники, що зумовлюють людську активність. Природні фізичні потреби (передусім голод та фізичний біль) та пристрасті (особливо самолюбство) – це головна рушійна сила в людині.

Основу доброчинної поведінки Гельвецій вбачав у досягненні узгодженості між індивідуальними та державними інтересами. Ідеальною формою держави він вважає республіку, а громадянином – власника в прямому розумінні. При цьому він відстоював ідею рівного розподілу власності та необхідності гарантії дотримання державою головних людських прав і свобод.

Погляди філософів-Просвітників та французьких матеріалістів стали ідейними джерелами Великої французької революції 1789 року, яка зробила спробу втілення в життя ідей рівності, свободи і братерства, створення «нової людини» за суто механістичними законами, однак зазнала поразки.